Хозарський словник (жіночий примірник) - Сторінка 50

Про нього я скажу лиш кілька слів, щоб було знать, за що його боялись так, як і любили.

Про Бранковича в народі говорять, що він трохи не при своєму розумі, що молодим ще хлопцем він сорок днів не вмивався, потрапив на вечерю до нечистих і став духом. На кожному плечі виріс у нього жмут шерсті, він почав бачити майбутнє, впадав у сплячку в березні, мав легку руку, далеко міг сягнути тілом, а ще далі духом, який, доки тіло спало, літав наче зграя голубів, змагався з вітрами, ганяв хмари, накликав і відганяв град і бився за поля, худобу, молоко і збіжжя з заморськими духами, не дозволяючи їм грабувати свій край. Тому в народі говорять, що Бранкович підтримує зв'язок із ангелами і саме про нього склали приказку: "Нема духа — нема і хліба". Кажуть, що він належав до чаклунів другого кола, куди входили і скадарські візири з білогусинськими бетами, а в одній сутичці з требинськими духами він переміг требинського пашу Мустай-бега Шабляка, який належав до третього кола. В тій сутичці, де за зброю були пісок, пір'я і цебрик, його поранили в ногу, і відтоді він завів собі вороного коня — султана межи конями, який іржав у сні й теж був духом, і Бранкович, рушаючи в свої небесні мандри, сідлав, накульгуючи, душу свого коня, перетворену в соломинку. Говорять також, що в Царгороді він висповідався й признався в тому, що був духом, після чого перестав ним бути, і худоба в Трансільванії вже не сахалася, коли він проходив біля загонів…

Отже, такий чоловік, зі сном міцним, аж треба було пильнувати, щоб хто, бува, не повернув його головою в ноги, бо тоді він більше ніколи б не прокинувся, — такий чоловік, що схожих до нього хоронять долілиць і відчувають їхню любов навіть по смерті, взяв нас за писарів і впустив до книгозбірні своєї та свого дядька графа Георгія Бранковича. І ми загубилися між книгами, як на якійсь вулиці, порослій сліпими завулками і покрученими сходами. По віденських базарах і пивницях ми купували для кир Аврама арабські, гебрейські та грецькі рукописи, і, оглядаючи віденські будинки, я помітив, що й вони стоять один біля одного, як скрипти на полицях в книгозбірні Бранковича. І зрозумів, що саме будинки найбільше схожі до книг: стільки стоїть їх навколо, та лише кілька серед них таких, в які ти зазирнеш, і ще менше тих, до яких увійдеш або й оселишся на довше. Найчастіше чекатимуть на тебе якась корчма, заїжджий двір, винайняте на одну ніч шатро або пивниця. І зовсім зрідка — найрідше — буває так, що випадково, захоплений негодою, ти вдруге увійдеш до вже знайомої тобі оселі і заночуєш там знову, пригадуючи, на якому місці ти лежав тут вперше і як усе це — все те ж саме — було інакшим, і в якому вікні займалися весни, і якими дверима виходилося в осінь…

Напередодні святих Петра і Павла 1685 року, на четвертий тиждень після Духів, наш господар Аврам з Бранковичів єтав на службу до англійського посла в Туреччині, виконуючи обов'язки найманого дипломата, і ми переїхали в Царгород. Нас оселили у вежі над Босфором, де господар наш уже порозкладав свої шаблі, верблюже сідло, килими і книжкові шафи, величезні, як церкви, з пісними очима кольору мокрого піску. В тій вежі він наказав спорудити на Отченаші храм святій Ангеліні — деспотиці й прабабі свого дядька графа Георгія і своїй, а за ключника найняв якогось анатолійця, який вживав свою косицю замість батога і на її вершечку тримав дробину. Того нового слугу звали Юсуф Масуді, він навчав нашого господаря Аврама арабської і сторожував над його снами. Зі собою він носив якусь торбину, наповнену списаними аркушами, і говорили про нього, що він — читач снів, або ловець тіней, як називають часом тих, хто гонить один одного по людських сновидіннях. Увесь перший рік Никон і я провели, розкладаючи по полицях і шафах господареві книги й рукописи, які все ще смерділи верблюдами й конями, що привезли їх з Відня. Одного разу, коли ключник Масуді сторожував в покої сон кир Аврама, я добрався до Масудієвої торби і прочитав з неї всі аркуші, запам'ятавши рукопис слово в слово, хоча жодного не зрозумів, бо все було написане по-арабськи. Я тільки знав, що всі ті записи мали форму якогось словника, або глосарія, складеного за порядком літер арабської азбуки, тобто ішли вони, як повзе рак, а читалися, як літає пташка сойка, — хвостом уперед…

Саме місто і його мости на морі не здивували мене. Прибувши в Царгород, я відразу почав впізнавати на вулицях обличчя, пристрасті, жінок і тварин, любов і хмари, від яких утік колись давно, і очі, які, зустрівши хоч би раз, я пам'ятав довіку. Я зрозумів, що з плином часу світ не стає інакшим, що він незмінний крізь роки, і лише всередині самого себе та в просторі помітні його зміни — незлічені за формою і суттю, які, перекладаючись мов карти з рук до рук, творять з минулого одних урок майбутнього чи нинішнього для інших. Тут усі спогади, всі згадки і все разом узяте сьогодення кожної людини збуваються в один і той же час у різних місцях і в різних особах, все одразу. Не треба всі ті ночі, які повисли кругом нас сьогодні уночі — міркував собі я — вважати однією-єдиною ніччю, бо так воно не є: то — тисячі, сотні тисяч ночей, які, замість того щоб мандрувати одна за одною, наче птахи, крізь час, календарі й годинники, збуваються натомість всі одразу. Моя ніч супроти твоєї ночі — інакша навіть за календарем. Для папиних прихильників і в Римі, й тут сьогодні день Успіння Богоматері, а в християн східного обряду, греків і греків неприєднаного обряду — перенесення мощей св. Архидиякона Стефана Безбородого; для одних цей 1688 рік закінчиться на п'ятнадцять днів раніше, ніж для інших, у євреїв зараз іде вже 5446 рік по махалах, а в арабів — тільки 905 рік по хіджрі. Цілий тиждень ночей розгубимо ми до зорі — ми, сім слуг кир Аврама. Цілий вересень ночей назбирається по дорозі звідси до Топчисараю, а від Айя-Софії до Влахерни вже ужиткує свої ночі жовтень. Сни нашого кир Аврама збуваються десь у чиємусь іншому житті; одночасно хтось інший снить яву кир Аврама, і хто зна, чи не прибув наш кир Бранкович сюди, у Царгород, саме для того, щоб побачити оту особу, яву якої він снить, побачити того, хто в своїх снах перемелює кир Аврамове життя, а не щоб стати тлумачем у пана англійського дипломата на Порті. Бо ніде кругом нас немає жодної людської яви, яку десь у цьому велелюдному морі не снив би щоночі хтось інший, і ніде немає жодного людського сну, який не справджувався б деінде, як чиясь ява. Якби хто вирушив звідси й до Босфору — від завулка до завулка — він налічив би за місяць часу всі пори року, бо для одних весна — то іншим осінь, всі пори людського життя — бо не бува таких, котрі щодня старі чи молоді, і все життя могло б з'єднатися, як полум'я зі свічок, загасивши яке ми не лишаємо й подиху між народженням і смертю. Якби одразу знати, куди йти — в першу ж ніч можна було б розшукати того, хто бачить твої майбутні дні і ночі, когось одного, хто їсть твій завтрашній обід, чи другого, який жалує за твоїми втратами восьмирічної давності й цілує твою майбутню дружину, або третього, котрий помирає точнісінько такою ж смертю, якою вмреш і ти. Якби людина могла пересуватися швидше, а бачити глибше й ширше, вона узріла б, що вічність всіх ночей втілюється повною мірою в одній-єдиній ночі на величезному просторі. Час, який давно вже витік в одному місті, ще тільки починається в іншому, і людина може мандрувати між двома тими містами в часі, вперед або назад. В одному місті мужів вона може зустріти на вулиці жінку, яка в іншому місті жінок давно вже померла, і навпаки. Не тільки окремі життя — всі майбутні й минулі часи, всі відгалуження вічності знаходяться тут, сьогодні посічені на малесенькі шматочки й поділені межи людьми та їхніми снами. Величезне тіло пралюдини Адама ворушиться і дише в сні. Людство поглинає час увесь одразу, не залишаючи нічого на завтра. Себто, час існує не тут. Він приходить і заповнює цей світ звідкілясь із іншої сторони…

— Звідки? — запитав мене тут Никон, ніби чув мої думки, але я змовчав. Змовчав, бо знав звідки. Час приходить не з землі, він іде з підземелля. Час належить Сатані, його носить у кишені Нечестивий, як клубок ниток, і відмотує його за таємними правилами своєї незбагненної економії. І забирати його треба силою. Бо якщо в Бога можна просити і отримати від Нього вічність, то протилежне вічності — час — можемо взяти лише у Сатани…

На святого апостола Юди, брата Господнього, кир Аврам зібрав нас і сповістив, що ми покидаємо Царгород. Вже все було сказане, роздалися всі вказівки на дорогу, коли раптом між Никоном і тим анатолійцем Масуді зайшла коротка й сильна сварка, аж Никонові нижні повіки затіпалися, як у пташки, і закотилися нагору. Впавши в гнів, він згріб руками вже зібрану в дорогу торбу Масуді (ту саму з арабським глосарієм, якого я вже знав напам'ять) і шпурнув її в огонь. Проте, Масуді це майже не схвилювало; він тільки повернувся до кир Аврама і сказав йому:

— Подивись на нього, господарю, це той, що сцить хвостом, а в його носі немає перетинки!

Тоді всі погляди звернулися до Никона, а кир Аврам зняв зі стіни дзеркало й підсунув його Никону під ніс, як мерцю. Ми всі наблизили свої голови, і дзеркало справді показало, що Никон не має перетинки між ніздрями. Так усім іншим відкрилося те, що мені було відомо вже давно, — що мій побратим у ремеслі, Никон Севаст — Сатана душею. Втім, він і сам того не заперечував. Але я не дивився, як усі інші, йому під ніс. Я дивився в дзеркало і раптом побачив у ньому те, що всім довкола мене вже давно, мабуть, було відомо. Обличчя Никона Севаста, що так сильно нагадувало мені якесь інше, знайоме раніше обличчя, було майже точною подобою мого власного. Як близнюки, ходили ми по світу й місили Божий хліб диявольською сльозою.

Тієї ночі я відчув — пора! Коли людина проводить своє життя в дрімоті, ніхто з її ближніх не думає, що одного дня вона таки прокинеться. Так було і з Никоном. Я не належу до тих, хто труситься від страху, коли їхня рука у сні спадає з ліжка, але Севаста я боявся. Його зуби носили точний відбиток моїх костей. Проте я все ж пішов. Я знав, що диявол завжди ступає на крок позаду людини, і сам ішов на крок за ним, повторюючи кожен його слід, тому він мене й не помітив.