Худий - Сторінка 13

Там було оголошення Маколея: "Абнер. Так. "Кролик".

Коли повернувся Гілд, я спитав у нього:

– А що помічники Уайнента, з якими він працював у лабораторії? Їх знайшли?

– Так, але вони нічого не знають. Уайнент звільнив своїх двох помічників у кінці тижня, перед від'їздом – відтоді вони його не бачили.

– А над чим вони працювали до закриття лабораторії?

– Над якимось різновидом чи то фарби, чи то фарбника, що не втрачав би зелений колір. Точно й не знаю. Якщо треба, то з'ясую.

– Це не суть важливо. І багато цього було там?

– Сказати б, як на хорошій виставці. Гадаєте, лабораторія може мати якесь відношення до вбивства?

– Все може мати відношення.

– Мгу. Що ж, ходімо!

16

– Передусім, – повідомив Гілд, коли ми вийшли з його установи, – зазирнемо до містера Нунгейма. Він мусить бути вдома: я наказав йому чекати мого дзвоника.

Містер Нуигейм жив на п'ятому поверсі темного, сирого ї смердючого будинку біля гуркотливої надземки на Шостій авеню. Гілд постукав.

За дверима заметушилися, потім чоловічий гугнявий голос роздратовано спитав:

– Хто там?

– Джон, – відповів Гілд.

Маленький блідий чоловічок тридцяти п'яти – тридцяти шести років, у самій спідній сорочці, синіх кальсонах і чорних шовкових шкарпетках обережно прочинив двері.

– Я не чекав вас, лейтенанте, – прогугнявив він. – Ви обіцяли подзвонити.

Він виглядав переляканим. Маленькі чорні, близько посаджені очі, широкий рот з тонкими невиразними губами, довгий, аж надто гачкуватий ніс, що вільно звисав долу, наче не мав кісток.

Гілд узяв мене під лікоть, і ми зайшли. Ліворуч крізь відкриті двері виднілося незаслане ліжко. Ми ступили до ницої й брудної вітальні – скрізь валялися газети, одяг, брудні тарілки. Праворуч, у ніші між водопровідною раковиною і плитою, стояла жінка з гарячою сковорідкою в руці. Це була окостувата, опасиста руда молодиця років двадцяти восьми, позначена якоюсь вульгарною звабою, в пожмаканому рожевому кімоно і рожевих, потертих, викривлених пантофлях.

Гілд не представив мене Нунгейму і не звернув уваги на жінку.

– Сядьмо, – запропонував він і, відсунувши розкидану одіж, примостився на краєчку дивана.

Я скинув шмат газети з крісла-гойдалки й сів туди. А що Гілд не зняв капелюха, то я теж не поспішав цього робити.

Нунгейм підступив до стола, де стояла пінтова пляшка з віскі на денці й дві склянки, і запропонував:

– Вип'єте?

Гілд скривився.

– Тільки не цю бридоту. Чому ти мені збрехав, ніби знав ту Вулф тільки наочно?

– Бо саме так і було, лейтенанте, слово честі! – Він двічі покосився в мій бік і знову вирячився на Гілда. – Може, я там привітався з нею чи запитав, як справи, – при зустрічі, та й усього. Свята правда.

Жінка в заглибленні глузливо пирскнула так само насуплено. Нунгейм рвучко обернувся до неї.

– Ну ти, – просичав він люто, – закрий пащеку, в зуб дам!

Молодиця пожбурила в нього сковорідкою, що просвистіла повз і вдарилася в стінку. Краплі жиру і яєчного жовтка бризнули на стіну, меблі й підлогу.

Нунгейм посунув до жінки. Не підводячись, я виставив ногу й підчепив його. Він гепнувся на підлогу. Жінка схопилася за сікач.

– Досить! – прогарчав Гілд, так само сидячи на дивані. – Ми прийшли поговорити, а не спостерігати брудну чвару. Встань і візьми себе в руки!

Нунгейм повільно підвівся.

– Вона мене до сказу доводить, як вип'є. Цілий день дратує. – Він поворушив правицею. – Схоже, я розтяг зв'язки.

Молодиця протупотіла повз нас, не дивлячись ні на кого, і, зайшовши до спальні, хряснула дверима.

– Можливо, якби ти не упадав за іншою спідницею, – зауважив Гілд, – то не мав би зараз неприємностей.

– Це ви про що, лейтенанте? – здивовано спитав Нунгейм з образою в голосі.

– Про Джулію Вулф.

Блідий чоловічок обурився:

– Та це брехня, лейтенанте! Той, хто таке каже…

– Як бажаєте, – урвав його Гілд, звертаючись до мене, – врізати по цій пиці, то хай вас не бентежить його пошкоджена рука – він однаково вайло гірше за бабу.

Нунгейм обернувся до мене, піднявши догори руки.

– Я зовсім не мав на увазі, що ви брехун. Просто, можливо, хтось помилився, як…

Гілд знову його урвав:

– Невже б ти з нею не переспав, якби вона погодилась?

Нунгейм облизав губи й сторожко зиркнув на двері спальні.

– Що ж, – нешвидко відповів він, запопадливо понизивши голос, – звичайно, вона була ласим шматком. Гадаю, я б не відмовився.

– То невже ти не пробував її підкадрити?

Нунгейм завагався, потім знизав плечима:

– Знаєте, як це буває. Коли звик гуляти, намагаєшся підчепити майже кожну.

Гілд похмуро втупився в нього:

– Міг би сказати мені про це відразу. Де ти був у день убивства?

Коротун аж підскочив, наче його шпигонули голкою.

– Та цур з вами, лейтенанте! Як ви могли таке подумати? З якого б такого лиха я б її вбивав?

– Де ти був?

Нунгейм нервово смикнув губами.

– Який то був день, коли?.. – він затнувся, побачивши, як розчахнулися двері спальні.

Гладуха з'явилася з валізою і в пальто.

– Міріам! – пробелькотів Нунгейм.

Вона байдуже глипнула на нього і відрубала:

– Ненавиджу брехунів, якби й простила, то не брехуна-стукача, а втім, і це можна було б стерпіти, та ти мені вже обрид! – Вона повернулася і посунула до виходу.

Нунгейм шарпнувся було за нею, але Гілд утримав його, охопивши за руку, і повторив:

– Де ти був?

– Міріам! – гукнув Нунгейм. – Не йди! Я виправлюсь, я все зроблю! Не йди!

Вона вийшла і ляснула дверима.

– Пустіть мене! – заблагав Нунгейм. – Я її поверну. Я не можу без неї! Я тільки її приведу назад і відповім на всі ваші запитання. Пустіть! Мені треба її повернути!

– Дурниці! – заперечив Гілд. – Сядь-но! – Він штовхнув коротуна на стілець. – Ми прийшли сюди не для-того, щоб дивитися весняний хоровод. Де ти був у день убивства?

Нунгейм затулив обличчя руками і заплакав.

– Будеш кривлятися, – попередив Гілд, – скуштуєш ляпаса.

Я плеснув у склянку віскі й простягнув її Нунгейму.

– Дякую, сер, дякую. – Він ковтнув, закашлявся і витяг брудний носовичок, щоб утертися. – Так відразу і не пригадаю, лейтенанте, – заскиглив він. – Може, я був у кегельбані у Чарлі, а може, і вдома. Міріам пригадала б, якби я її привів.

– К бісу твою Міріам! – прогарчав Гілд. – Хочеш у буцегарню через свою забудькуватість?

– Одну хвилиночку! Зараз пригадаю. Я не прикидаюся, лейтенанте. Ви ж бо знаєте, я ніколи вам не брешу. Просто геть розгубився. Погляньте-но на мою руку. – Він підняв правицю, щоб показати, як припух зап'ясток. – Одну хвилиночку, – затулився він знову долонями.

Гілд підморгнув мені, й ми стали чекати, доки коротун напружить свою пам'ять.

Раптом він прибрав руки від обличчя і посміхнувся:

– Тьху ти! Звичайно, це запросто вбереже мене від арешту. У той день я був… Зачекайте, зараз покажу. – Він пішов до спальні.

Через деякий час Гілд гукнув:

– Гей там, ми не збираємося скніти тут до ночі. Ворушися!

Відповіді не було.

Ми зазирнули до спальні – порожньо, відчинили двері ванної – теж нікого, тільки розчинене вікно, за яким виднілася пожежна драбина.

Я промовчав, намагаючись і виглядом не виказати почуттів.

Гілд зсунув капелюха на потилицю і пригрозив:

– Хай тепер начувається. – Він рушив до телефону у вітальні.

Поки він телефонував, я обнишпорив шухляди й стінні шафи, проте не знайшов нічого цікавого. Я кинув цей поверхневий обшук, щойно Гілд, привівши в дію поліцейську машину, поклав трубку.

– Гадаю, його швидко знайдуть, – зазначив він. – Є новини. Встановлено, що Йоргенсен – це Келтермен.

– Хто його опізнав?

– Я послав агента до дівиці, яка підтверджує його алібі, тієї Ольги Фентон, і він зрештою вичавив з неї зізнання. Але, за його словами, вона непохитно стоїть на алібі коханця. Я хочу сам піти поговорити з нею. Не бажаєте зі мною?

Я зиркнув на годинник і відмовився:

– Охоче б, але вже надто пізно. Його спіймали?

– Ордер на арешт маємо. – Він замислено подивився на мене. – Ну цей голуб у мене розколеться!

Я вишкірився:

– То що тепер скажете – хто вбив Джулію Вулф?

– Зараз мене це не обходить, – зауважив він. – Дайте спершу зібрати якомога більше фактів, а тоді я миттю вкажу на злочинця.

На вулиці він пообіцяв тримати мене в курсі подій і потиснув на прощання руку. Та щойно відійшовши, знову мене наздогнав, щоб передати найкращі побажання Норі.

17

Вдома я передав Норі привіт від Гілда і переказав новини.

– У мене також для тебе послання, – повідомила вона. – Заходив Гілберт Уайнент – і дуже засмутився, що тебе нема. Він просив переказати, що має розповісти тобі дещо "надзвичайно важливе".

– Напевно, він відкрив у Йоргенсена материнський комплекс.

– Ти думаєш, це Йоргенсен її вбив? – спитала вона.

– Мені здавалося, я знаю, хто вбивця, – відповів я, – та тепер все так переплуталось, що я можу тільки припускати.

– І які ж твої припущення?

– Мімі, Йоргенсен, Уайнент, Нунгейм, Гілберт, Дороті, тітка Аліса, Мореллі, ти, я чи Гілд. А може, й Стадсі. Не приготуєш чогось випити?

Вона зробила кілька коктейлів. Коли я вже прикінчував другий чи третій, Нора, яка пішла відповісти по телефону, повернулася і сказала:

– Твоя подруга Мімі хоче з тобою поговорити.

Я підійшов до телефону.

– Алло, Мімі!

– Ніку, мені дуже соромно за той вечір, я просто була так розстроєна, що не тримала себе в руках і влаштувала комедію. Вибач мене, будь ласка, – проторохтіла вона, наче прагнучи якнайшвидше відбутися.

– Та все гаразд, – заспокоїв я її.

Ледь дослухавши відповідь, вона знову заговорила, вже повільніше і поважніше:

– Можна тебе побачити, Ніку? Сталося дещо жахливе, дещо таке… Не знаю, що й робити, як поводитись.

– Що сталося?

– Я не можу це сказати по телефону, але ти повинен мені допомогти. Мені потрібна порада. Можеш приїхати?

– Тобто зараз?

– Так. Благаю.

– Гаразд, – погодився я і вийшов до вітальні. – Я знову вихоплюсь, з'їжджу до Мімі. Вона каже, що скочила в халепу і просить допомоги.

Нора зареготала:

– Хай тобі щастить! Вона хоч вибачилась перед тобою? Переді мною розшаркалась.

– Так, на одному подиху. Дороті дома чи ще в тітки Аліси?

– Якщо вірити Гілберту, то ще в тітки. Ти надовго?

– Ні, тільки з'ясую. Схоже, вони схопили Йоргенсена, і вона бажає дізнатися, чи можна все владнати.

– А йому щось загрожує? Тобто якщо він не вбивав ту Вулф?

– Думаю, вони можуть витягти на світ старі звинувачення проти нього – письмові погрози, спроба шантажу. – Я відставив коктейль і запитав себе і Нору: – Цікаво, чи знав він Нунгейма? – Поміркувавши над цим, я нічого більше не зміг додати. – Гаразд, я пішов.

18

Мімі простягла мені назустріч обидві руки.

– Як це великодушно з твого боку, що ти мене пробачив.