Гра дзеркал - Сторінка 8

Уперше міс Марпл побачила, що він усміхається. То була дуже приязна усмішка, й Воллі Хад несподівано перетворився з незграбного похмурого хлопця на вродливого й привабливого молодика. — Думаю, мені треба було скинути тягар із душі. Але мені прикро, що для цього я обрав вас.

— Не дорікайте собі, любий хлопче, — сказала міс Марпл. — Я маю схожого на вас небожа — хоч він, звичайно, набагато старший, ніж ви.

Її думки на мить закружляли навколо сучасного письменника Реймонда Веста з його витонченим мудрованим світоглядом. Більшого контрасту, який існував між ним і Волтером Хадом, годі було собі уявити.

— До вас прямує інша компанія, — сказав Волтер Хад. — Ця дама мене не любить. Тому я втікаю звідси. До побачення, мем. Дякую за розмову.

Він пішов гегь, і міс Марпл побачила, що до неї йде, перетинаючи моріжок, Мілдред Стріт.

II

— Бачу, ви стали жертвою того жахливого молодика, — сказала місіс Стріт, важко відсапуючись, коли сідала на лаву. — Яка це трагедія!

— Трагедія?

— Одруження Джіни. Не треба було відправляти її в Америку. Я казала матері в той час, що то був дуже нерозумний крок. Зрештою, ми жили в спокійному районі. Повітряних нальотів тут майже не було Я дуже не люблю, коли люди влаштовують таку паніку, боючись за свої родини, — а часто й за себе самих.

— Тоді, мабуть, нелегко було вирішити, як краще вчинити, — замислено проказала міс Марпл. — Коли йшлося про дітей, я хочу сказати. Адже існувала реальна небезпека вторгнення й перспектива виховувати їх в умовах німецького режиму — як і небезпека бомбувань.

— Усе це нісенітниця, — сказала місіс Стріт. — Я ніколи не мала найменшого сумніву в тому, що ми переможемо. Але мати завжди поводилася вкрай нерозважливо, коли йшлося про Джіну. До цієї дитини ставилися надто поблажливо й цим украй її зіпсували. Насамперед не було ніякої потреби привозити її сюди з Італії.

— Її батько не заперечував, якщо я правильно розумію?

— О, Сан Северіано! Ви ж знаєте, які вони, італійці. Для них немає нічого важливого, крім грошей. Він одружився з Піпою заради її грошей, звичайно ж.

— Хіба? Мені завжди казали, що він був дуже відданий їй і ніяк не міг втішитися, коли вона померла.

— Він прикидався, в цьому немає сумніву. Але чому мати не доклала жодних зусиль, щоб перешкодити їй одружитися з чужинцем, я не можу собі уявити. Суто американська звичка схилятися перед титулом, думаю.

Міс Марпл лагідно зауважила:

— Я завжди вважала, що люба Кері Луїза була надто далека від реального світу у своєму ставленні до життя.

— О, так, я знаю. У мене часто уривався терпець через це. Через материні дивацтва, примхи та ідеалістичні проекти. Ви не можете навіть уявити собі, тітко Джейн, до чого все це призводило. Я знаю, про що кажу, звичайно. Я виросла посеред усього цього.

Міс Марпл дещо здивувалася, коли почула, що до неї звертаються як до "тітки Джейн". Але такою була тогочасна мода. Адже на своїх різдвяних подарунках дітям Кері Луїзи вона завжди писала: "З любов'ю від тітки Джейн", і тому вони завжди думали про неї як про тітку Джейн, якщо взагалі думали. А думали вони про неї нечасто, слушно припустила собі міс Марпл.

Вона подивилася замисленим поглядом на жінку середніх літ, яка сиділа поруч із нею. Подивилася на її випнуті губи, на глибокі лінії, що спускалися вниз від носа, на міцно стулені губи.

Вона лагідно промовила

— У вас, певно, було важке дитинство.

Мілдред Стріт подивилася на неї вдячним поглядом.

— О, я така рада, що бодай ви мене зрозуміли. Здебільшого люди навіть не уявляють собі, що іноді доводиться терпіти дітям. Піпа завжди була дуже вродлива. Вона була також старша за мене. Уся увага завжди діставалася їй. І батько, й мати заохочували її — хоч вона й не потребувала великого заохочення — хизуватися своєю красою. Я завжди була тихою і спокійною. Я була сором'язлива, а Піпа не знала, що таке сором. Дитина може дуже страждати, тітко Джейн.

— Я знаю, — сказала міс Марпл.

— Мілдред така дурна, мала звичай казати Піпа. Але ж я була меншою, ніж вона. Природне, я не могла зрівнятися з нею в навчанні. І це дуже несправедливо в стосунку до дитини, коли її сестрі завжди віддають перевагу перед нею. "Яка чудова дівчинка", — мали звичку казати люди, звертаючись до мами. Вони ніколи не помічали мене. Тато жартував і грався лише з Піпою. І нікому не було діла до того, як тяжко я все це переживала. Помічали лише її й увагу виявляли лише до неї. А я була тоді надто мала й не могла зрозуміти, що головне — душа людини, а не її зовнішність.

Губи їй затремтіли, потім міцно стулилися знову.

— І це було несправедливо, справді дуже несправедливо — адже я їхня єдина дитина. А Піпу вони взяли з якогось притулку. Я була дочкою родини. А вона була ніким.

— Мабуть, саме тому вони приділяли їй більше уваги й були до неї поблажливіші, — сказала міс Марпл.

— Вони любили її більше, — промовила Мілдред Стріт. І додала — дитину, від якої відмовилися власні батьки, — чи, ймовірніше, позашлюбну.

Вона заговорила далі:

— Ці риси вдачі перейшли й до Джіни. Вона успадкувала погану кров. А кров усе пояснює. Льюїс може мати які завгодно теорії про вплив середовища та оточення. Але якщо кров погана, ніяке середовише не допоможе. Погляньте на Джіну.

— Джіна — дуже мила дівчина, — сказала міс Марпл.

— Навряд — якщо говорити про поведінку. Усі, крім матері, бачать, що вона виробляє зі Стівеном Рестаріком. Гидко дивитися. Я згодна, вона дуже невдало вийшла заміж, але шлюб — це шлюб, і людина повинна зберігати йому вірність. Зрештою, вона сама обрала собі чоловіка в особі того жахливого молодика.

— Хіба він такий жахливий?

— О, моя люба тітко Джейн! Він здається мені справжнім гангстером. Завжди такий похмурий, такий брутальний. Він майже не розтуляє рота. І завжди ходить такий обшарпаний, такий неохайний.

— Він почувається нещасним, гадаю — лагідно промовила міс Марпл.

— Не розумію, чому він має почуватися нещасним — якщо не брати до уваги поведінку Джіни, звісно. Для нього тут усе було зроблено. Льюїс запропонував кілька варіантів, за яких він міг би спробувати бути корисним, але він воліє ухилятися від будь-якої роботи й бити байдики.

Зненацька вона вигукнула:

— О, це місце неможливе, справді неможливе. Льюїс неспроможний думати про шось інше, аніж про отих страхітливих малих душогубів. А мати нездатна думати ні про що інше, крім нього. Усе, що робить Льюїс, він робить правильно. Подивіться, в якому стані перебуває тут сад — суцільні бур'яни та підлісок. А будинок — яке запустіння в ньому панує. О, я знаю, нормальну домашню прислугу сьогодні знайти нелегко, але знайти можна. І річ не в тому, що нам бракує грошей. Річ у тому, що всім до всього байдужісінько. Якби це був мій дім… — і вона замовкла.

— Боюся, — сказала міс Марпл, — уci ми повинні визнати той факт, що умови життя людей бувають дуже різними. Ці великі маєтки й великі установи являють складну проблему. Вам, певно, було дуже сумно повернутися сюди й побачити, що тут усе так змінилося. Ви справді волієте мешкати тут, а не — скажімо — переселитися кудись-інде й жити самостійно?

Мілдред Стріт спалахнула.

— Зрештою, тут мій дім, — сказала вона. — Це був дім мого батька. Ніщо не може цього змінити. Я маю право жити тут, якщо так хочу. А я так хочу. Якби лиш мати не була такою нестерпною! Вона навіть не хоче купити собі пристойний одяг. Це дуже турбує Джоллі.

— Я якраз хотіла запитати вас про міс Белвер.

— Нам так пощастило, що ми маємо її тут. Вона обожнює матір. Вона живе з нею вже дуже давно — прийшла сюди ще за часів Рестаріка. І наскільки мені відомо, вона поводилася бездоганно протягом усієї тієї сумної історії. Думаю, ви вже чули, що він утік із бридкою лярвою з Югославії — неймовірно розбещеною істотою. Вона мала безліч коханців, я думаю. Мати повелася з великою гідністю за тих обставин. Розлучилася з ним настільки спокійно, наскільки було можливо. Дійшла навіть до того, що запросила Рестарікових хлопців приїхати сюди на вакації, в чому не було найменшої потреби; як на мене, можна було б усе влаштувати якось інакше. Звичайно, було неможливо дозволити їм поїхати до їхнього батька та тієї жінки. Хай там як, а мати запросила їх сюди… А міс Белвер мужньо пережила всі ті події й була для всіх нас тією людиною, в якій ми черпали свою силу. Я іноді навіть думаю що через неї мати ще більше відривається від реального світу адже міс Белвер узяла на себе, по суті, всі практичні турботи. Я навіть уявити собі не можу, що робила б мати без неї.

Вона замовкла а потім зауважила з подивом у голосі:

— Сюди йде Льюїс. Диво та й годі. Він дуже рідко виходить у сад.

Містер Сероколд підходив до них із тим самим зосередженим виглядом, із яким він робив усе. Схоже, він не помітив Мілдред, бо лише міс Марпл була в нього на думці.

— Пробачте мені, — сказав він. — Я хотів провести вас до нашої установи й показаги вам усе. Керолайн просила мене, щоб я це зробив. На жаль, я повинен їхати до Ліверпуля. У справі того хлопця та його крадіжок у багажному відділенні. Але Мейверік вас проведе. Він прийде сюди через кілька хвилин. Я повернуся лише післязавтра. Буде просто чудово, якщо я зможу вмовити їх закрити справу.

Мілдред Стріт підвелася й пішла геть. Льюїс Сероколд цього не помітив. Його очі дивилися щирим поглядом на міс Марпл крізь товсті скельця окулярів.

— Розумієте, — сказав він, — судді майже завжди ухвалюють хибне рішення. Іноді вони надто суворі, а іноді — надто поблажливі. Якщо таких хлопців садовлять до в'язниці лише на кілька місяців, то це не спосіб залякування, таке покарання їх лише радісно збуджує. Потім вони вихваляються ним перед своїми дівчатами. Але суворе покарання нерідко допомагає їм витверезитися. Вони приходять до розуміння, що в таку гру грати не варто. Ліпше не напитувати собі судовий вирок. Виправне тренування — конструктивне тренування, яке ми тут організували…

Міс Марпл урвала його.

— Містере Сероколд, — сказала вона. — Чи ви цілком задоволені молодим містером Лоусоном? Він — цілком нормальний?

Стривожений вираз з'явився на обличчі Льюїса Сероколда.

— Я сподіваюся, він не повертається до свого колишнього стану. Що він вам казав?

— Він сказав мені, що він син Вінстона Черчілля…

— Звичайно, звичайно.