Худий - Сторінка 14

Ніку, ти завжди був незлопам'ятним. Не знаю, що це мене вкусило в понеділок.

– Пусте, – зауважив я.

Вона виглядала рум'янішою ніж звичайно, напружене обличчя робило її молодшою. Блакитні очі палали, а руки, які я тримав, були як лід. З усього відчувалося, що вона збуджена, але причину я не міг відгадати.

– Твоя дружина, – проказала вона, – теж виявилась такою доброю, що…

– Облиш це.

– Ніку, чим може загрожувати приховування чиєїсь причетності до вбивства?

– При бажанні того, хто приховував, можуть звинуватити як спільника, постфактумного спільника – є такий термін.

– Навіть якщо він потім змінив свою думку і все розповів? – Однаково. Але, як правило, цього не роблять.

Вона роззирнулася по кімнаті, наче вирішила пересвідчитись, що нікого нема поруч.

– Джулію Вулф убив Клайд. Я знайшла докази і сховала їх. Що тепер мені буде?

– Мабуть, нічого, хіба що вишпетять. Клайд був колись твоїм чоловіком, тобто ви з ним родичі, й жоден суд не звинуватить тебе у вигороджуванні злочинця, якщо, звичайно, не побачать у цьому іншої мети.

– А ти її бачиш? – нешвидко й неприязно спитала вона.

– Не знаю, – відказав я. – Як на мене, ти хотіла скористатися з доказів його вини, щоб при зустрічі здерти з нього гроші, але тепер дещо змусило тебе змінити плани.

Розчепіривши пальці з гострими нігтями, вона потяглася правицею до мого обличчя, ошкіривши міцно стулені зуби. Я схопив її за зап'ясток.

– Жінки геть розбосякувались нині, – зазначив я, намагаючись надати голосу смутку. – Я щойно від одної, яка пожбурила в чоловіка сковорідку.

Мімі посміхнулась самими губами:

– Ах ти негіднику! Завжди про мене найгіршої думки. Я відпустив її руки, й вона потерла занімілий зап'ясток.

– А хто це пожбурив сковорідку? – поцікавилась вона. – Я її знаю?

– Не Нора, якщо ти це мала на увазі. То як, заарештували вже Сіднея-Крістіана Келтермена-Йоргенсена?

– Що?

Її розгубленість була щирою, хоч саме це мене й здивувало.

– Йоргенсен – насправді Келтермен. Мусиш його пам'ятати. Я думав, тобі це відомо.

– Ти хочеш сказати, що той жахливий тип, який…

– Так.

– Я в це не повірю! – Вона підхопилася, заламуючи руки. – Ні! Ні! – Обличчя її скривилося від страху, голос зазвучав глухо, як у черевомовця. – Не повірю!

– Це не допоможе, – зауважив я.

Вона не слухала, ставши до мене спиною біля вікна.

– Там, навпроти готелю, сидять у машині двоє, дуже схожі на поліцейських шпиків, які чекають його, щоб…

Вона обернулася і різко спитала:

– Ти переконаний, що він Келтермен?

Переляк майже зійшов з її обличчя, голос став нормальний.

– Поліція переконана.

Ми лупились одне на одного, напружено розмірковуючи. Я подумав, що злякалася вона не того, що Йоргенсен убив Джулію Вулф чи що його можуть заарештувати, а іншого – що одруження на ній було лише кроком у плані його помсти Уайненту.

Коли я розреготався – не так від кумедності думки, як від її раптовості, – вона здригнулася і невпевнено вишкірилась.

– Я не повірю, – проказала вона вже лагідно, – доки він сам мені про це не скаже.

– А якщо скаже – тоді як?

Вона здвигнула плечима, губи її затремтіли.

– Він мій чоловік.

Це могло будь-кого насмішити, та з мене було досить.

– Мімі, – промовив я, – та я ж бо Нік. Чи ти забула Н-і-к?

– Знаю, ти завжди був про мене найгіршої думки, – проказала вона похмуро. – Гадаєш, я…

– Гаразд, гаразд. Облишмо. Повернімось до доказів проти Уайнента, які ти знайшла.

– Ах, так, – зітхнула вона і відвернулась. Коли обернулась назад, губи в неї знову затремтіли. – Я збрехала, Ніку. Нічого я не знаходила. – Вона підступила ближче. – Клайд повівся негідно, надіславши листи Алісі й Маколею, щоб кинути тінь підозри на мене, тож я вирішила помститися йому, вигадавши дещо проти нього, оскільки вважала… тобто так само вважаю, що це він убив, і єдине…

– І що ж ти вигадала? – поцікавився я.

– Я… Ще нічого. Спершу я хотіла дізнатися, що вже відомо, – саме про це я тебе і розпитувала. Я могла б удати, ніби в той час, як залишилася з нею, а інші дзвонили до поліції, вона повідомила мені, що це він убивця.

– Ти сказала, що знайшла дещо і приховала, а не почула і промовчала.

– Та я ще як слід і не вигадала, що…

– Коли ти дізналася про лист Уайнента до Маколея?

– Сьогодні, – відповіла вона. – До мене приходив поліцейський.

– Чи розпитував він про Келтермена?

– Він спитав, чи знаю я його або була знайома раніше, і гадаю, я не збрехала, відповівши "ні".

– Можливо, – погодився. – Тепер я вірю, що ти сказала правду і про знайдені проти Уайнента докази.

Вона вирячила очі.

– Не розумію.

– Я теж не дуже розумію, але, зрештою, могло бути так: ти дещо знайшла і приховала, збираючись віддати Уайненту за гроші; потім його листи накинули на тебе підозру, і ти вирішила відмовитись від шантажу, а завдати Уайненту удару у відповідь, заразом захистивши себе, – відкрити докази поліції; і нарешті, коли ти дізналася, що Йоргенсен це Келтермен, то знову різко змінила тактику і приховала докази, та цього разу вже не для того, щоб здерти гроші, а щоб ускладнити становище Йоргенсена як покару за його одруження на тобі лише з метою помститися Уайнентові, а не за коханням.

Вона посміхнулась і сказала:

– Ти що, справді вважаєш мене здатною на таке?

– Не має значення, – відрубав я. – Важливіше інше: решту своїх днів ти можеш провести у в'язничній камері.

Вона неголосно, але перелякано зойкнула, обличчя спотворилось від жаху. Схопивши мене за лацкани, Мімі пробелькотіла;

– Прошу, не треба! Скажи, що ти так не думаєш!

Її аж затіпало, і я мусив пригорнути її, щоб вона не впала. Ми не почули, як зайшов Гілберт, аж поки він кахикнув і сказав:

– Мамо, тобі погано?

Мімі відпустила мої лацкани й, відступивши на крок, пояснила:

– Твоя мама дуже простодушна. – Вона ще тремтіла, однак зобразила посмішку й грайливо зауважила мені: – Жорстоко так мене лякати.

Я попросив пробачення.

Гілберт поклав пальто і капелюха на стілець і з ввічливою цікавістю оглянув нас по черзі. Збагнувши, що ніхто не збирається нічого йому розповідати, він знову кахикнув.

– Дуже радий вас бачити, – підійшовши, він потис мені руку.

Я проказав, що також радий з ним зустрітися.

– У тебе червоні очі, – зауважила Мімі. – Переконана, що знову ти цілий день читав без окулярів. – Вона похитала головою і звернулася до мене: – Такий самий нерозважливий, як і батько.

– Є якісь новини про батька? – поцікавився хлопець.

– Ні. Хіба що та спроба самогубства виявилась фальшивою тривогою, – відповів я. – Та ти, певне, вже чув про це.

– Так. – Він завагався. – Я б хотів з вами поговорити, перш ніж ви підете.

– Гаразд.

– Але ти ж бо говориш, – заперечила Мімі. – Невже в тебе є таємниці від мене? – Голос її повеселішав, вона більше не тремтіла.

– Та тобі буде нудно, – він узяв капелюха й пальто, кивнув мені й вийшов з кімнати.

Мімі знову трусонула головою.

– Ніяк його не збагну. Цікаво, що він подумав про нас з тобою? – запитала вона пустотливо, а тоді серйозніше додала! – То що скажеш, Ніку?

– Про можливість провести тобі решту днів у…

– Ай, облиш! – стенула вона плечима. – Не хочу цього чути. Пообідаєш зі мною? Мабуть, ніхто більше не прийде.

– Перепрошую, але не можу. Послухай, що то за докази, які ти знайшла?

– Та я справді нічого не знаходила. Збрехала. – Вона насуплено зиркнула на мене: – І не дивись такими очима! Слово честі, то була брехня.

– Виходить, ти мене покликала, щоб набрехати? – спитав я. – Чого ж тоді змінила намір?

Вона пирснула:

– Ти, мабуть, таки мене любиш, Ніку, інакше не був би таким колючим.

Я вирішив не продовжувати цю розмову і мовив:

– Гаразд, запитаю, що хотів Гілберт, і вже піду.

– Залишись, прошу.

– На жаль, не можу, – знову відмовився я. – Де кімната Гілберта?

– Другі двері з… Невже Кріса справді заарештують?

– Все залежить від того, – пояснив я, – які він дасть свідчення. Йому треба викласти правду, щоб уникнути неприємностей.

– О, чорт… – Вона раптом затнулась і пильно подивилась на мене: – А ти не морочиш мене часом? Він дійсно Келтермен?

– Поліція в цьому переконана.

– Але той шпик, що приходив сьогодні, й слова не спитав про Кріса, – зауважила вона. – Тільки поцікавився, чи я знала…

– Тоді вони ще не були певні, – пояснив я. – Існувало саме припущення.

– А тепер уже певні?

Я кивнув.

– Звідки вони дізнались?

– Від його знайомої, – відказав я.

– Якої? – очі н неї потемнішали, але голос не змінився.

– Забув прізвище, —. збрехав я, але тут-таки сказав правду: – Це та, що засвідчила його алібі.

– Алібі? – обурено перепитала вона. – Чи не хочеш ти мене запевнити, що поліція здатна повірити на слово дівці такого штибу?

– Якого такого?

– Ти чудово мене розумієш.

– Анітрохи. Ти що, її знаєш?

– Ні, – скривилася вона, наче я сказав непристойність. Звузивши очі, прошепотіла: – Ніку, ти гадаєш, це він убив Джулію?

– Нащо б це йому робити?

– Припустимо, він одружився на мені, щоб помститися Клайду, – розмірковувала вона, – і… Знаєш, це ж бо він підбурив мене приїхати сюди й спробувати стягти з Клайда гроші. Можливо, я сама прохопилась про таку можливість, вже не пригадую, але те, що він наполіг, – напевне. А тепер уяви, що він забіг до Джулії. Вони, звичайно, були знайомі, бо працювали на Клайда в один і той самий час. Він знав, що я йду до неї, і перелякався, що в роздратуванні вона може розповісти про нього правду і… Таке можливо?

– Нісенітниця. До того ж ви з ним вийшли тоді з готелю разом. Він просто б не встиг…

– Але моє таксі повзло як черепаха, – заперечила вона, – і ще я могла де-небудь зупинитися – здається, так і було. Якщо не помиляюсь, то я зупинилась біля аптеки, щоб купити аспірину. – Вона енергійно закивала головою: – Саме так.

– А його ти попередила, що по дорозі зупинишся, – підхопив я. – Не треба, Мімі. Вбивство – тяжкий злочин. Не слід зводити наклепи на того, хто тебе ошукав.

– Ошукав? – вирячилась Мімі. – Хто? Цей… – Вона обізвала Йоргенсена всіма непристойними й соромітницькими прізвиськами, які тільки знала, й зрештою вже просто вищала мені в обличчя.

Коли вона спинилась перевести подих, я зауважив:

– Блискуча, зізнатися, лайка, але…

– У нього навіть вистачило нахабства запідозрити мене у вбивстві, – повідомила вона. – Розпитувати мене він не наважився, але тримався своєї думки, доки я йому продемонструвала… Ну, те, що я не вбивала.

– Ти не це хотіла сказати.