Гра дзеркал - Сторінка 7

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Стан, у якому він перебував, засмутив її. Колись це був надзвичайно амбітний проект. Кущі рододендронів, гладенькі схили моріжків, безліч квіткових бордюрів, підстрижені живоплоти навколо симетричного розарію. Тепер усе це було вкрай занедбане, моріжки підстрижені нерівно, бордюри заросли бур'янами, і квітам було дуже важко пробиватися крізь них, доріжки вкриті мохом і геть занедбані. Кухонний сад, оточений червоним цегляним муром, навпаки, був у чудовому стані й добре доглянутий. Причина, мабуть, у тому, що від саду була практична користь. Крім того, велику частину території, де раніше були моріжки та квітники, тепер від них відгородили й перетворили на тенісні корти та лужок для гри в кулі.

Роздивляючись один із квіткових бордюрів, міс Марпл роздратовано клацнула язиком і висмикнула звідти розквітле стебло жовтозілля.

Коли вона стояла з цією бур'яниною в руці, в поле її зору потрапив Едгар Лоусон. Побачивши міс Марпл, він зупинився й завагався. Але міс Марпл не мала наміру дозволити йому втекти. Вона голосно погукала його. Коли хлопець підійшов, вона запитала в нього, чи знає він, де тут зберігаються садові інструменти.

Едгар туманно відповів, що десь тут є садівник, і він мусить знати.

— Мені прикро бачити, в якому занедбаному стані перебувають ці бордюри, — схвильовано проказала міс Марпл. — Я дуже люблю сад.

Та оскільки в її наміри не входило просити Едгара, щоб він знайшов для неї необхідні знаряддя праці, то вона швидко повела мову далі:

— Це єдина робота, яку може знайти собі стара й ні на що не придатна жінка. Але я не хочу, щоб ви клопотали собі голову проблемами саду, містере Лоусон. Ви маєте так багато справжньої й важливої роботи. Адже ви перебуваєте тут на дуже відповідальній посаді, допомагаючи містерові Сероколду. Мабуть, ця робота здається вам дуже цікавою.

Він швидко і майже радісно відповів:

— Так… Так. Вона дуже цікава.

— І певно, ваша допомога надзвичайно важлива для містера Сероколда.

Його обличчя спохмурніло.

— Я не знаю. Я не можу бути певен. За цим усім стоїть…

Він урвав свою мову. Міс Марпл дивилася на нього замисленим поглядом. Патетично настроєний молодик невеличкого зросту в акуратному темному костюмі. Молодик, на якого більшість людей не стануть дивитися вдруте, а якщо й подивляться, то відразу ж про нього забудуть.

Поблизу була садова лава, міс Марпл підійшла до неї й сіла. Насуплений Едгар стояв перед нею.

— Я переконана, — сказала міс Марпл із твердою впевненістю, — що містер Сероколд дуже й дуже на вас покладається.

— Я не знаю, — сказав Едгар. — Справді не знаю, — він спохмурнів і, мабуть, сам того не усвідомлюючи, опустився на лаву поруч неї. — Я в дуже скрутному становищі.

— Що ви кажете? — здивувалася міс Марпл.

Едгар сидів, дивлячись кудись у простір, прямо перед собою.

— Про це ніхто не повинен знати, — несподівако сказав він.

— Звичайно, — погодилася міс Марпл.

— Якби я мав право…

— Так?

— Я міг би сказати вам… Ви нікому про це не розкажете, я можу бути певен?

— Цілком.

Але вона помітила, що він не став чекати її запевнень.

— Мій батько… Нині мій батько перебуває на дуже високій посаді.

Тепер не було потреби казати нічого. Їй залишалося тільки слухати.

— Ніхто нічого не знає, крім містера Сероколда. Розумієте, якби все стало відомо, репутація мого батька могла б постраждати. — Він обернувся до неї і всміхнувся. То була сумна і сповнена почуття власної гідності усмішка. — Річ у тому, що я син Вінстона Черчілля.

— Он як, — сказала міс Марпл. — Розумію.

І вона все зрозуміла. Їй згадалася одна дуже сумна історія з життя її рідного села Сент-Мері-Мід — і те, чим вона закінчилася.

Едгар Лоусон провадив далі, і те, що він казав, було схоже на добре відрепетируваний монолог із якоїсь театральної вистави:

— Тут ішлося про дуже серйозні причини. Моя мати не була вільною. Її чоловік бур у психіатричній лікарні, й вона не могла взяти розлучення, тож про одруження не могло бути й мови. Я не звинувачую їх. Принаймні я так думаю… Він завжди робив усе, що міг. Потайки, звісно. І з цього виникли всі проблеми. Він має ворогів — і вони діють також проти мене. Вони спромоглися розлучити нас. Вони стежать за мною. І завдають мені багато шкоди.

Міс Марпл похитала головою.

— Бідолашний, — сказала вона.

— Я навчався в Лондоні, щоб стати лікарем. Вони перешкодили мені скласти іспити — змінили мої відповіді. Вони хотіли, щоб я провалився. Вони переслідували мене, коли я виходив на вулицю. Розповідали всілякі небилиці про мене хазяйці моєї квартири. Я ніде не можу від них сховатися.

— О, ви ж не можете знати напевне, що вони стежать за вами, — спробувала втішити його міс Марпл.

— Повірте мені, я знаю. О, вони дуже лукаві й хитрі. Мені ніколи не щастило помітити їх або довідатися, хто вони такі. Але я все з'ясую… Містер Сероколд забрав мене з Лондона і привіз сюди. Він був добрий до мене — дуже добрий. Але навіть тут, щоб ви знали, я не перебуваю в безпеці. Вони також тут. Вони змовляються проти мене. Намовляють інших ненавидіти мене. Містер Сероколд каже, що це не так, але містер Сероколд нічого не знає. А іноді мені навіть здавалося…

Несподівано він замовк. І підвівся на ноги.

— Це велика таємниця — сказав він. — Ви все розумієте, чи не так? Та коли ви побачите, що хтось ітиме за мною — тобто шпигуватиме за мною — прошу, щоб ви мене повідомили, хто це був!

Він пішов собі — акуратний, патетичний, незначущий. Міс Марпл проводжала його поглядом і думала…

Несподівано пролунав голос.

— Божевілля, — сказав він. — Яке божевілля!

Волтер Хад стояв поруч неї. Його руки були глибоко запхані в кишені, і він дивився похмурим поглядом навздогін Едгарові що віддалявся від них.

— Що за гадючник ми тут маємо? — сказав він. — Усі вони психи, ідіоти й психи.

Міс Марпл не сказала нічого, і Волтер заговорив далі:

— Отой Едгар — яким зін вам здається? Каже, його справжній батько — лорд Монтгомері. Щось не віриться. Він не схожий на Монті. На того Монті, про якого я стільки чув.

— Ні, — сказала міс Марпл. — У це важко повірити.

— А Джіні він розповів зовсім інше — якусь нісенітницю про те, що він насправді спадкоємець російського престолу — назвав себе сином якогось великого князя чи когось такого. Нехай йому біс, невже цей йолоп не знає, хто його справжній батько?

— Мабуть, не знає, — сказала міс Марпл. — Либонь, його проблема саме у цьому.

Волтер сів поруч неї, досить м'яко опустивши своє тіло на лаву. Він повторив своє попереднє твердження:

— Усі вони тут психи, ідіоти й психи.

— Вам не подобається жити в Стоунігейтсі?

Молодик спохмурнів.

— Я просто нічого тут не розумію — не розумію анічогісінько! От хоч би цей маєток і люди, які в ньому мешкають. Вони багаті. Їм не потрібні гроші — вони їх мають. А подивіться, як вони живуть. Розбита старовинна порцеляна й усякі дешеві дрібнички — в них усе перемішано. Немає пристойної прислуги, яку годиться мати людям вищого класу, — лиш випадково найняті люди. Гобелени, портьєри та накривки на стільці — усе з атласу, парчі й такого іншого — розпадаються на клапті! Великі срібні самовари та інше начиння пожовкли й потьмяніли бо їх ніхто не чистить. Місіс Сероколд до всього байдужісінько. Ви бачили, в якій сукні була вона вчора ввечері? Зацерована під пахвами, майже зношена — а вона ж могла б піти до крамниці й замовити собі там якнайліпший одяг. На Бонд-стріт[5] або десь-інде. Гроші? Та вони купаються в грошах.

Він замовк і протягом якогось часу сидів, міркуючи.

— Я вважаю, що куди ліпше бути бідним. У цьому немає нічого поганого. Якщо ти молодий, сильний і готовий працювати. Я ніколи не мав багато грошей, але я був сповнений рішучості досягни всього, чого хотів. Я мав намір відкрити гараж. Уже відклав на це трохи грошей. Я розповів Джіні про свої наміри. Вона вислухала мене й, здавалося, зрозуміла. Я дуже мало про неї знав. Коли дівчата вдягають військову форму, усі вони здаються однаковими. Я хочу сказати, що коли ти дивишся на них, то не знаєш, котра має гроші, а котра — ні. Мабуть, я відчував, що вона стоїть вище від мене, адже має освіту й усе таке. Але це, здавалося, не мало ваги. Ми закохалися одне в одного. Ми одружилися. Я наскладав був трохи грошей, а Джіна сказала мені, що й вона трохи має Я збирався відкрити бензоколонку, коли повернемося додому, і Джіна мене в цьому підтримала, сказала мені, що це добра думка. Ми були тоді як двоє божевільних дітей — шалено закохані одне в одного. Потім її пихата тітка зчинила скандал… І Джіна захотіла приїхати до Англії, щоб побачитися з бабусею. Я не побачив у цьому нічого поганого. Тут її дім, а мені теж було цікаво побачити Англію. Я дуже багато про неї чув. Тож ми й приїхали. Лише провідати бабусю — так я думав.

Його похмурий погляд став гірким і сердитим.

— Але все склалося зовсім не так. Ми заплуталися в цьому божевільному бізнесі. Чому б вам не залишитися, не влаштувати собі дім тут — так вони мені сказали. Роботи для мене тут вистачить. Роботи! Я не вважаю роботою годувати цукерками малолітніх бандитів і заохочувати їх грати в дитячі ігри — який сенс у всьому цьому? Тут можна було б жити чудовим життям — справді чудовим. Чому люди, в яких багато грошей, не розуміють свого щастя? Невже до них не доходить що більшість людей у світі не мають таких розкішних маєтків, а вони мають це? Чи ж не божевілля викинути геть своє щастя, коли ти його маєш? Я готовий працювати, якщо повинен працювати. Але я хочу працювати так, як мені до вподоби, і хочу забратися звідси геть. Тут я маю таке відчуття, ніби я заплутався в павутині. А Джіна — я не годен її зрозуміти. Вона вже не та дівчина, з якою я одружився у Штатах. Я не можу — чорт забирай! — я тепер не можу навіть говорити з нею. О, прокляття!

Міс Марпл лагідно сказала:

— Я розумію ваш погляд на життя.

Воллі скинув на неї швидким поглядом.

— Ви єдина людина, перед якою я вперше наважився розтулити рот. Більшість часу він у мене стулений, як мушля молюска. Не знаю, що я побачив у вас такого — ви англійка, справжня англійка, сумніву тут не може бути, — але в якийсь клятий спосіб ви здалися мені схожою на мою тітку Бетсі, там, в Америці.

— Мені приємно це чути.

— Вона була дуже розумна жінка, — провадив Воллі замислено, — така тендітна, що, здавалося, її дуже легко переламати надвоє, але вперта й надзвичайно рішуча — атож, повірте мені, вона була дуже й дуже рішуча.

Він підвівся з лави.

— Пробачте, що я заговорив із вами на такі теми, — сказав він.