Герої пустинних горизонтів - Сторінка 14

Четверте упало прямо йому в долоні, і жовтий струмок, що побіг крізь пальці Мінки, красномовно показав, до чого це призвело.

Побачивши це, незмінно лагідний, добродушний Нурі раптом розлютився, як несамовитий, наскочив на Мінку і з е?реском почав лупцювати його кулаками, обзиваючи свого друга собакою ї голодранцем, брикаючись, плюючи і скубаючи його за волосся, аж доки Сміт, змахнувши великими руками, не підняв хлопчака в повітря.

Гордон стежив за всім цим спочатку зацікавлено, а потім — удаючи байдужість.

— Ну, що робити з ним? — спитав Сміт, тоді як Нурі брикався і дряпав нігтями коричньову руку механіка.

— Схаменись, Нурі! — негучно сказав Гордон. — Заспокойся, хлопче! Чуєш, заспокойся!

Від люті обличчя хлопчика скривилося — він скрипів зубами, по-щенячому підвивав і все ще стусав Сміта ногами. Гордон кинув швидкий погляд на Мінку — той стояв осторонь, зчищав з обличчя та рук місиво з піску, крові і яєць і навіть не дивився у бік Нурі.

— Ага!—раптом вигукнув Гордон і ударив здивованого Мінку. — Так ти будеш бити яйця, призначені мені на сніданок, га? Пустувати будеш, га? Позбавляти мене їжі, га?

Після кожного удару, що падав на похилену голову Мінки, хлопчик підстрибував і, розуміючи, що це тільки гра, скрикував від удаваного болю; нарешті, він зняв таке голосіння, що навіть Сміт виявив занепокоєння. Маленький Нурі перестав звиватися і очима, повними сліз, втупився в Гордона та Мінку. Потім, швидко вивернувшись, він звільнився від рук Сміта, підскочив до Гордона і почав лупцювати його по спині, аж доки Мінка, ледве стримуючись від реготу, не заголосив явно фальшиво. Тепер лише Нурі збагнув, що вся комедія розігрувалася для нього. Він опустив руки і заглянув в усміхнені очі свого англійського повелителя.

— Відріж йому руку, Гордон, за те, що він тебе вдарив!— радісно закричав Мінка, тепер у свою чергу глузуючи з маленького Нурі.

Роздосадований Нурі не знай, що робити. Він знову кинувся був на Мінку, але той, удавано шукаючи захисту, обійняв за ноги Гордона, і всі троє покотилися по червоному піску — з реготом, бо маленький Нурі уже розвеселився, забувши про свій гнів. Забава скоро стала буйною — Гордон і Нурі посідали верхи на Мінку і почали натирати йому обличчя яєчним жовтком в суміші з піском і слиною. Спочатку Мінка репетував жартома, але незабаром щоки в нього защеміли, і він заголосив по-справжньому; та Гордон і Нурі не звертали уваги на його зойки. Нарешті Мінка розлютився, видерся, круто вилаявши обох, і похмуро попрямував до найближчої канави, щоб помити своє роздряпане, вимазане обличчя.

— Ах, господи! — сідаючи біля Сміта, зітхнув Гордон; оін все ще посміхався і важко дихав. — Тепер я голодний, а їсти нема чого.

Він подивився на Сміта і помітив в очах механіка слабий відблиск здивування. У Сміта — такого здоровенного чоловіка — були напрочуд непримітні очі. Гордон побачив в них самотність, відчуженість і повне нерозуміння його поривів і самозабуття.

— Чому і вам не поборсатися з нами? — серйозно спитав Гордон — лице його все ще світилося.

Сміт не знав, що відповісти. Він розгублено посміхнувся і вказав на ще одного спостерігача, який з спокійним, майже байдужим виглядом сидів у розколині між двох скель. Це був гордовитий юнак, ще майже хлопчик, одягнений в шовка, з двома кинджалами на паску. Він із зневагою позирав на Мінку та Нурі. Але вираз його обличчя змінився, коли, відчувши на собі погляд Гордона, він подивився на англійця.

— Що йому треба? — спитав Гордон. Мінка відповів з канави:

— Це Фаг'д, дурненький синок шейха Юніса. Він вештається тут спозаранку і просить, щоб його допустили до англійського Володаря. Я звелів йому почекати щоб навчився чемності.

У арабів ім'я Фаг'д зустрічається дуже рідко, бо ио-арабськи це слово означає "хижа кішка". Таке ім'я дається тільки дітям, слабким від народження, життя яких потребує чийогось заступництва. Цьому Фаг'ду ім'я, очевидно, допомогло преобразитися, бо він на диво скидався на пустельну кішку — "червонокоричньову та смугасту >. На слова Мінки Фаг'д не звернув ніякої уваги. Юний шейх був на три-чотири роки старший за Мінку і справляв враження природженого повелителя; Мінку і маленького Нурі він не удостоював навіть своїм презирством.

Погляд юнака був спрямований на Гордона, і тільки на Гордона.

— Я слухаю тебе, хлопче, — промовив Гордон. — Що тобі треба?

— Я хочу служити вам, — з бундючною шанобливістю відповів юнак. — Служити Справі племен.

— Служити мені? Навіщо? — Гордон подивився па кинджали Фаг'да.— А що скаже твій батько?

— Батько благословив мене в ім'я аллаха, — сказав Фаг'д. — Так. Милість Всевишнього оберігає мене.

— Я не вірю тобі, — відповів Гордон. Фаг'д почервонів від гніву, але промовчав.

— Твій батько не відпустив би тебе, — дошкуляв йому Гордон. — Ти ще надто малий.

— Хай аллах простить тобі! — розлючено вигукнув Фаг'д і вказав на Мінку та маленького Нурі. — А як же ці?..

— О, вони — досвідчені воїни,— відповів Гордон. Презирство Фаг'да до хлопчаків смішило Гордона. Юнак, видно, вважав їх чимсь нижчим навіть за прислугу. Нарешті Гордон по-англійськи спитав Сміта:

— Як ви вважаєте, варто його брати чи ні?

— Він справжній дикун, — відповів Сміт. На думку механіка, їм досить було і двох шибеників. Три — це було вже занадто, особливо якщо третім буде цей Фаг'д, бо хлопчаки ставилися до нього з явною ворожістю. — Що скаже ще його батько? — з сумнівом додав Сміт.

— Юнісу не завадить, Якщо його синок піде з нами. Погляньте на нього. Ох, і хотів би я побачити, як Мінка та Нурі даватимуть йому прочухана! Цікаво, що залишиться від його пихи, коли ми вскочимо у яке-небудь справжнє лихо! Ні, спокуса надто велика...

— А чому б вам спершу не поспитати Юніса? Це ж стільки клопоту буде, якщо він втече!

— Iі те правда. — Гордон повернувся до юнака. — Ми візьмемо тебе з собою, якщо ти принесеш писаний дозвіл свого батька. Писаний— запам'ятай!

Ця умова була такою незвичайною і нездійснимою, що Фаг'д не зразу відповів, намагаючись дібрати в мій сенсу.

— Гаразд, якщо ви наполягаєте, я зроблю це, — він коротко поцілував поділ Гордонового бурнуса і, не обертаючись, пішов геть.

— Богом клянуся, він принесе дозвіл! — вигукнув Гордон.

— Навряд, — кисло відповів Сміт. Однак, механіку було видно, що як тільки Фаг'д побачив Гордона, він усім серцем зажадав піти слідом за ним. І Сміт знову і знову намагався збагнути, чим Гордон так швидко приваблює до себе людей.

— Може, ми привчимо цього зазнайку менше, ніж його батько, боятися Таліба, — сказав Гордон.—Та й взагалі, якщо він виявить себе молодцем, бідоласі Юнісу важко буде відкрутитися від нас.

— Так він що ж, для цього нам потрібний? — задум Гордона не припав Сміту до серця. — Щоб обплутати й старика?

— Хто знає! В усякому разі, Фаг'д нам стане в пригоді: Нам потрібен транспорт і провідник — він роздобуде для нас мулів і буде за провідника.

Близько полудня юнак повернувся, ведучи за руку батька.

— Скажи йому! — зажадав він від шейха.

— Він каже, що хоче йти з вами, — тужно промовив Юніс. — А я кажу — ні! Він не піде! Скажіть йому, що ви не можете взяти його до себе на службу.

Юніс цупко тримався за сина, він боявся втратити його і водночас боявся йому відмовити — бо юнак явно по-пихає своїм батьком, знаючи, що старий пишається ним. В очах Юніса було благання, але він мовчав.

— Хай хлопець послужить Повстанню, — лагідно промовив Гордон. — Адже це краще, ніж нидіти тут, йа, шейх! Хай гордість увійде в його життя! Хай він послужить Гаміду.

— Він ще малий, — схлипнув Юніс. — Мій єдиний син. Усі інші — нікчемнії. О, аллах всемогутній, я не можу розлучитися з ним, Гордон!

— Кажу тобі, я піду з ними!

В голосі Фаг'да прозвучало таке вперте свавілля, така непохитна рішучість, що бідолаха Юніс похнюпив голову — це була поразка. Заридавши, старик обняв сина 1 попросив Гордона доглядати за ним.

— У нього палка вдача, вона може призвести його до лиха. Оберігайте його! І шліть мені вісточки про нього — благаю вас! Не давайте йому бешкетувати! — Він знову обняв сина і в глибокому сумі поплентався геть — немов останній удар лихої долі нарешті обрушився на нього.

Але Гордон послав Фаг'да слідом за батьком.

— Попроси в нього благословення! — сказав він юнакові і заразом попросив хлопця роздобути мулів, потрібних для поїздки у прикордонне місто Асіка, а також кілька яєць на сніданок.

Двір Асіка (Гордон вважав людне місто Асіка двором шейха) був сповнений метушні, гомону і огрядних купців. Асік, власне, побудував його для огрядних купців. Місто стояло на єдиній дорозі, що сполучала пустиню з Бахра-зом; це було єдине прикордонне торгове місто, і його процвітання залежало в однаковій мірі від Бахразу і від пустині.

Старий принц Асік, засновник міста, був джидом, патріархом, і проживав у білокам'яному будинку в центрі своїх володінь. Там він і прийняв Гордона, гучно — щоб перекричати вуличний гомін — викрикуючи слова привітань, в той час як Гордон цілував край чистого білого бурнуса старика на знак пошани до його віку, праведності, мудрості і добродушної поблажливості до всіх людей (коли настрій шейха дозволяв це).

— Ти прийшов! Ти прийшов із своєї пустині, сину мій! — голосно, пронизливо вигукував Асік — старий трохи недочував.

— Хіба я міг не відвідати тебе ще раз? — відповів Гордон.

— Привіт, привіт тобі! Чи надовго ти завітав? Погостюй у нас! Минулого разу ти надто скоро покинув нас. З тобою твій друг? Хто він? Здрастуйте! Привіт вам, привіт, привіт!

Старик трусив білою, рівно підстриженою бородою, очі в нього радісно бігали. — Ах, мій воїн, — казав він, знову обіймаючи Гордона.

Приємно було опинитись серед гомінливої рідні Асіка

(купців, синів, племінників, слуг, прибічників, друзів, проповідників, жебрущих принців із зниклих племен, рабів); Гордон відпочивав душею, він навіть жартував з присутніми.

— Боже! — схвильовано прошепотів він Сміту, глибоко зітхнувши. — Я відчуваю себе, як удома!

Вечір, проведений за скромною трапезою та благопристойними суперечками — оце й було "вдома".

Асік був суфітом9, тобто належав до секти, яка дала ісламу найкращу його філософію, привівши магометанські догми у відповідність з життєвим укладом та звичаями арабів і забезпечивши таким чином моральне виправдання розгульним ділам кочових племен.