Герої пустинних горизонтів - Сторінка 66

Браун, Ендруз, Джексон, Елістер. Мешканці котеджу добре знали ці імена, хоч власників їх бачили рідко — мабуть, тільки тоді, коли робітники проїжджали на велосипедах глухою стежкою, що огинає ставок і виходить на шосе.

Джек завів Тесс у свою оливковозелену контору — металеву споруду, всередині якої повітря було затхлим, бо цим приміщенням тепер майже не користувалися. Один з робітників приніс їм дві чашки чаю, і коли він пішов, Джек причинив за ним двері і спитав:

— Що чути у Нед а, Тесе?

— Зайнятий чимсь у Лондоні,— відповіла вона, не бажаючи згадувати про екстремістські устремління Гордона навіть у розмові з Джеком.— Не знаю, чим саме, але чимсь дуже важливим для нього.—Тесс усе ж таки зрозуміла, що повинна розповісти.— На цей раз йдеться про Америку і Росію. Це його нова альтернатива.

Джек провів великим пальцем по тонких сталевих ребрах скла даної вимірювальної лінійки. Намагаючись вимовляти слова дуже сухо і чітко, він спитав:

— Тесе, ви любили кого-небудь, крім Неда, за ці роки його відсутності?

Спрямований на лінійку погляд Джека і його простодушність робили це запитання цілком невинним, і Тесе відчула, що посміхається, майже сміється з нього з материнською поблажливістю.

— Я не свята,— відповіла вона з короткочасним, несподіваним для себе самої цинізмом.— Я відчувала потяг і любов до ;"ших чоловіків; зокрема, до одного.

— Що він являв собою?

— Нічого. Інженер—на зразок Мура, на зразок Сміта.

— Що сталося з ним?

— Він був жонатий.

Джек подивився на неї, явно шокований; Тесе посміх*" нулася з його здивування, і він почервонів.

— А як ви собі уявляли, Джек? —спитала вона з елі* пучою посмішкою.

Він почервонів ще густіше і признався:

— Я гадав, що банальності завжди обминали вас, Тесе. Ну... що ви не схильні до усяких таких звичайних людських дурощів.

— А чому ви так гадали? Він сам не знав напевно:

— Тому що ви така сама, як Нед. У вас є щось недоторканне, непорушне.

— Ви вважаєте Неда непорушним?

— Коли йдеться про такі почуттєві помилки — так.

— Ніякої тобі легковажності?— підказала вона весело. Він серйозно кивнув і одкинув обліплену ошурками лінійку.

— Тільки я не про це хотів спитати у вас. Я хотів довідатися, як вам з ним вдалося досягти такого цілковитого взаєморозуміння. Певна річ, у деяких відношеннях ви обоє незвичайні люди, і, може, цим пояснюється ваша... ваша...

— Любов?—допомогла йому закінчити думку Тесе.

— Так. Любов! — Він поглянув на неї, і від того, що

це слово ще звучало в його вухах, Тесе здалася йому надто яскравою, надто повнокровною для цієї холодної сталевої контори.

— Не знаю, чи це саме те слово, Джек. Чи пасує воно для наших з Недом взаємин.

— Надто недосконале?— підказав він.

Вона намагалася підібрати своє слово, але не могла.

— Надто... надто дрібне. Надто просте, занадто легке. Тесе відчувала, що Джек хоче почути від неї щось більше, щось набагато важливіше.

— Ви знаєте, Тесе, що ви і Нед — двоє людей у світі, яких я полюбив.— Він опустив очі.— Я ще не зустрічав людей, які спромоглися б досягти такого успіху в житті, як ви двоє — Нед з його вірою в дію, з його беззавітною відданістю справі арабів, з його прагненням істини і благородного подвигу, і ви, з вашою боротьбою сам на сам проти бідності. Обом вам вдалося так багато зробити на шляху до своєї мети!

— Ви неправі, Джек,— відповіла вона, ставлячи ноги на сталевий ящик, щоб надати цій розмові характеру незначності й байдужості.— Ми обоє зазнали провалу в наших справах.

— Не кажіть цього, Тесе! Ви — і провал! Та в чому ви його зазнали?

— В усьому. В самій собі, в своїй роботі, в своїх надіях, в своїх спробах вплинути на Нед а. В безлічі інших речей. Навіть у відносинах з своєю сім'єю.— Останнє вона промовила різко, але сумовито, ніби жадаючи вилити свою душу.

— З сім'єю?— її згадка про рідних викликала у Джека здивування і цікавість: він знав, хто вони.

— Так. Мені ніколи не слід було залишати іх.

— Що за вигадка! — вигукнув він з легким обуренням в голосі.— Хіба освіта для вас не була перемогою над бідністю?

— Мені було б краще, якби я зосталася в нетрях Глазго, — я більше б виграла, менше програла.

— В чому? — Його голос звучав недовірливо.

— В собі.

— Ви сентиментальничаєте, Тесе.

— Ні.

Вона сказала це так переконано, що він не наважився заперечувати далі її погляд на саму себе.

— А Нед?— спитав він.

— О, не сприймайте так серйозно все, що я кажу. Джек. Особливо про Неда.

Але він не відступав.

— Виходить, по-вашому, він зазнав провалу в Аравії?

— О, ні, ні. То була його стихія.

— Значить, поразка спіткала його тут? Тут? Так? Але "чому, чому, Тесе? —Своїми запитаннями він благав у неї чогось більшого, ніж лаконічної відповіді, — він просив пояснення. І хоч Тесе зовсім недавно вирішила ніколи більше не пояснювати вчинки Гордона його рідним, тепер спіймала себе на тому, що робить це.

— Нед просто не розуміє, з чим має справу,— коротко відповіла вона.

Джек сперся круглим підборіддям на руки, стежачи за її обличчям.

— Не розуміє?

— Ось, наприклад...— Тесе почала без запалу, маючи намір обмежитись якою-небудь ухильною, абстрактною фразою, але продовжувати тим самим тоном не змогла: блискучі маленькі очі Джека вимагали, щоб вона, говорячи про Неда, не залишалась байдужою.— ...Наприклад, він бачить зрушення, які відбуваються в усьому світі, навіть тут, в Англії, але сприймає їх як події, що стосуються тільки його одного, як свої особисті проблеми, що їх він мусить розв'язати сам. Своїм розумом.

— І по-вашому, це йому не вдається?

Тесе сердито повела плечима, бо настійливі запитання Джека вже злили її. Його любов і співчуття до брата якось зводили нанівець її власні почуття до Гордона.

— Так, йому це не вдається,—відповіла вона з зайвою різкістю, від якої все, що вона казала далі, звучало вже як обвинувачення.— Нед зазнає провалу тому, що він не відчуває і не усвідомлює причин, які вкинули весь світ у вир, не усвідомлює, що людство не може жити далі так, як воно досі жило. Нед шукає якісь абстрактні, неможливі речі — помишляє про бунт мислячої людини, про боротьбу за якусь вільну справедливість, зводить в ідеал "ботоподібну" свободу найвіддаленіших арабських кочовиків. А все інше не обходить його, йому незрозуміле навіть значення селянського повстання в Аравії. О, звичайно, революції в Китаї і в інших країнах Азії вражають і захоплюють Неда, але їх цілі і причини успіху тільки спантеличують його. Він ніяк не може збагнути, чому народ перемагає — чи тут, чи в Азії, чи навіть в його улюбленій Аравії. Однак, неминуче настане день, коли він змушений буде зрозуміти це — і тоді це буде його трагедією.

— Чому трагедією?— Джек моргнув.— Може, він побачить це вашими очима, Тесе.

— А ви можете побачити все це моїми очима, Джек?

— Ні.

— Отак і Нед не зможе.

— Але я не Нед. Я знаю, що пригноблені повсталі всюди за право на життя. Я розумію їх. Однак, я ніколи не погоджусь з їхнім методом насильства. А от Нед може погодитись. Я все ж гадаю, що цей шлях був би найкращим для нього.

— Найкращим для нього?

— Тільки ви знаєте, що є найкращим для нього. Тесе.

— Не спрощуйте так, Джек. Не плутайте Нсда зі мною і мене з насильством. Я ненавиджу насильство не менше, ніж ви, коли не більше. Ви бачили його з найкращого боку — на війні. А я зазнала найстрашнішого насильства — безпросвітне життя. Щождо Неда, то він любить насильство за те, що воно несе в собі остаточність і рішучість. Воно заворожує Неда, бо він вбачає в ньому швидкого розмежувача між життям і смертю. Та це ставлення до насильства не наближує Неда до моїх класових переконань, а навпаки. І воно може наблизити його до загибелі — до загибелі через насильство.

— В такому разі врятуйте його і від цього безрозсудства, Тесе Відверніть трагедію, яку ви передрікаєте йому.

Тесе підвелася, щоб покласти край цій розмові.

— Навіщо ви завели цю розмову? Ви боїтеся за нього?

— Більше, ніж ви гадаєте.— Джек узяв конверт, який лежав у нього на столі.— Але справа не тільки в тому, що я боюся за Неда. Адже ви знаєте, що Нед віддав мені всі свої гроші?

Тесе кивнула, здогадуючись, про що Джек зараз проситиме у неї, і вже наперед сповнюючись відразою.

— Не знаю, як це вийшло, що я попросив іх у нього,— засмучено казав далі Джек.— Я був тоді у страшенній скруті. А зараз, здається, найгірші часи минули. Один з дру-зів-політиків Неда (певно, Моркар чи Везубі) направив до мене підрядчика. Знаєте—те, що зветься "по знайомству— від доброго дядька". Вчора я мав з ним розмову в Лондоні. Все дуже пристойно, по закону. Цей підрядчик розміщує урядові замовлення на деталі для літаків. Для бомбардувальників,— значливо підкреслив він.— Цього замовлення нам вистачить"надовго. А це значить, що ми врятовані. Тепер ми навіть можемо запропонувати Сміту приєднатися до нас.

У Тесе промайнула нова здогадка:

— І ви хочете, щоб Нед теж приєднався до вас? Ви до цього ведете?

— Так, якщо він погодиться. Так, звичайно, так,— без ентузіазму підтвердив Джек.— Але спершу, Тесе, я хочу попросити у вас, щоб ви умовили Неда взяти назад свої гроші.

— О, ні, ні!

— Я прршу вас зробити це для мене, Тесе. Якби це не було так важливо для нас з Недом, я б вас не турбував Бачите, якщо я сам наближусь до нього з грошима, це тільки зіпсує справу. Ми з ним не можемо розмовляти про гроші.

Тесе подивилася на конверт — він був запобігливо відкритий. Така нікчемна розплата по їхньому рах>нку! Вона рішуче відповіла:

— Ні. Я не зроблю цього.

Він простяг конверт ще ближче до неї.

— Вони ж потрібні Неду. І для нього це більше, ніж просто гроші.

— Тому я й не передам їх Неду, Джек. І ви їх йому не пропонуйте. Віддайте їх краще матері. Або вигадайте для Неда яку-небудь фантастичну пайку в своєму підприємстві. Але не треба—не треба повертати їх йому, Джек. Хай все залишається так, як є зараз.

— Ні, я не можу так. Ці гроші стоять між нами.

— То не погіршуйте того, що вже є. Нед нещадний до* самого себе, і він буде жорстокий до вас теж. Якщо ви спробуєте повернути йому гроші, він візьме вас на сміх знущатиметься з вас.

Джек поклав конверт на стіл і витер свої запилені руки, а потім губи. Він подивився на годинник і кивнув головою, не кажучи ні слова. Потім глибоко, повільно зітхнувши, посміхнувся до Тесе Його обличчя зобразило іронію, але ця іронія була жалюгідною і не пасувала йому.

— Тут і справді є з чого знущатися,— промовив він.— Нед мав би рацію.