Герої пустинних горизонтів - Сторінка 13

Проте Гордон хотів усе обміркувати; для цього потрібен був час, і він провів ніч у некритій прибудові і біля якоїсь селянської халупи, розглядаючи зірки, рахуючи час і міркуючи, міркуючи, доки йому не набридло міркувати; а потім з відновленою цікавістю запитав Сміта:

— Як би ви, Сміті, поставилися до нападу Гаміда на англійський аеродром?

— А навіщо йому нападати?—відказав Сміт.— Гамід не має нічого проти англійців. Промисел йому не потрібний. Навіщо ж йому нападати?

— Якщо наша поїздка закінчиться невдачею, у нього не буде іншого виходу. Тут уже нічого не поробиш — або аеродром, або нафтопромисел! І оскільки Таліб і Юніс відмовились підтримати нас,—закінчив Гордон похмуро,— скидається на те, що настала-таки черга промислу.

Сміт не сказав нічого.

— То що ж ви збираєтесь робити? — спитав Гордон з лукавим виглядом.— Будете воювати?

— Воювати проти свого народу?—Сміт хотів розвинути цю думку, але не зміг.

— Так, так. Воювали б — коли б треба було?

— Чи не це ж саме питав у вас генерал?

— Саме це,— відповів Гордон. Сміт чомусь надумав блазнювати, і Гордон присадив його.— Вам треба прийти до якогось рішення.

Сміт зрозумів настрій Гордона і промовив обережно:

— Я гадаю, що Гамід не нападе на промисел.— Він засмучено похитав головою.— Нам нема чого нападати на англійців. Навіщо це нам? Ні-ні, до цього не дійде.

Але Гордон не вгамовувався:

— Хто знає,— весело і глузливо сказав він — Хто знає, на що можуть штовхнути нас обставини! Чого тільки в запалі не зробиш! А скидається на те, що нам жар-кенько буде...

Сміт мовчав.

— Та й взагалі,— вів далі Гордон,— у нашій справі рано чи пізно доведеться прийти до якогось рішення.

— Так, але ж треба брати до уваги ще й інше,— невпевнено промовив Сміт.

— Ого-го! Про що інше ви говорите, Сміт? Хіба ми можемо сподіватися на перемогу, сповідуючи віру в якісь інші ідеали, крім ідеалу істинної свободи? "Справедлива вона чи несправедлива, але це моя країна", ось що заважає

5. Д. Олдрідж

65

половині людства здійснити свої мрії про вільне життя. "Мій бог — і ніяких інших!" Пригадайте, що робили ці виродки-хрестоносці в ім'я їхнього єдиного християнського бога.

— А що робили мусульмани в ім'я свого пророка?—■ відказав Сміт.

— Нічого в порівнянні з нашою жорстокістю. Нічого! До хрестових походів у високоосвічених колах мусульман з толерантністю ставилися до євреїв і християн. Та ось з християнського світу з'явилися двоногі звірі, загарбники чужих земель, вони сплюндрували Єрусалим га Антіохію з нечуваною для мусульман жорстокістю... Ви християнин, Смііт?

Сміт знизав плечима:

— Ким же іще я можу бути?

— Ким завгодно!

Сміт дивився на Гордона і ніяк не міг збагнути, чому явища, які, здавалося б, так мало здатні викликати емоції, збуджують у цій людині такий запал, гнів, біль.

— Наша висока культура запозичена в арабів,— говорив далі Гордон.— Ми знищували арабів, а ті відплачували нам тим, що ми називаємо тепер класичною культурою — філософією, наукою, поезією. Ви гадаєте, що ідеї Ренесансу були покликані до життя пробудженням Заходу? Нічого подібного! Вони прийшли до нас від візантійців та маврів. їх видоїли з Іспанії графи Анжуйські та Прованські, римські папи, з їхньою проституційною опікою над розвитком людської думки. І що ж сталося потім? Куди привела нас ця культура, потрапивши до рук Заходу, до рук машини? Вона привела нас у світ такий прогнилий. що треба зруйнувати його вщент і розпочати будування нового. І основою цієї перебудови повинна бути Людина — якщо її ще можна знайти — людина з її благородством, з її поезією, її незламною 'волею до особистої свободи. Незіпсована людина. Ось що робить араба Справою, за яку слід боротися. І коли ми боремося за цю Справу — чи не повинні інтереси нашої боротьби бути нашими єдиними інтересами, Сміт? І хіба ми зобов'язані поширювати свою відданість ще й на якісь "інші реч/і", за межами нашої Справи?

— На нафтопромисел?

— Браво! На нафтопромисел! Хіба ми вправі допускати, щоб нами керували такі сторонні міркування, такі

грубі спонуки? Ні! Значить, ми можемо відкинути від себе підленькі обвинувачення в зраді?

— В зраді чого?— запитав Сміт.— І кого?

— Про це давайте спитаємо у самих себе, — відповів Гордон.— Чи зрадимо ми нашу велику мету тільки через те, що промисел належить країні, де ми народилися?

Сміт був спантеличений і збентежений. Він заплющив очі і здивувався тому, що опинився в такій халепі. Силкуючись пригадати, що завело його так далеко, він, зви^ чайно, подумав про Гордона.

Усе, що б Сміт не робив, він робив під впливом Гордона, завжди під його впливом — так було навіть під час війни і до Повстання. Коли Сміт приїхав з Єгипту в Аравію, на службу в англійській місії по підтримці порядку в пустині, його послали в столицю Гаміда—Істабал Антар— у розпорядження єдиного начальника, Гордона. Перші кілька тижнів Сміт про себе посміювався з Гордона — з його" маленької кощавої постаті, з його педантично правильної, хорошої англійської мови, яка особливо смішно звучала^ коли начальник, підвищуючи голос, зривався на довгих книжних словах. На Сміта не справила особливого враження непривітна вдача Гордона, його люта владність,, несподівані зміни настрою, мовчанки; не вразила Сміта и цілковита нездатність начальника організовано щось робити — наприклад, коли Гордону спадало на думку їхати кудись, він одразу казав "їдьмо!" — і все—ніякої підготовки, ніякого розуміння того, що підготовка необхідна. "Давайте-давайте!"—у цьому і був весь Гордон—цей кумедний Гордон в арабському бурнусі...

Однак, поступово і невідомо чому, велике обличчя т холодні очі Гордона та його скрипучий голос почали ви~ кликати в Сміта трепет. Більш того, механік підкорився* владі Гордона, підпав під його вплив до такої міри, що-навіть іще до закінчення війни почав за вказівками свога начальника проводити махінації з грузовиками та іншим транспортом, який належав британській армії. Сміт ви* крадав їх і передавав Гаміду, у фонд майбутнього Повстання, в той час, як сам Гордон робив свої внески за рахунок англійських складів амуніції.

Деякі витівки Гордона здавалися Сміту неймовірними навіть тепер, після стількох років. З яким презирством ставився Гордон до свого начальства! І з якою впевне*-ністю — душевною і фізичною — він здійснював усі свої замисли! Гордон цілими партіями викрадав рушниці, що призначалися для бахразьких легіонерів, які в той час окупували Істабал. Амуніція, кулемети, провіант — усе, до чого він, як офіцер зв'язку, мав доступ,—ішло Гаміду. І крав Гордон не як який-небудь армійський постачальник, а відверто нехтуючи всю військову машину.

Гордон зробив Сміта співучасником у своїх крадіжках, не питаючи механіка, згоден той, чи ні — начебто згода Сміта була сама собою зрозумілою. А втім, Сміт і тепер не зміг би назвати шахрайством, те, що вони тоді робили. Широкий розмах Гордона, його безбоязність, нехтування усім святим — усякою владою, про непокору якій Сміт навіть подумати не наважувався — це все робило їх вчинки якимись подвигами вищого порядку. Мабуть, десь у цьому і крилася різниця між їхніми вдачами. Мабуть, ця різниця і примушувала Сміта виконувати все, що велів йому Гордон, зносити будь-яку форму, в якій Гордон звертався до нього: насмішки і зневагу, владність і підохочування. І тепер ця різниця стала силою, втекти від якої Сміт уже не міг.

Так, він не міг утекти від Гордона — до цього висновку Сміт прийшов, дивлячись на далекі зірки аравійського небосхилу. І він навіть не знав, чи хотілося йому втекти; і хоч тепер Гордон вів його до якоїсь нової безодні, усієї глибини якої Сміт навіть не міг збагнути, механік неспроможний був звернути з цього шляху. Напасти на англійський нафтопромисел?!

-— А що ви вирішили? — з розпачем спитав він у Гордона.

Гордон розсміявся.

— Побачимо, коли прийде час...

Сміт боявся почути що-небудь ще, і тому він перейшов на іншу тему:

— Тепер ми повернемося до Гаміда?

— Ні! — відповів Гордон, немов усе стало йому ясно. — Я хочу зробити ще одну спробу. Завтра поїдемо до Асіка — в його прикордонне місто.

— До старого Асіка? А чим він може допомогти?

— Асік перед тим, як став купцем, був кочовиком. У нього, напевно, є гроші, і він мусить дати нам трохи. Аллах свідок, що саме вони мені зараз потрібні.

— Ви сподіваєтесь залучити городянина до Повстання етлемен?

— О, Асік однією ногою стоїть в Бахразі, а другою — в пустині. У нього запал кочовика і інтелект кочовика. А я зараз відчуваю потребу в чийомусь інтелекті не менше, ніж у чиїхось грошах. Досить з мене пустельних жебраків. Завтра вирушимо до нього.

— Біля самого міста Асіка розташовані бахразькі укріплення. Краще б нам не лізти туди, Гордон. Для нас це нічим хорошим не пахне. Та й у броньовику ми до міста не зможемо під'їхати.

— А мені й не потрібен броньовик. Ми його де-небудь залишимо, а самі підемо пішки або украдемо що-не-будь, чи попросимо, щоб нас підвезли.

— То ви обійдетесь без мене? — раптом з надією запитав Сміт. Він був не від того, щоб зробити коротеньку передишку.

— З чого ви це взяли? Ні, навпаки, ви будете потрібні мені. Що ви там надумали?

— Я. хотів би наскочити на який-небудь жандармський пост та роздобути трошки бензину.

— А хто ж буде за кулеметом?

— Мінка б управився.

Сміт явно вигадував, проте Гордон простив його — за літ фантазії — і спокійно промовив:

— Ви потрібні мені, бо я хочу, щоб ви ознайомилися з місцевістю, на випадок, якщо нам в майбутньому знову доведеться їхати нею. Ви в цій справі знавець, а я ні. Якщо ми справді підемо на аеродром повз ці краї, вам, мабуть, доведеться робити чудеса із своєю машиною...

— А машини на те й призначені, — відповів Сміт з похмурою покірливістю.

— Чудово сказано! — радісно вигукнув Гордон. — Саме пі слова я й хотів почути від вас!

Вони заснули, а рано-вранці їх розбудила метушня, яку зняли знадвору хлопчаки. Гордон і Сміт вийшли а прибудови і побачили, що Мінка жонглює чотирма яєчками, які він уже встиг десь украсти, а маленький Нурі просить його спинитися, поки яєчка ще не попадали на землю і не розбилися.

— Яєчка!—скрикнув Гордон. — Боже! Я забув, що на світі існують такі речі, як яєчка!

Маленький Нурі знову попросив Мінку зупинитися — яєчка призначалися для Гордона.

— Благаю тебе! — сказав він своему буйному приятелеві.

— Ось, дивіться — однією рукою, як факір! — закричав Мінка — і підкинув угору всі чотири яєчка, бажаючи вразити своїм умінням Гордона, який стояв біля дверей прибудови.

Перші два хлопчик піймав, але третє упустив.