Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 59

— Я радий, що ти потроху звільняєш свідомість від обмежень.

— А та бузинова чарівна паличка, — швидко втрутився Гаррі, не даючи сказати слова Герміоні, — вона, на вашу думку, теж існує?

— Про це є безліч свідчень, — відповів Ксенофілій. — За бузиновою паличкою легко простежити завдяки тому, як вона переходить з рук у руки.

— І як же? — зацікавився Гаррі.

— А так, що той, хто хоче нею заволодіти, мусить силою забрати її в попереднього власника, — пояснив Ксенофілій. — Ви ж чули, мабуть, як ця паличка опинилася в руках Еґберта Мерзенного після того, як він замордував Емеріка Лихого? Або як Ґоделот помер у власному підвалі після того, як його син Гереворд забрав у нього чарівну паличку? Чи про жахливого Локсія, який відібрав паличку у Варнави Деверила, котрого потім убив? Кривавий слід бузинової палички тягнеться крізь усі сторінки чаклунської історії.

Гаррі глипнув на Герміону. Вона похмуро дивилася на Ксенофілія, але не сперечалася.

— А де зараз, на вашу думку, може бути бузинова чарівна паличка? — запитав Рон.

— А хто це може знати? — стенув плечима Ксенофілій, визираючи з вікна. — Хтозна, де захована бузинова паличка? Слід уривається на Аркусі й Лівію. Хто скаже, котрий з них насправді переміг Локсія і хто забрав чарівну паличку? А кому відомо, хто потім здолав їх? Історія, на жаль, про це мовчить.

Запала тиша. Нарешті Герміона запитала напруженим голосом:

— Містере Лавґуд, а чи родина Певерелів якось причетна до Смертельних реліквій?

Ксенофілія це запитання застало зненацька, а Гаррі це прізвище щось нагадало, тільки він не міг пригадати, що саме. Певерел... десь він уже його чув...

— А ти ввела мене в оману, дівчино! — здивовано витріщився на Герміону Ксенофілій і випростався в кріслі. — Я думав, ти про пошук реліквій нічого не знаєш! Багато хто з нас, шукачів, вірить, що Певерели безпосередньо... найбезпосередніше!.. причетні до реліквій!

— А хто такі Певерели? — поцікавився Рон.

— Це прізвище було на тій могилі зі знаком, у Ґодриковій Долині, — пояснила Герміона, не зводячи очей з Ксенофілія. — Іґнотус Певерел.

— Отож! — повчально підняв вказівного пальця Ксенофілій. — Знак Смертельних реліквій на Іґнотусовій могилі — це переконливий доказ!

— Чого? — здивувався Рон.

— Та того, що три брати з казки — це й були брати Певерели: Антіох, Кадмус та Іґнотус! Що вони й були найпершими власниками реліквій!

Ще раз зиркнувши у вікно, він зіп'явся на ноги, узяв тацю й пішов до ґвинтових сходів.

— Залишитесь на вечерю? — крикнув він уже на сходах. — Усі завжди просять у нас рецепт юшки з прісноводних плімпів.

— Мабуть, щоб показати у відділі отруєнь лікарні святого Мунґа, — ледве чутно пробурмотів Рон.

Гаррі дочекався, коли Ксенофілієві кроки залунали внизу, на кухні, і аж тоді заговорив.

— Що скажеш? — запитав він Герміону.

— Ой, Гаррі, — втомлено відповіла вона, — це таке несусвітне безглуздя. Знак має означати щось цілком інше. А це все — його дивне тлумачення. Шкода змарнованого часу.

— Якщо я не помиляюся, це він приніс нам зім'яторогих хропачів, — сказав Рон.

— То ти також у це не віриш? — запитав його Гаррі.

— Нє-а, це з тих казок, що розповідають дітям, коли їх повчають: "Не шукайте собі пригод, не встрявайте в бійки, не захоплюйтесь тим, що краще взагалі не займати! Сидіть собі тихенько, робіть своє, і все буде добре!" Та й узагалі, — додав Рон, — може, саме через цю казку вважається, що бузинові чарівні палички — нещасливі.

— Що ти маєш на увазі?

— Та різні забобони. "Хто у травні народився, той із маґлом одружився". "Хто у сутінках чарує, того північ розчарує". "Якщо палка з бузини — не знайдеш собі жони". Та ви ж, мабуть, чули ці приказки. Мама їх безліч знає.

— Нас з Гаррі виховували маґли, — нагадала Герміона, — а в них інакші забобони. — Вона важко зітхнула, бо з кухні долинув ядучий запах. У тому, що її так дратував Ксенофілій, був і позитивний ефект — вона забувала сердитися на Рона. — Думаю, так воно і є, — погодилася вона з ним. — Це просто повчальна казочка, бо ж очевидно, який з дарів найкращий, і що треба вибирати...

Усі троє закінчили речення одночасно. Герміона сказала: "плащ", Рон — "паличку", а Гаррі — "камінь".

Друзі здивовано перезирнулись і мало не розреготалися.

— Це ж ясно, що треба казати "плащ", — сказав Герміоні Рон, — але навіщо бути невидимим тому, хто має таку паличку? Це ж всемогутня паличка, Герміоно, ти тільки подумай!

— Та й ми вже маємо плащ-невидимку, — додав Гаррі.

— І він нас не раз виручав, якщо ви ще не помічали! — пирхнула Герміона. — Тоді як чарівна паличка тільки притягує всіляке лихо...

— ...якщо забагато про неї патякати, — засперечався Рон. — Якщо бути таким дурним, щоб танцювати, розмахувати нею над головою й виспівувати: "Я маю всемогутню паличку, ану зачепіть мене, хто сміливий". Просто треба тримати язика за зубами...

— Воно-то так, але чи довго б ти його втримав? — скептично скривилася Герміона. — Єдине, що ми від нього почули, то це те, що легенди про надмогутні чарівні палички існують уже не одну сотню років.

— Справді? — здивувався Гаррі.

Герміоні важко було стримувати роздратування. Вираз її обличчя був такий до болю знайомий, що Гаррі з Роном аж обмінялись косими посмішками.

— Жезл Смерті, паличка Долі — вони вже століттями під різними назвами з'являються в казках, причому найчастіше ними володіють темні чаклуни, і чомусь починають ними вихвалятися. Професор Бінс декого з них згадував, але... ой, та все це дурниці. Могутність чарівних паличок залежить від того, які чаклуни ними користуються. Дехто просто любить похвалитися, що його паличка найбільша й найкраща.

— А звідки ти знаєш, — засумнівався Гаррі, — що всі ці чарівні палички, такі як жезл Смерті і паличка Долі — це не одна й та сама чарівна паличка, тільки назви впродовж століть змінюються?

— І що всі вони — не та бузинова паличка, яку виготовила Смерть? — здивувався Рон.

Гаррі засміявся — дивна ідея, що стрілила йому в голову, була таки сміховинна. Його власна чарівна паличка, нагадав він собі, була з гостролисту, а не з бузини, до того ж виготовив її Олівандер — це було відомо, незважаючи на все, що вона виробляла тієї ночі, коли Волдеморт гнався за ним у небі. Та якби вона була всемогутня, то хіба ж зламалася б?

— А чого ти обрав камінь? — запитав у нього Рон.

— Якби можна було повертати людей, то з нами був би Сіріус... Дикозор... Дамблдор... мої батьки...

Ні Рон, ні Герміона не всміхнулися.

— Але ж вони, якщо вірити бардові Бідлу, не захочуть сюди повертатися, — сказав Гаррі, згадуючи казку. — А чи є ще й інші казки про камінь, що може воскрешати мертвих? — запитав він Герміону.

— Нема, — сумно відповіла вона. — Не думаю, що ще хтось, крім містера Лавґуда, вірить, що це можливо. Бідл, мабуть, позичив ідею з легенди про Філософський камінь. Замість каменя, що робить безсмертним, вигадав камінь, що завертає смерть.

Запах з кухні дедалі дужчав і чимось нагадував підгорілі труси. Гаррі сумнівався, що зможе з'їсти бодай дрібку Ксенофілієвої страви, щоб той не образився.

— А як же плащ? — повільно проказав Рон. — Невже ви не бачите, що тут він таки правду казав? Я вже так звик до Гарріного плаща й до того, який він надійний, що навіть не задумувався про це. Я не чув, щоб хтось ще мав такий плащ, як Гаррі. Він безвідмовний. Нас ще ні разу під ним не побачили...

— Ясно, що не побачили, Роне! Ми ж стаємо під ним невидимі!

— Але все, що він казав про інші плащі — а то не якісь там дешевинки по десять за кнат — то, знаєте, правда! Я про це якось раніше не думав, але не раз чув про плащі, з яких від старості вивітрюються чари, або вони зношуються й рвуться від заклять. Плащ Гаррі належав ще його батькові, тож не скажеш, що він новенький, але він просто... досконалий!

— Ну добре, Роне, нехай. Але ж камінь...

Поки вони пошепки сперечалися, Гаррі ходив по кімнаті, майже їх не слухаючи. Підійшов до ґвинтових сходів, ковзнув очима вгору і одразу прикипів поглядом. Зі стелі горішньої кімнати на нього дивилося його власне обличчя.

Після короткого збентеження він зрозумів, що то не дзеркало, а картина. Заінтригований, він поліз сходами нагору.

— Гаррі, що ти робиш? Не лізь туди без нього!

Але Гаррі вже був на третьому поверсі.

Луна прикрасила стелю своєї кімнати п'ятьма чудово намальованими обличчями своїх друзів: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо картин звивалося неначе п'ять золотих ланцюжків, з'єднуючи їх між собою, та коли Гаррі уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне-єдине слово, написане тисячі разів золотим чорнилом: друзі... друзі... друзі...

Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була охайна й доглянута — в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.

Щось тут було не так. На блідо-голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося криваво-червоне небо.

— Що там таке? — поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.

— Містере Лавґуд, — запитав Гаррі. — А де Луна?

— Не зрозумів?

— Де Луна?

Ксенофілій завмер на сходах.

— Я... я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.

— А чого ж у вас на таці лише чотири миски?

Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках Ксенофілія.

— Таке враження, що Луни тут не було вже кілька тижнів, — сказав Гаррі. — Нема її одягу, і на ліжку вже давно ніхто не спав. Де вона? І чому ви постійно дивитесь у вікно?

Ксенофілій впустив тацю. Миски гойднулися й порозбивалися. Гаррі, Рон і Герміона вихопили чарівні палички і Ксенофілій завмер, з рукою, що ледь-ледь не встигла сягнути в кишеню.