Хозарський словник (жіночий примірник) - Сторінка 49

Це єдиний шлях до монастиря, і тому один чобіт чи одна пара копит коней мандрівників завжди забруднена болотом. За тим брудним чоботом монахи пізнають, звідкіль приходять у монастир подорожні: від моря чи зі сторони Рудника, міряючи воду в Мораві зі сторони заходу правою, а чи зі сходу лівою ногою. В неділю на св. Томи 1661 року прочулося, що в Нікольський монастир з мокрим і заляпаним болотом лівим чоботом прийшов чоловік — тілистий і гарний, з очима, як яйця, з бородою, що могла б горіти цілий день, і з волоссям, насунутим, як подерта шапка, на самі очі. Чоловіка звали Никон Севаст, і він швидко став протокаліграфом у Ніколє, бо ще раніше опанував десь те ремесло з великою майстерністю. Учився він у зброярів, але його робота була зовсім мирною: він розмальовував стяги, стрілецькі мішені та щити, створюючи на них малюнки, які від самого початку були приречені на смерть від кулі, стріли чи шаблі. Він говорив, що перебуває в Ніколє лиш тимчасово, по дорозі в Царгород.

На святого Кирияка-пустельника дмухнуло три вітри, кожен повний своїми птахами — перший шпаками, другий пізніми ластівками, а третій — кібцями. Холодні запахи сплелися з теплими, і до Йованє дійшли чутки, що в монастирі Ніколє новий каліграф написав ікону, яку поспішає побачити уся ущелина. Вирушив туди і я, щоб побачити намальованого на стіні монастиря Ніколє Господа Севастократора, який тримає на руках малого Ісуса. Я увійшов разом з іншими і добре роздивився все, що було намальоване на стіні. Пізніше, за час обіду, я вперше роздивився й Никона Севаста, і його вродливе обличчя нагадало мені когось добре знайомого, проте ніде кругом себе я не міг знайти, кого саме. Не було такого обличчя ні в моїх спогадах, хоча всі вони лежали передо мною, розгорнуті, як карти, ані в моїх снах, поскладаних, як перевернуті карти, кожну з яких я можу відкрити коли захочу. Такого обличчя не було ніде.

Було чути, як десь в горах сокира цюкає об бук, бо сокира по-різному цюкає об бук і об в'яз, а в ту пору рубали буки і в'язи. Я пам'ятав всі до одного звуки, почуті крізь хуртовину за своєю першою вечерею в монастирі більше як десять років тому; я пам'ятав давно померзлих птахів, які летять крізь ту хуртовину, тяжко падаючи в мокрий сніг, проте за жодну ціну я не міг згадати, яким було щойно побачене обличчя. Я не міг згадати жодної риси з обличчя Никона, жодного його відтінку, і навіть того, чи був він бородатим. Перший і єдиний раз у житті моя пам'ять зрадила мене. Було це так несподівано і неймовірно, що я швидко й легко знайшов сьому пояснення. Могло воно бути тільки одне: лиш те, що не від сього світу, не можна запам'ятати, і воно єдине не втримується в пам'яті, як проковтнутий вуж у качці. На прощання я спробував ще раз, поглянув Никону просто в уста і відчув такий страх, наче мій погляд можна було відкусити. А він і справді саме це й зробив, лиш дрібно клацнувши зубами у повітрі. Отак, з відкушеним поглядом, я й повернувся в Йованє.

Там, як і раніше, я знову взявся до переписування книг, але якоїсь миті раптом відчув, що в моїй слині слів більше, ніж у того, хто писав книгу. Так я й почав до переписуваного мною чтива додавати де-не-де слово чи два, речення за реченням. Був вівторок, і того першого вечора мої слова були кислими й терпкими на зубах, але в наступні вечори я став помічати, що з дня у день, як плід у пізню осінь, вони наливаються й стають дедалі соковитішими, тяжчими й солодшими, наповнюючись змістом, який дає що більше втіхи, тим більше й сили. І сьомого вечора, ніби остерігаючись, щоб той мій плід не перестиг, не впав і не зогнив, я додав у житіє святої П'ятниці цілу сторінку, якої в жодному з переписуваних мною джерел не було. Замість того, щоб моє самочинство виявилося й покаралося, монахи, натомість, усе частіше почали звертатися до мене з проханнями зробити для них перепис, а мої книги з унесеними до них доповненнями розходилися швидше, ніж книги інших переписувачів, яких по всій Овчарській ущелині було таки чимало. Я ж осмілів без міри і вирішив іти до краю. Тепер я не тільки доповнював незначущими подробицями існуючі вже житія, а й почав вигадувати нових пустельників, описувати нові чудеса і мої переписи стали продаватися дорожче, аніж книги, з яких вони переписувалися. Поступово я відчув неймовірну силу, яку тримав у своєму каламарі і випускав у світ, коли сього бажав. І тоді я зрозумів: кожен автор без трудів може вбити свого героя у двох книжкових рядках. Для того ж, щоб убити читача — себто істоту з плоті й крові — достатньо перетворити його на якусь мить у постать з книги, в героя житія. А тоді вже легко…

В той час у монастирі Стрітення жив один молодий монах на ім'я Лонгин. Він жив як відлюдник і був схожий на лебедя, який з розпростертими крилами чекає, коли дмухне вітер, щоб помчати по воді. Адам, який хрестив дні, не мав слуху кращого, як він. А очі його були мов ті оси, що розносять святу заразу: одне чоловіче, друге жіноче, і обидва — зі шпичкою жала всередині. Стремив до добра, як кібець до курчат, і говорив зазвичай: "Кожен з нас легко може обрати собі на взірець когось кращого од себе; тоді з духу кожного створилася б нова драбина Якова, що веде від землі до неба, все поєдналося б і уклалося легко й радісно, бо людині просто слухати й наслідувати кращого од себе. Все зло на сьому світі береться звідти, що ми одвіку є в спокусі послухати і взяти собі в приклад когось гіршого від нас самих…" Коли він дав мені переписати для нього житіє святого Петра Кориського, який після п'яти днів посту побачив немеркнуче сяйво, висіли сутінки і, наче чорні блискавки, спадали до своїх осель у гілках птахи. З такою ж швидкістю здійнялися й мої думки, і я відчув, що не можу противитись тому усвідомленню сили, яке прокидається в мені. Я взявся переписувати житіє святого Петра Кориського і, коли дійшов до місця з днями посту, вписав у перепис замість 5 днів 50 і так віддав хлопцеві. Він узяв його наспівуючи, прочитав того ж таки вечора, а на ранок по ущелині розійшлася чутка про те, що монах Лонгин почав великий піст.

..

На п'ятдесят перший день, коли Лонгина поховали там же, у Благовіщенні, попід горою, я вирішив не брати більше пера до рук. Із жахом дивився я у каламар і думав: за-много костей у тісній душі. І вирішив спокутувати свій гріх. Зранку я пішов до ігумена і попросив його відіслати мене в скрипторій монастиря Ніколє за помічника протокаліграфу Никонові Севасту. Той виконав моє бажання, і Никон увів мене в кімнату писарів, де пахло гарбузовим насінням і цвітом шавлії, про який монахи говорять, що він уміє молитися. На 4–5 днів монахи позичали з інших монастирів а чи мандрівних купців з України книги, яких не було в Ніколє, і давали їх мені завчати напам'ять. Потім вони повертали ті книги власникам, а я місяцями після цього, з дня у день, диктував завчені напам'ять сторінки перу протокаліграфа Никона. А він лише гострив свої пера і говорив, що єдина тільки зелена фарба є не рослинного походження — вона одна добувається з заліза; всі ж інші він витягував з рослин і прикрашав книги, які ми писали, різнокольоровими літерами. Так я почав іти у парі з Никоном, як ходять чоловічі дні у тижні. Він був лівша і все робив лівою, ховаючи те, що робить, від правої. Писали ми удень, а коли роботи не було, він брався за розписування монастирських стін, проте швидко якось зовсім відійшов від іконопису і повністю віддався переписуванню книг. Так ми поволі входили в своє життя — ніч у ніч, роками.

На святого Євстахія Сербського 1683 року мороз взявся сіяти своє просо, пси поховалися в постелях, а чоботи і зуби в посмішках потріскались від студені. Галки в зеленому небі замерзали у леті і каменем падали вниз, залишаючи високо вгорі тільки крик. Язик відчував заледенілі вуста, які вже не відчували язика. Вітри стугоніли на тому березі Морави, що завмер під льодом, а лід при березі лежав нескошений, перемежаний очеретом, ломиносом і рогозою, в інеї, наче запустив собі срібну бороду. Плакучі верби застигли з опущеними в воду вітами, закуті річкою, неначе ланцюгом. Самітні ворони зустрічали світанок у тумані, з натугою витягуючи в леті на одному й тому ж місці свої крила з білих пасем солоної вологи. А вгорі, над берегами, розділеними морозом, пролітали в недосяжному піднебессі, прощаючись зі світом, думки Никонові й мої, розкудлані, як бистрі літні хмарки, і з ними одлітали й наші спогади, тягучі, як зимові болі. А тоді, у березні, на хрестопреклонну неділю, ми опустили кухоль в киплячу квасолю, зварили в ньому ракію, напилися, наїлись і назавжди покинули Ніколє. Із першим і останнім тогорішним снігом ми увійшли в Белград і, відстоявши службу за белградськими первомучениками Стратоніком, Донатом і Гермилом, почали нове життя.

Ми стали мандрівними писарями, і наші пера та чорнила почали переходити водні й наземні межі багатьох країн. Ми все менше працювали для церкви і все більше розширювали коло мов, якими переписували книги. Крім переписів для чоловіків, ми почали робити й переписи для жінок, бо чоловічі і жіночі притчі не можуть мати однакового кінця. За нами залишались ріки і рівнини (ми брали зі собою лиш їхні назви), смердючі погляди, кільця з ключами в вухах, стежки, закидані соломою і зв'язані у вузол пташиними дзьобами, дерев'яні задимлені ложки а чи виделки, зроблені з тих ложок, а на вівторок духів 1684 року ми увійшли у цісарський град Відень. Великий дзвін на церкві святого Стефана Віденського став рахувати нам години, — дрібні прискорено, ніби жбурляючи з дзвінниці лезами, а великі урочисто, ніби відкладаючи й висиджуючи вночі під храмом яйця. Коли ж ми увійшли у напівсутінок під тою вежею, над дзвінкою бруківкою на довгих нитях зависли полієлеї, немов огненні павуки, а кругом них здіймався запах воску, що раптом став сторчма, у формі церкви, прикритий каменем стін, як тіло одежею. Нічого не було видно, але що вище підіймався вздовж вежі погляд, тим густішою ставала пітьма, і видавалося, що там, під самим шпилем, загусаюча щомиті мла порве нарешті нить, на якій внизу, в церкві, висить сяйво… Тут ми знайшли нову роботу й зустріли нашого нового господаря — Аврама з роду Бранковичів, чоловіка, який пером уміє поганяти, а шаблею розписує церкви.