Хозарський словник (жіночий примірник) - Сторінка 48

Все здавалося таким переконливим і простим, так досконало пов'язувалося з усім відомим з цього приводу в науці, що здавалося справді неймовірним, як ніхто не здогадався пошукати той текст раніше у цей спосіб.

— Існує одне "але", — сказала я нарешті д-ру Муавії. — Текст Халеві стосується VIII століття, а Кирилова хозарська місія відбулася в дев'ятому столітті: у 861 році.

— Той, хто знає правильну дорогу, може йти й манівцями! — зауважив на це Муавія. — Нас цікавлять не дати, а те, чи Халеві, який жив після Кирила, в час написання своєї книги про хозарів мав під рукою Кирилові Хозарські бесіди. І чи використав він їх у тій книзі, там, де він згадує слова християнського учасника хозарської полеміки. Скажу відразу, що висловлювання християнського мудреця, наведені у Халеві, цілком очевидно й безсумнівно збігаються з тими Кириловими аргументами, які збереглися до сьогодні. Мені відомо, що ви перекладали на англійську Кирилове житіє, тому ви легко зможете впізнати текст. Послухайте, наприклад, кому належать наступні слова: мова йде про те, що людина стоїть посередині між ангелом і твариною…

Звичайно ж, я відразу впізнала це місце й процитувала його напам'ять:

"Творець усього Бог сотворив людину посередині між ангелом і твариною — мовою і розумом відокремив її від тварини, а гнівом і хтивістю — від ангелів; людина ж, схиляючись до одних тих ознак а чи до інших, уподібнюється крізь них або до перших, або до других — до тих, що вгорі, чи до тих, що внизу…" Це, — зауважила я, цитуючи текст, — уривок із житія про агарійську місію Кирила.

— Саме так, але ті ж самі слова ми зустрічаємо і в п'ятому розділі книги Халеві, де полемізується з філософом. Таких попарностей чимало. А найважливішим є те, що в самій промові, яку Халеві приписує християнському учаснику хозарської полеміки, йдеться про те ж саме, про що говорив і Кирило, згідно з житієм, у тій полеміці. В обидвох текстах мова йде про святу трійцю і про закони до часів Мойсея, про споживання заборонених сортів м'яса і, нарешті, про лікарів, які лікують навпаки, так, як не треба. Двічі наводиться й аргумент про те, що душа найсильніша, коли тіло найслабше (на п'ятдесятому році життя), і т. д. Нарешті, хозарський каган зауважує арабському і гебрейському учасникам полеміки — знову ж таки за Халеві — що їхні книги одкровення (Коран і Тора) написані мовами, котрі нічого не промовляють до хозарів, індусів чи інших народів, які не розуміють тих мов. Це важливе твердження згадується і в Кириловому житії як один з аргументів у боротьбі з триязичниками (тими, хто визнає обрядовість лише трьох мов — грецької, гебрейської та латинської), з чого стає зрозуміло, що в цьому питанні каган перебував під впливом християнського учасника полеміки і висловлював переконання, про які з іншого джерела відомо, що насправді вони належали Кирилові. Халеві ж лише уніс їх до свого твору.

І, нарешті, варто згадати ще два моменти. По-перше, у нас немає повного тексту втрачених Хозарських бесід Костянтина Солунського (Кирила), а тому ми не знаємо, що ж саме з них Халеві наводить у своєму тексті. Отже, можна припустити, що цього матеріалу існує значно більше, ніж лежить його переді мною. По-друге, саме та частина тексту Халеві, в якій говориться про християнського учасника полеміки, втрачена. Текст той зберігся не в арабському оригіналі, а лише в пізнішому гебрейському перекладі, в той час як всі видання книги Халеві, особливо ті, що з'явилися в XVI столітті, відчутно постраждали, як це відомо, від християнської цензури.

Одним словом, книга Халеві про хозарів зберегла якусь частину — невідомо лише, яку за обсягом — Кирилових Хозарських бесід. Зрештою, тут, у Царгороді — сказав на закінчення д-р Муавія — на нашому зібранні присутній д-р Ісайло Сук, який добре говорить по-арабськи і займається ісламськими джерелами хозарської полеміки. Він сказав мені, що володіє хозарським словником з XVII століття, виданим якимось Даубманусом, і з того словника видно, що Халеві використовував Кирилові Хозарські бесіди. Я хочу просити вас, щоб ви поговорили з д-ром Суком. Зі мною він не стане говорити. Він каже, що його цікавлять араби лише тисячолітні й давнішого віку. Для інших він не має часу. Чи не могли б ви допомогти налагодити контакт з д-ром Суком, щоб вивести цю справу на чисту воду?..

Цими словами д-р Абу-Кабир Муавія закінчив свій виклад, і в моїй голові миттєво поєдналися всі ниті. Якщо ти забудеш, в якому напрямку йде час, як вказівник тобі залишиться любов. Час завжди обходить її стороною. Охопила мене знову, після стількох років, твоя проклята жага до науки, і я зрадила Ісака. Замість того щоб вистрілити, я побігла кликати д-ра Сука, залишивши на столі свої папери і зброю під ними. На дверях не було нікого з прислуги, лише на кухні хтось умочав у вогонь скибку хліба і їв її. Я побачила Ван дер Спака, котрий виходив з якоїсь кімнати, і зрозуміла, що то кімната д-ра Сука. Я постукала, але ніхто не відповів. Десь за моєю спиною накрапали дрібні кроки, а між ними відчувалася задуха жіночої плоті. Я постукала вдруге, і від стуку двері прочинилися. Були незамкнені. Спершу я побачила тільки нічний столик із якимось яйцем і ключем на блюдці. Відчинивши двері трохи ширше, я скрикнула. Д-р Сук простягнувся в ліжку, задушений подушкою. Він лежав, прикусивши свої вуса, ніби поспішав кудись крізь вітер. Я з криком кинулася геть, аж раптом з саду почувся постріл. Він був один, але я почула його кожним вухом окремо. І відразу впізнала звук своєї зброї. Я влетіла у сад і побачила д-ра Муавію, який лежав на доріжці з розтрощеною головою… За сусіднім столиком, ніби нічого й не сталося, пила свій шоколад дитина в рукавичках… Нікого іншого в саду не було.

Мене відразу ж позбавлено волі, Smith & Wattson, на якому знайшли тільки мої відбитки пальців, додається як речовий доказ, і я звинувачена в зумисному вбивстві д-ра Абу-Кабира Муавії. Цього листа я пишу тобі зі слідчої камери і все ще нічого не розумію. Джерело води цілющої ношу в устах своїх і меча двосічного… Хто вбив д-ра Муавію? Уяви собі, звинувачення говорить: єврейка вбила араба з помсти! Цілий ісламський Інтернаціонал, увесь єгипетський і турецький світ повстали проти мене. "Віддасть тебе Господь Бог твій на поталу ворогам твоїм; єдиним шляхом вийдеш ти до них, а сімома шляхами утікатимеш…" Як переконати, що ти не робив того, що й справді збирався зробити? Потрібна жорстока брехня, як батькова, страшна і сильна, яка єдина може ствердити істину. Роги замість очей потрібні тому, хто хоче знайти таку брехню. Якщо я віднайду її, то буду жити і повідомлю тобі про себе з Кракова у Ізраїль, і повернуся до наук своєї молодості. Врятує нас наша брехлива жертва — говорив один із наших двох батьків… Як тяжко витримати милість Його, а стократно — гнів.

P.S. Додаю тобі репліки Філософа з книги Халеві про хозарів (Liber Cosri), про які д-р Муавія стверджував, що вони є уривками із втрачених Хозарських бесід Костянтина Філософа, св. Кирила:

APPENDIX I

Отець Теоктист Нікольський, упорядник першого видання "Хозарського словника"

Отець Теоктист Нікольський писав свою виведену кириличним скорописом передсмертну сповідь, звернену до печського патріарха Арсенія III Чарноєвича, в повній темряві, вмочаючи перо у змішаний зі слиною порох, десь у Польщі, доки ключниця за замкнутими на засув дверима осипала його прокльонами й лайками.

Як відомо Вашій Святості — писав Теоктист патріархові — карою моєю є добра пам'ять, яку моє майбутнє неустанно поповнює, а моє минуле анітрохи не спорожнює. Я народився у 1641 році в посаді монастиря Йованє в день святого Спиридона, покровителя гончарів, у сім'ї, яка завжди тримала на столі полумиски з двома вушками і в них їжу для душі і їжу для серця. Як мій брат прокидається й лягає спати, завжди тримаючи в руці дерев'яну ложку, так і я тримаю в своїй пам'яті всі очі, які поглянули на мене хоча б раз, відколи я живу на світі. З того часу як я помітив, що розташування хмар над Овчар-горою повторюється через кожні п'ять років і впізнав, як хмари, що я їх бачив п'ятої осені, тепер знову приходять на небо, мене охопив страх, і я почав таїти свою ваду, бо така пам'ять — то кара. Тоді ж я вивчився з царгородських срібняків турецької, від купців з Дубровника — єврейської, а читати — з ікон. До сього накопичування спогадів штовхало мене щось подібне до спраги, але не була се спрага за водою, бо вода її не могла вгамувати, а якась інша спрага, що проходить і тамується лишень голодом. Але, знову ж таки — не голодом за їжою, а якимось іншим голодом, і я марно блукав, як та вівця у пошуках солоних скель, намагаючись пізнати, що се за голод, що врятував би мене од спраги. Бо я лякався пам'яті; я знав, що наші спогади і згадки подібні до крижаних пливучих брил. Ми бачимо лише верхівки, які здіймаються над водою, та їхні величезні підводні тіла минають нас непоміченими й недосяжними. Їхньої безмірної ваги ми не чуємо лишень тому, що вони занурені у час, неначе в воду. Проте якщо ми необачно опинимось на їхньому шляху, то вдаримось об своє власне минуле, і тоді біди не минути. Тому я ніколи й не ворушив усього того краму, що падав в мене, наче сніг у Мораву. І тоді, на моє власне здивування, сталося так, що мене — правда, на одну лиш мить — зрадила пам'ять. Спершу я безмежно зрадів з того, та потім гірко розкаявся, зрозумівши, що воно таке. Було се так.

На вісімнадцятому році життя мій батько віддав мене в монастир Йованє, наказавши на прощання: доки постиш, не бери до уст жодного слова, щоб хоч уста твої очистились од слів, коли не можуть вуха. Бо слова приходять не з голови і не з душі, а зо світу, з масних язиків і смердючих ротів; усі вони давно обсмоктані, прожовані й обпльовані від постійного вжитку. Вони давно вже не справжні, і безліч ротів перекидали їх з зуба на зуб… Монахи з Йованє прийняли мене, сказали, що в моїй тісній душі замного костей, і довірили мені переписувати книги. Я сидів у келії, заповненій книгами з чорними стрічками між сторінок на тих місцях, які мої попередники-монахи читали востаннє перед смертю, і працював. Тоді й пішли чутки про те, що в сусідньому Нікольському монастирі з'явився новий каліграф.

Стежка до Ніколє йде попри саму Мораву, між стрімким берегом і водою.