Герої пустинних горизонтів - Сторінка 71

Проте він не міг не бачити, що їхні життя безповоротно роз'єдналися, що вони розійшлися через непримиренну розбіжність — розбіжність щодо самої мети в житті.

РОЗДІЛ XXV

Коли вони зустрілися знову, здавалося, що саме через цю непримиренну розбіжність в їхніх світоглядах світ на деякий час перестав існувати для них. Тепер залишалося тільки почуття, бо, визнавши своє остаточне розходження, вони покінчили з найголовнішою причиною свога відчуження — їм більше не було про що сперечатися, і ніщо вже не стояло на перешкоді почуттєві.

Тепер зміст їхніх зустрічей залежав здебільшого від погоди й часу. Теплі березневі дні Гордон і Тесе проводили за містом, милуючись порослими лісом горбами і сірими смугами зораної землі, хоча в красотах природи БОНИ тепер не старалися відшукати таємний смисл. Вони сполучали цей зеленочорний світ з своєю близькістю — бо це надавало їм почуття певності.

Ніч заносила їх в інші місця. В пристрасті, в плоті — в цій муці, що ніколи не виснажувала серце, а збурювала до глибини всі емоції — невідомий зоряний світ відкривав Гордону своє заховане обличчя. Найяскравіші хвилини любові були такі багаті, такі дивовижно нові, що майже приголомшували його — і не тільки жалем про втрачене минуле, а й самим одкровенням, яке вони являли йому. Проте вже тепер, у своєму розквіті, їхня близькість була рокована, бо рано чи пізно воля одного з них мусила повстати проти цього почуттєвого забуття.

Після хвилин любові Гордон не зазнавав ні гризоти, ні смутку; його не посідали сором чи каяття з приводу того, що він заспокоює свою плоть. Так було з Гордоном. Щождо Тесе, то її охоплювали дивний гнів і печаль, з її очей — заплющених, щоб не бачити Гордона, — бризкіли холодні сльози, губи кривилися в люті, а потім нестяма і ніжність, зливаючись воєдино, бурно проривалися назовні. Гордон розумів себе. Але він не міг збагнути Тесе — і коли холодна сміливість в ній взяла верх над ніжністю і вона заявила, що час покласти цьому край, — Гордон відчув, що зазнав поразки.

Тесе сказала, що мусить їхати додому і поїде одна. Та для Гордона їхня близькість стала надто значущою, і він відмовився йти на розрив.

— Я поїду з тобою, — сказав він.

Розмовляючи, вони йшли кудись — англійці живуть і вмирають на ходу.

— Мене не обходять ті ідеї, що спонукають тебе повернутись додому, — казав він. — Я знаю лише одне: у тебе нічого не вийде, якщо ти виключиш мене з своїх планів. Я знаю тепер, що основою всіх наших надій можемо бути лише ми самі: я для тебе, а ти для мене. І ніяка ід-я, твоя чи моя, не примусить Мене зараз розірвати з тобою.

— Що ж, шкода, але в такому разі мені доведеться розірвати з тобою, —спокійно відповіла Тесе, і Гордон зрозумів, що коли її серце й було розбите, то її воля вже вигоїла його. — Ти знаєш, що ми зазнали поразки, Нед.

Він відповів, що згоден визнати поразку лише в одному — в розбіжності їх поглядів на суть істини.

Авжеж, його не привабив її класовий світ в дії, він не знайшов у цьому світові гідної ідеї, крім ідеї неминучості. Ця неминучість викликає тільки жах. Він не може полюбити світ, який, замість того, щоб тягтися до справжньої свободи, навіть не докладає зусиль до її здобуття а просто, безмежно зростаючи, котиться завдяки своїм розмірам і моці в майбутнє, яке не віщує нічого хорошого для особи, для людини.

. — Для людини як такої, Тесе! — мало не вигукнув він, немов ці слова пояснювали, чому класовий світ неприйнятний для нього.

— Про яку людину ти говориш? —спитала Тесе. — Хто вона, ця чеснотлива, богом дана людина, яку слід врятувати за рахунок інших? Людина, про яку ти думаєш, — це ти сам: це твій власний інтелект і твій власний світ — світ, який ти однаково зневажаєш. Ти є ця людина, бо володієш цими речами, але володієш за рахунок інших. Тепер твій час минає — і ось ти плачеш.

— Так. Я плачу! — визнав Гордон свій страх перед долею, перед майбутнім.

Але Тесе не збиралася співчувати йому.

— Неминучість, про яку ти говориш, — промовила вона, — віщує кінець твоєму світові, але цей кінець буде початком нового світу для інших. Ми здобудемо його, Нед, і будемо набагато вільнішими, ніж твій індивідуум

— І в ім'я цього ти повертаєшся додому? Хочеш знов загрузнути в злидні, пірнути на самісіньке дно?

— Так, на самісіньке дно!

— Але це ж шлях святих великомучеників! — сказав Гордон з сарказмом. — Це ж безплідна, нереальна, штучна річ!

— Ти справді гадаєш, що це так? — спитала Тесе без будь-якої іронії в голосі. — Ти гадаєш, що я повертаюся назад смиренна й доброчесна, несучи свої достоїнства на олтар бідності й рабства?

— Я знаю, ти зараз скажеш, що повертаєшся до братерства, — промовив Гордон.

— Так, до нього! І не тільки до нього. Більш* ніж до нього.

— До чого ж ще? — спитав Гордон. Він уже втратип цікавість. — До чого ж ще, крім догми?

— Хай так, називай це догмою в своїй афектації, Нед. але наша догма дуже проста: віра в себе. Ми можемо покладатися на себе, і тільки на себе, бо ти вже знаєш, як часто нас зраджують люди, що претендують на звання на ших керівників, — зраджують і починають боятися й ненавидіти нас. І якщо я все своє життя присвячу кільки одному: викриванню таких зрадників, то й тоді я прислужуся своїй справі й своїм переконанням. Так чи е в цьому великомучеництво? Чи можеш ти назвати це штучним, нереальним?

— О, це благородно! — відказав Гордон досить-таки кислим тоном.

— А благородна ідея вже теж починає лякати тебе?

— Ти знаєш, що ні. Але сказати тобі правду, мене не обходить, благородна та ідея чи ні. Хоч би якою вона була, я не буду розставатися з тобою через неї. Якщо я не вірю в догму або вірю в неї тільки наполовину, то я вірю зате в себе і в тебе. І від цієї віри я не відмовлюся.

— Ах, ти мусиш, Нед. Мусиш! Твій дотик несе з собою лихо. Ти згубно впливаєш на мене. Ти несеш для мене все те, чого я хочу позбутися. Як я можу їхати додому з тобою, коли ти так погано впливаєш на мене? Ти привезеш з собою свій відчай, свій безсилий— героїзм, своє са-мокопирсання, самовипробування, самокатування Я не хочу цього. Твоя присутність, незалежно від твого бажання, стане на перешкоді всім моїм планам. До того ж кожна хвилина твого життя буде сповнена муки для гебе, буде гнати тебе до божевілля. Твоя поїздка зі мною не може принести нічого хорошого ні мені, ні тобі, Нед. Твій вплив буде нестерпним для мене. А ти нізащо не уживешся з моїми, бо ніколи не зможеш зрозуміти їх, стати одним з них. Моя сім'я...

Гордон не сперечався з нею, бо знав, що зона каже правду. її вулиця в Глазго буде тюрмою для ч*ого, замордує, знищить його. Проте він відчував, що мусить побачити цю вулицю, мусить випробувати її на собі. 1 тому без будь-яких пояснень він упросив Тесе, вірніше ублагав її трохи почекати з від'їздом. Вона неохоче, як останню ласку, дала свою згоду, і Гордон, не сказавши їй, куди їде, вирушив у Глазго. Надії надали йому сили; але надії почали танути ще до того, як він проїхав половину шляху.

Була неділя, коли він, перейшовши залізничний міст, який був кордоном і воротами до нетрів Глазго, вступив у цей світ, маючи намір побачити в ньому те, що бачить Тесс. " У чому криється його велич, його душа, його принадність для Тесе?" питав він себе, ідучи першими вулицями нетрів. Архітектура цих холодних засмічений вулиць являла небачену за своєю сміливістю й потворністю деградацію класицизму. Кожний гранітний будинок нагадував суцільну вугільну брилу, вирубану грубим копіювальником. З фасадів будинків були наче стерті малкшок і ліплення, краса і свіжість, гармонійність і колір. Саме життя було стерто з них.

Спочатку Гордона здивувало те, що зовнішньо ці нетрі не наводять на думку про розклад, про гноїще занепалого людства. Тут був не смердючий розсадок людської хвороби, а щось солідне, незмінне, і тому далеко жах ли іш* — фортеця людської темноти, така міцна і тривка, що ніякий вплив зовнішнього світу нездатний був проникнути досередини її. Незламна, чорна фортеця! Вона одразу притупила, пристосувала до себе зір Гордона. І навіть люди — її мешканці — стали якимись землистими в його очах, немов вони були вихідцями з якогось підземттого світу. Проте Гордон бачив Тесс у кожному яскравому, чорноволосому, зодягненому в чорну курточку й черевичи малюку, що скакав і гасає по асфальтовому подвір'ї.

Будинки і високі кам'яні огорожі тяжіли над людьми. Гордон кілька разів пробував проникнути в яке-чебудь житло, але щоразу сирі, жалюгідні сліди від одчайдушних силкувань навести чистоту, затхлий запах дезинфекції і мила, які однаково не могли витравити гнилизну, щі нею були просочені стіни, змушували його повертати назад, втікати.

І потім, чим далі від'їжджав він від Глазго, повертаючись до Тесе, тим більше пригадувалося йом> моторошних деталей, які несвідомо відбилися в нього в пам'яті під час подорожі по нетрях: зелені щурячі нірки, старі, зяючі проломами поруччя, жахливі поборзнені підлоги, задушне повітря, плями плісняви, сморід гниючого бруду, покалічені двері, діри в стінах, замазані так, що скидалися на людські болячки, дитячі малюнки й написи на кожній по" < г^н? "ап-на чи дерева — немов своїми позначками діти намагались компенсувати відсутність будь-якої— зелені.

Там було гниття, і це гниття було одягнуте каменем, щоб закріпити й увічнити безперестанне, невпинне виродження людини. Незламна, чорна фортеця. Все, що він зовсім недавно бачив у ній, вже здавалося йому примарою, плодом уяви. Ні, ніщо не могло жити там. Йому, певно, тільки привиділася ота зграйка юнаків і дівчат, що збігла сходами і грюкнула за собою дверима. Там такі юнаки і дівчата неможливі. Жодна душа, що любить грюкати дверима, не може перенести того життя.

Це переконання залишалося з ним, і тепер його цікавило не так те, яку велич знаходить Тесс в житті в цій фортеці убозтва, як те, що вона збирається робити, повернувшись до неї. І коли вони знову побачилися, найперше питання Гордона мало чисто практичний характер:

— Що ти можеш зробити там? Чого ти слодіваєшся досягти? Ти думаєш, що здатна в самопожертві своїй перемогти, стерти з лиця землі оте зелене кам'яне чудовисько? Ти ставиш собі за мету, за Справу життя оздоровлення тих нетрів?

Тесе була втомлена й засмучена необхідністю відповідати, і лише зараз Гордон збагнув, чому вона така бліда, дійшов болісної, жахливої правди.

— Нетрі можна оздоровити, лише висадивши їх у повітря, — безстрасно відповіла вона.