Герої пустинних горизонтів - Сторінка 72

— І наша Справа — це новий світ, а не одна вулиця. Ти сам уже збагнув це.

— Але ж ти повертаєшся до вулиці. І ти радиш усім чесним людям йти цим шляхом, хіба не так? Назад до нетрів, назад до дна!

Ця розмова дедалі більше гнітила Тесе, але вона відповіла, і голос її звучав, як натягнута струна:

— Якщо хочеш знайти серце людства, Нед, шукай його там, де людське животіння найбільш безпросвітне. Чи не так? Для мене це так, бо це єдина істина життя, в яку я вірю і за яку держуся. Я мушу повернутися назад Це — мій обов'язок перед усіма моїми переконаннями, леред со бою, перед моєю сім'єю, перед усім, що мені дорого. Я мушу повернутися назад — і віддати данину тому, що я колись покинула.

Гордон знав, що це так, завжди знав, що вона, як Антей, сильна тільки доти, доки торкається землі.

— Але ж ти жодного разу не поверталася туди на протязі всіх цих років, — сказав він.

Вона похитала головою.

— Згадуючи той світ, уявляючи його, ти можеш змалювати собі своє життя в ньому, Тесе? Можеш^

— Ні, — відповіла вона. — І все ж я повернуся. Гордон не міг зараз дивитися на неї, на її ніжне і яскраве, як квітка, обличчя.

— Це — догма, — раптом промовив він. — Незважаючи на всю благородність, чесність і неминучість, це — догма. І все ж, — він повернувся, щоб поглянути на неї, але Тесе дивилася вбік. — І все ж я поїду з тобою. Чи можу я служити чомусь такому, в чому б я не зазнав ще поразки? Чи можу я шукати таке, чого я ще досі не губив? Яке мені діло до твоєї Справи! Я поїду з тобою. Я держатимусь віри в тебе, і для мене це буде вірою в себе самого.

Але Тесе знову зреклася його, тільки на цей раз в її словах чути було ще більше страждання.

— Я вже виборола щось у тебе! — вигукнула вона. — І не проси, щоб я знову втратила це, благаю гебе! Я не хочу більше чекати, чекати, аж доки ти досягнеш досконалості. Не можу я цього, Нед. І тому не просись їхати зі мною. І не говори про віру в мене, чи про любов, чи про те, що істина полягає тільки в нас самих. Ти не догадуєшся, але ти — нищитель. Ти зводиш усі речі, навіть любов, до власної особи, до цього атома — до цього фантастичного й неможливого абсолюта. Мене це жахає. Може, мені слід було б бути сильнішою в своїй любові і погодитись на одцічний розпач разом з тобою, але я не можу піти на це. Не можу. Я залишаю тебе, повертаюся спиною до тебе і до твого світу — з його проклятим загниванням, якому ти тільки сприяєш. Я знаю свій шлях, і він ніколи не зможе злитися з твоїм. Ніколи! Я б остаточно втратила бажання жити, коли б мені знову довелося розпочати разом з тобою твої блукання в потемках.

Отже, вибору не залишалося. Це був кінець.

І тепер, визнавши несумісність своїх світів, вони прийшли, щоб розлучитися, до звичайнісінького залізничного вокзалу — де самотні людські тіні не варті того, щоб звертати на них увагу, і де ніяке почуття не варте того, щоб через нього бентежитись. Вони розлучилися біля залізної хвіртки, і смуток і біль, що сповнювали їх, немов перейшли в їхні руки, в їхні пальці; обоє взялися за залізні поручні, якусь мить міцно стискали їх — а потім відпустили і розійшлися, і в цьому прощанні було більше туги, ніж могла вмістити в себе одна мить.

РОЗДІЛ XXVI

Але коли Гордон, по дорозі додому, виїхав на справжній сільський путівець, він раптом загальмував, щоб повернути назад і рушити слідом за Тесе,— настала болісна реакція... Він зупинив мотоцикл. Його обличчя почервоніло, страдницьки перекривилося, але Гордон сидів нерухомо, стримуючи себе — немов повільно витискуючи з себе життя. Він терпеливо чекав, поки його воля переможе, бо знав, що їхати слідом за Тесе не має права, не повинен. Та біль не проходив, і Гордон зробив одчайдушну спробу скинути його з себе. Він рвонув вперед по розмоклій дорозі, машина заревла, пожираючи відстань величезними судорожними ривками й стрибками, які витрушували з нього всяке бажання, всяку думку, обережність, кожний нерв, що пов'язував його з життям. Гордон зняв руки з ру я, і якусь мить мотоцикл ще зберігав напрямок чи то завдяки тертю, чи то завдяки інерції, та потім, в шаленій своїй швидкості, зірвався на завороті з путівця, вдарився об стінку канави, винісся з неї, пролетів, як вогненна куля, розірвавши живопліт, кілька разів перекрутився і перевернувся в повітрі і скинув з себе Гордона, який полетів, мов відстала від зграї птиця, кудись у простір і важко упав на землю.

Запала тиша; вона була важкою, гнітючою — бо є щось надзвичайно трагічне в тому, як завмирає шум у полі, нічого не порушуючи, не перериваючи нічого, крім, хіба, пасіння кількох сполоханих овець, які шарахають від тривожних звуків, та незабаром у швидкій забутливості знов починають скубати траву.

Гордон лежав ницьма, не скорчений і не закляклий, а зберігаючи в тілі ту саму розслабленість, яка призвела до того, що він опинився тут. Безперечно, саме зневаїа до життя й цілковита байдужість до своєї долі врятували його зараз. Він підвівся, неушкоджений. Трошки налиплої грязі, кілька брудних плям від мокрої трави — і все. Мотоцикл лежав трохи віддалік од нього, але одного погляду на машину було досить, щоб упевнитись, що вона обернулась на безнадійну купу уламків. Якусь мить Гордон дивився на мотоцикл спокійним зневажливим поглядом, а потім, так і не підійшовши до нього, повернувся і, продершись крізь кущі живоплоту, вийшов на шлях. Тут він діждався попутного грузовика і поїхав ним далі додому.

РОЗДІЛ XXVII

Коли Гордон сказав матері, що вирішив повернутися до Аравії, вона не виявила ніякого хвилювання і д>же спокійно спитала:

— Ти вважаєш, що робиш правильно?

Мати виписувала чеки на сплату господарських рахунків — упорядковувала досить заплутані фінансові справи. Тепер, коли у Джека все налагодилося, вона раптом виявила, що бухгалтерія варта того, щоб присвятити ій свою енергію і педантичність. За бюро їй правив обідній стіл. Почавши розмову з сином, вона не вийшла з-за стола, а залишалася нерухомо сидіти, дивлячись на ру"ку й на па пери, що лежали перед нею. її голос звучав стримано.

— Чи маєш ти право повертатися туди — до цього нового насильства? — спитала вона.

Про нове насильство вона прочитала в газеті, що лежала перед нею, — газета повідомляла про криваві націоналістичні демонстрації в Бахразі і на нафтопромислі. Ці виступи, за свідченням газети, набирають розмірів антианглій-ської війни: їх гаслом є вигнання англійців не тільки з нафтопромислу, але# й з пустині і навіть з самого Бахразу. В бахразьких містах відбуваються масові заворушення, які переростають в справжню громадянську війну. Сталися масові вбивства англійців і знищення їх майна. Жандармерія разом з поліцією вже протягом кількох днів намагається відновити порядок ціною сотень жертв серед місцевого населення. Кочовики теж повстали. їхні загони вчинили напад на бахразький гарнізон нафтопромислу і розрізали на шматки нафтопровід через усю пустиню. Те, що почалося як незначна політична демонстрація, швидко переростає в національну революцію.

Знаючи про все це, вона не робила спроб відраяти Гордона як мати, тобто не умовляла його залишитися дома ради неї чи ради нього самого; ні, вона звернулася до його честі, нагадавши про його слово ніколи більше не повертатися в Аравію.

— Про яке слово, про яку честь ти говориш? — відповів Гордон. — Я справді зрадив свою честь, коли послухався Фрімена і залишив прирічкові болота — щоб нібито врятувати своїх головорізів. Перед ким мені бути чесним, мамо? Перед генералом Мартіном чи лицеміром Фріменом?

— Той лицемір майже напевно ожениться на твоїй сестрі, Нед.

— Він лицемір! Лицемір! Навіть у цьому! — вигукнув Гордон. — Та однаково мені нема діла до нього. Чиїм моральним настановам мусить служити моя честь — його чи моїм? Чиїй Справі у цьому повстанні — його чи моїй ?

— Не будемо зараз говорити про моральні обов'язки перед Справою, — сказала мати. — Ти мусиш бути чесним перед самим собою. Ти дав слово не повертатися.

Гордон сів, намагаючись стримувати себе і ье сперечатися з матір'ю, намагаючись бути поважливим до її тихого смутку і її очевидного страху перед тим, що він учинить щось лихе, щось непоправне і непростиме — непростиме навіть для неї.

— Людина мусить бути чесною тільки перед своєю людською совістю, мамо; і це наш єдиний обов'язок перед безглуздим світом, в якому ми живемо. Якщо хоч^ш дійти істини, шукай її в людських віруваннях; і якщо мо^ю єдиною вірою є Справа арабів, то цій Справі і повинна належати моя честь. Моя єдина честь! Колись я зрадив її — і тоді, коли мені краще було б зустріти смерть у тих болотах, ніж здатися — хоч Справу й було програно. Тоді я втратив свою Справу, а тепер, в ім'я того, щоб жити далі або щоб бути гідним життя, я мушу повернутися назад і знову знайти її в Повстанні племен.

— Це — раціоналізм, Нед, — почала мати. Гордон різко обірвав її:

— Якщо ти дійсно думаєш так, мамо, то та не знаєш мене і не розумієш того, що я кажу.

Тепер лише мати повернулася до нього і зaдyмливJ кивнула головою.

— Можливо, я справді не розумію тебе, Нед. Можливо, ти пішов надто далеко для мого розуміння. Я знаю, що ти не будеш свідомо робити лихе. Але в житті існують ще якісь обов'язки, і я прошу тебе зважити на них. Якщо ти зараз повернешся до кочовиків, то навряд чи уникнеш сутички з твоїми власними співвітчизниками. Англійські солдати будуть послані на нафтопромисел і навіть в пустиню.

— Те, що ти кажеш, для мене не нове, — відповів Гордон. — Я завжди передбачав цю можливість, і, *ОЛЙ прийде час, я вирішу, що робити.

— Що ж ти вирішиш, сину? Що?.

— Не знаю! Не знатиму, доки мені не доведеться безпосередньо вирішувати: вбивати чи ні того випадкового англійського солдата, якого послано воювати проти моєї Справи і моїх переконань. І якщо я не зможу застрілити його в ім'я моїх переконань, мамо, то краще мені юд, застрілити себе самого. Хто з нас двох загине — буде видно. Поки що я знаю лише одне: вищий обов'язок людини зараз несе в собі набагато більше високої і страшної істини, ніж флагшток. Якщо хочеш знати, то лояльність — це питання відданості людини, бо зло зароджується в людині, в особі, а не в якихось безглуздих внутрішньополітичних чи міжнародних спірках. Тобі слід було б розуміти це, мамо.

— Ні, я цього не розумію.