Герої пустинних горизонтів - Сторінка 27

Навіть надто серйозно. Тепер він найкращий з них усіх. І він по-пихає іншими. Він навіть уміє орудувати гайковим ключем.

— Гайковим ключем? — Гордон подивився на Мінку, який саме в цю хвилину вилазив з люка броньовика. Він гримнув на когось всередині машини, звелів одійти обідраним кочовикам, по-хазяйському обійшов її і постукав по шинах маленькими босими ногами. Побачивши вгорі, на скелі, Гордона, він посміхнувся до нього.

— Мінка! Іди сюди.

Хлопчик підбіг, облаявши по дорозі кількох бродяг.

— Володарю, — сказав він Гордону. — Володарю! Це чудові речі, ці машини. Не гай часу, йа Гордон. Ходімо на бахразців! З броньовиками ми розтрощимо їх! Імса-хам! Айдім-хам! Ляснемо їх по гузну!

Він вигукував свої нові бойові кличі й пританцьовував навколо Гордона, щоб переконати його.

— А верблюда—під три чорти?—спитав Гордон.

— Прошу тебе. Гордон, більше ніколи не садови мене на цю дурну тварину. Дозволь мені бути із Сміт-пашею і з машинами! Благаю тебе!

— А Нурі?

Маленький Нурі пішов шляхом свого невгамовного дру-га-городянина. Гордон побачив, що й він вилазить з башти машини — і надто гнучкою, надто тонкою і тендітною була фігурка, що виринула з залізної коробки.

— Хто я тепер, Гордон? —запитав маленький Нурі, і його ніжне обличчя здригнулося. — Мене обзивали ското-любом, а тепер я — в цій машині! Механік!

— Він це заради мене робить! — скрикнув Мінка.— Я умовив, його піти разом зі мною!

— Мінка не хотів без маленького Нурі, — пояснив Сміт.— Тоді я засадив Нурі в башту і навчив його деяких дрібниць. Він молодець — справляється. До того ж, йому там в башті легко повертатися, бо він маленький.

— Виходить, з тваринами покінчено?— спитав Гордон у Нурі.— Ти хочеш, щоб тебе на смерть затрясло в цій штуковині або щоб її чад удушив тебе?

— Ні, Гордон. Я тільки пішов за Мінкою!—Нурі переступав з ноги на ногу, страждаючи від вибору, який він уже зробив. Погонич верблюдів втратив своє чисте серце, бо любов до людської істоти, до друга, виявилась сильнішою, ніж любов до тварини.

— І ти більше не їздитимеш зі мною?— Гордон знав, що цим запитанням вкрай збентежить хлопчика.

— О повелителю,— закричав Нурі,— я піду з тобоюі Накажи Мінці забути про машини, і ми будемо знову разом, як раніше — накажи, га?—він благав покірливим голосом, але відчувалося, що його лагідність от-от урветься і він накинеться на Мінку, який весь час штовхав друга ліктем, вимагаючи, щоб той замовк.

— Ні, можеш іти з Мінкою,— відповів Гордон, вирішивши, що, коли він втратив одного прихильника, то можна поступитися і другим.

— Я піду з тобою,— наполягав маленький Нурі майже зухвало.

— Ти можеш бути з Мінкою і водночас залишатися зі мною.

Маленький Нурі не вірив у таку можливість, і очі його були повні сліз.

— Ти ж не їздитемеш весь час у цій машині,— лагідно промовив Гордон. Тепер він був певний, що серця хлопчаків (так, і Мінки теж) все ще належать йому.

Таке просте розв'язання справи сповнило серце Нурі радістю, він щасливо засміявся і почав просити вибачення в Гордона за свою зраду.

— Іди з Мінкою та поводься як слід у машині,— сказав Гордон й послав хлопчаків униз — до їхнього нового хазяїна. І знову він пошкодував з приводу того, що Сміт нездатний оцінити свої досягнення — адже він мало не відібрав у Гордона цих двох хлопчаків! Замислений, він дивився на Сміта з таким зчудуванням, немов бачив його вперше. Механік відчув, що Гордон, нарешті, таки захоплюється ним, і забув про заподіяну йому образу.

Якась зміна відбулася з холодним, весь час напруженим Гордоном — було ясно, що під час його блукань з ним щось трапилось.

...Фрімен і Мустафа тепер вільно розгулювали по табору, і цей потворний Мустафа вже встиг стати загальним пестунчиком. Він був у всіх на побігеньках і ним по-пихали, з нього сміялися й знущались, інколи йому навіть давали стусанів, але Мустафа вперто не бажав розлучатися із своєю гідністю чи похабничати, чи бути хоча б неввічливим до дикунів — і саме цим він швидко завоював милість кочовиків, вони почали називати його братом і ділитися з ним усім, що мали.

Побачивши Фрімена й Мустафу на волі, Гордон розсердився.

— Хто звільнив цих двох?— спитав він.

— Я,— відповів Сміт.— Фрімен дав слово, що вони не втечуть, якщо я дозволю їм вільно ходити по Ваді. Було важко весь час охороняти їх, і до того ж я подумав, що ви б і самі не тримали б їх в ув'язненні... Але я з ними не розмовляю,— додав він, показуючи свою лояльність.

— Ви дурень, — відповів Гордон. За хвилину до цього він ще ладен був втішатися проявом рішучості й лояльності з боку Сміта, але цей настрій раптом зник, поступившись місцем роздратуванню. — Англійця можете вивести в пустиню і відпустити під три чорти. А щодо цього Мустафи — скажіть Бекру, хай він наштрикне його на кінчик своєї шаблюки.

— Але ж він нікому не шкодить!—запротестував Сміт.

— Ви передайте Бекру те, що я сказав,— процідив Гордон.

— Самі кажіть йому це,—одрубав Сміт.—Бекр забрав собі в голову, що він якийсь начальник, і тепер весь час блазнює перед своїми волоцюгами. Я з ним та з Алі не можу розмовляти інакше, як ухопивши за горлянку.

Гордон знизав плечима і хотів був сам звеліти Бекру, щоб той порішив бахразця, але його перестрів Фрімен, який і врятував свого супутника. Фрімен порадив Гордону остерігатися Мустафи, бо той вважає його своїм кривавим ворогом і може вбити його.

Після цього повідомлення Мустафа, звісно, міг залишатися спокійним за своє життя: хто-хто, а Гордон не на* каже стратити його!

Фрімен, тцмчасом, викладав перед Гордоном пропозиції щодо врятування його, Гордона. Якщо Гордон отямиться й облишить справи племен, казав Фрімен, то в Лондоні забудуть й простять все, що він накоїв тут, і дозволять йому залишити Аравію.

— Я сам можу влаштувати це, — казав Фрімен.—

Непомітно, без будь-якого розголосу. Мені надано всі від повідні повноваження.

Гордон дивився на інтелігентний рот Фрімена, немов звідти текло масло, а не англійська мова, якої навчають в середній класичній школі. Він не міг пригадати, яким був Фрімен в коледжі — можливо, тому, що завжди відчував огиду до цих "забавних" ортодоксів і прагнув викреслити їх із своєї пам'яті та свого життя. Проте Гордон пригадав, що хтось охрестив його "Фрімен — громадський обов'язок"— за те, що він вважав своїм громадським обов'язком заводити якомога більше знайомств — у клубах гребців, у клубах гравців в крікет, у клубах диспутів, у політичних клубах при університеті. Фрімен навчався юриспруденції і спеціалізувався в питаннях управління колоніями. Британську імперію він іменував тільки Співдружністю націй, і відповідно до цього називав усіх студентів змішаного арабського відділу — і білих, і чорних — на ім'я. Це він вважав соціалізмом. На його скромну й забавну думку, найвидатнішими з добрих людей були всі померлі генеральні прокурори Англії. Зайняти цю посаду було соромливою, але неприховуваною амбіцією його життя. Тепер Гордон пригадав його.

— Навіщо вас прислали сюди?— спитав він.

— Ну, як це, навіщо! Це ж моя галузь.

— А ви не дієте через голову Мартіна?

— Мартіна? Так—ми вважаємо його надто загайним — дуже він зволікає. Ось ми й вирішили втрутитися. Ви ж знаєте, як це в нас робиться.

Гордон знав — він сам деякий час працював серед юних політиканів з департаменту Фрімена, які робили все, що їм заманеться, бо контроль з боку уряду за їхніми діями був зовсім недостатній, а їхній самоконтроль — ще менший.

— Генерал Мартін знає, чого він домагається, а ви?— питав далі Гордон. — Ви ж були, здається, християнським соціалістом, чи чимсь близьким до цього? Як же не пов'язати — соціаліст, і раптом роздає золото й хабарі, щоб відвернути повстання? Га, Фрімен? Чи ви вже більше не соціаліст, га?

— Ах, облиште ви це!—Фрімен бачив, що Гордон під'юджує його.— Авжеж, я соціаліст. Та й як може мисляча людина бути кимсь іншим? Але наші переконання не звільняють нас від відповідальності. Краще вжити зо-

лото, ніж допустити братовбивче кровопролиття. Ми платимо за мир і за благорозумність; за добру волю; за розсудливу політичну поміркованість. Ви самі це робили колись.

— Так, і зараз я покутую свої гріхи.

— Тим, що спонукаєте людей на повстання?— Фрімен засміявся.— Дивно!

— Чому ви не повертаєтесь додому?—досадливо запитав Гордон. Він якось не міг шпигати цього "забавного" хлопця.— Можете йти звідси, коли захочете. Я не зупинятиму вас. Ви тільки марно витрачаєте час. їдьте додому, Фрімен.

— Всьому свій час ,— засміявся Фрімен. — Тепер я сиджу у вас на пдрозі і нікуди не збираюся іти. До того ж, навіть якщо б я надумав піти, то далі ніж за милю звідси я б однаково не зайшов — мене б порішив який-небудь з ваших дружків. Я почекаю ще трохи.

Гордон знизав плечима.

— Що ж, чекайте.

— Але тепер, коли ви повернулися, я забираю назад своє слово не втікати. Отже, можете взяти мене під варту, якщо вважаєте за потрібне. Мушу також попередити вас, що я збираюсь сіяти невдоволення серед ваших прибічників, починаючи з Сміта й кінчаючи цими вашими двома відданими шибениками.— Фрімен був сповнений бадьорих надій щодо своїх планів.

Здавалося, Гордона нудить. Він зблід.

— Сійте невдоволення серед кого можете. Втікайте, якщо можете.— Його глузливі слова боляче хльостали, але Фрімен умів сміятися завжди. — Я не буду перешкоджати вам, бо я знімаю з себе відповідальність за вашу голову.

Після цієї розмови Гордон забув про Фрімена — принаймні не звертав на нього ніякої уваги. Всі його помисли були тепер звернені на одне — упорядкувати своє буйне воїнство, і він вкладав у цю справу весь свій старий запал. Проте задумливість на цей раз не залишала його, він втратив свою колишню жвавість, моторність. По табору він ходив повільно, з якимсь майже болісним зусиллям — немов фізичне напруження було чимсь ганебним. Але разом з цим він був якийсь неспокійний і дратівливий, і своїми раптовими спалахами гніву він обурив проти себе багатьох бродяг.

Все це ще більше дратувало його й робило нетерплячим. І скоріше неспокій, ніж необхідність, спонукав його одного дня повести невеликий загін добувати бензин для

Сміта.

Вони напали на великий табіо. біля якого провадилися земляні роботи згідно з бахразьким проектом зрошення прикордонних районів пустині.