Худий - Сторінка 22

Ви б усе зрозуміли, якби дозволили мені розказати…

– Про те, що трапилося з тобою в дитинстві. Ні, не треба. Що він ще тобі розповів?

– Нічого.

– Ні слова про Нунгейма?

– Ні, ні слова.

– Де твій батько?

– Гіл цього не сказав.

– Коли він з ним зустрівся?

– Він не сказав. Не дратуйтеся, Ніку, прошу. Я розповіла все, що почула від нього.

– Аж надто багато, – прогарчав я. – Коли він це тобі виклав?

– Сьогодні. Він саме розповідав, коли ви зайшли до моєї кімнати. Слово честі, це все, що він сказав.

– Було б дивом, – зауважив я, – якби хтось із вашої родини розповів би про все зрозуміло і щиросердно – хай би про що.

Нора принесла каву.

– Що це тебе непокоїть, синку? – поцікавилась вона.

– Різне, – відповів я, – загадки, байки, я вже надто старий і хворий, щоб знаходити в цьому втіху. Поїхали назад до Сан-Франціско.

– До Нового року?

– Завтра, тобто вже сьогодні.

– Охоче. – Вона простягнула мені чашку. – Ми можемо повернутися назад літаком, якщо бажаєш, і зустріти Новий рік вдома.

– Та я вам не брешу, Ніку! – з тремтінням у голосі озвалася Дороті. – Я сказала все, що… Не сердьтеся, прошу! Я так… – Вона затнулася і розплакалася.

Я погладив Асту і важко зітхнув.

– Ми всі стомлені й роздратовані, – зазначила Нора. – Давай-но відправимо цуценятко на ніч донизу, ляжемо спати, а коли відпочинемо, продовжимо розмову. Ходімо, Дороті, я принесу каву до спальні й дам нічну сорочку.

Дороті підвелась і побажала мені на добраніч.

– Я дуже шкодую, що така дурна, – сказала вона і пішла за Норою.

Повернувшись, Нора сіла на підлогу поруч зі мною.

– Черга нашій Дорі порюмсати й поскиглити. Життя для неї обернулося на пекло, як тільки… – Вона позіхнула. – Що то в неї за страшна таємниця?

Я переповів слова Дороті.

– Все це схоже на несусвітну дурницю.

– Чому?

– Хіба ні? Адже всі решта розповідей цього сімейства виявились дурницями.

Нора знову позіхнула.

– Цього, може, достатньо для детектива, але зовсім не переконливо для мене. Послухай, чому б нам не скласти список усіх підозрілих, мотивів їхніх дій та ключів до розгадки й звірити з…

– Роби це сама. Я йду спати. А що значить ключів до розгадки, матусю?

– Ну от, скажімо, те, що Гілберт прокрався навшпиньках до телефону сьогодні вночі, коли я залишилася сама у вітальні, й, гадаючи, що я сплю, попросив телефоністку ні з ким їх не з'єднувати до ранку.

– Так, так.

– Або, – провадила далі Нора, – відкриття Дороті, що ключ від квартири тітки Аліси був у неї весь час із собою.

– Так, так.

– Або ж те, що Стадсі штовхнув ліктем Мореллі під столом, коли той став розповідати тобі про приятеля-п'яницю Джулії Вулф, кузена того, як його, Діка О'Брайана.

Я підвівся і поставив чашки на стіл.

– Просто не знаю, як може детектив щось розплутати, не маючи такої дружини, одначе тут ти вже трохи переборщила. Стадсі стусонув Мореллі через висловлене мною бажання відпочити без зайвого клопоту. Мене тільки непокоїть, чи вони відлупцювали Горобця, щоб вберегти мене від нападу, чи щоб він не розповів зайвого. В мене вже очі злипаються.

– В мене також. Послухай, Ніку. Скажи правду, коли ти боровся з Мімі, то відчув збудження?

– Трішечки.

Вона зареготала і підвелася з підлоги.

– Ах ти старий розпуснику! Поглянь-но, вже розвиднілось.

26

Нора розштовхала мене о чверть на одинадцяту ранку.

– Телефон, – повідомила вона. – Дзвонить Герберт Маколей і каже, що у важливій справі.

Я пішов з вітальні, де спав, до телефону в спальню. Дороті ще міцно спала.

– Алло! – пробурмотів я в трубку.

– Розумію, що для ленчу ще надто рано, – сказав Маколей, – але мушу негайно з тобою зустрітися. Можна мені зазирнути зараз до вас?

– Звичайно. Поснідаємо разом.

– Я вже снідав. Замовляйте на себе, я буду за п'ятнадцять хвилин.

– Гаразд.

Дороті ледь розтулила повіки й, сонно пробурмотівши: "Вже, певно, геть пізно", повернулася на інший бік і знову засопіла.

Я умився холодною водою, почистив зуби, зачесався і повернувся до вітальні.

– Зараз він прийде, – повідомив я Нору. – Він уже снідав, але замов для нього кави. А мені курячої печінки.

– Мене теж запрошено на вашу зустріч, чи як?..

– Неодмінно. Ти ж бо не знайома з Маколеєм, так? Гарний хлопець. Колись мене відрядили на кілька днів до його військової частини біля містечка Во, а після війни ми розшукали один одного. Він підкинув мені кілька клієнтів, серед них і Уайнента. Чи не випити нам чогось, щоб розігнати кров?

– Може, б тобі утриматись сьогодні?

– Не для цього ми приїхали в Нью-Йорк. Хочеш піти на хокей увечері?

– Не відмовилася б, – вона налила в склянку віскі й пішла замовити сніданок.

Я переглянув ранкові газети. Там повідомлялося про затримання Йоргенсена бостонською поліцією, про вбивство Нунгейма, одначе більше місця відводилося іншим подіям – "війні кухарів ігорного будинку", за висловом преси, арешту "Принца Майка" Гергюсона та інтерв'ю з "Джефсі", учасником викрадення сина Ліндберга.

Маколей з'явився разом з посильним, який привів Асту. Собаці адвокат сподобався, бо так поплескав її по холці, що аж змусив напружитись – пестощів вона не любила.

Навколо рота Маколея залягли зморшки, обличчя було бліде.

– Звідкіля поліція витягла нову нитку? – спитав він. – Вони що, справді вважають… – Він затнувся, коли зайшла Нора., яка встигла одягтися.

– Норо, це Герберт Маколей, – представив я. – А це моя дружина.

Вони потисли руки одне одному.

– Нік сказав, щоб я замовила лише каву для вас, – вибачилась Нора, – може…

– Ні, дякую. Я щойно поснідав.

– То що там поліція? – поцікавився я.

Він завагався.

– Нора практично в курсі всіх моїх справ, – повідомив я. – Хіба що ти бажаєш сказати мені дещо таке…

– Ні, ні, нічого такого, – запевнив він. – Я… просто… турбуюсь за місіс Чарлз. Не хотів би її хвилювати.

– Тоді не переймайся. Вона хвилюється лише тоді, коли чогось не знає. То яка в поліції нова нитка?

– Зранку до мене завітав лейтенант Гілд, – проказав Маколей. – Спершу він показав мені обірваний ланцюжок для годинника з прикріпленим до нього ножиком, а тоді запитав, чи я бачив це десь раніше. Дійсно, я бачив: в Уайнента. Тож я сказав йому, що, здається, дещо схоже бачив в Уайнента. Тоді він спитав, чи не уявляю я, як це могло потрапити до інших рук, і з його балачок кругом і довкола я зрештою збагнув, що він натякає на тебе або Мімі. Я відповів, що будь-кому з вас Уайнент міг це подарувати, ви могли це поцупити в нього, роздобути в когось третього, хто поцупив чи знайшов це на вулиці, або ж вам могла передати людина, якій Уайнент подарував це. Існують, звичайно, й інші способи, в які ви могли це роздобути, сказав я Йому, одначе він збагнув, що я просто забиваю йому голову, і не схотів слухати далі.

У Нори на щоках проступили червоні плями, очі потемнішали:

– От дуролом!

– Так, так, – проказав я. – Мені, певно, слід було тебе попередити: це вчора вночі він ухопився за цю нитку. Гадаю, поштовх йому дала моя стара приятелька Мімі. Що ще він хотів рознюхати?

– Бажав дізнатися про… власне, ось як він спитав: "Як ви вважаєте, Чарлз із Джулією Вулф і досі підтримували зв'язок? Чи все в них давно скінчилось?"

– Відчувається рука Мімі, жодного сумніву, – зазначив я. – 1 що ти йому відповів?

– Сказав, що не знаю, чи й досі у вас був зв'язок, бо ніколи не чув, щоб він узагалі існував між вами, а ще нагадав, що ти довгий час не жив у Нью-Йорку.

– Справді? – поцікавилась у мене Нора.

– Не роби брехуна з Мака, – зауважив я їй. – Що ж Гілд на цс?

– Нічого. Спитав, чи, на мою думку, Йоргенсен знав про вас з Мімі, а коли я поцікавився, що мається на увазі, зауважив, щоб я не вдавав із себе дурника – це його слова, – і далі ми не стали продовжувати. Ще він розпитував про наші з тобою зустрічі – коли, де – з точністю до секунди.

– Ясно, – підсумував я. – В мене виявилось слабке алібі. Офіціант приніс сніданок. Ми побалакали про те, про се, поки він накрив на стіл і забрався геть.

– Тобі нема чого боятися, – заспокоїв мене Маколей. – Я приведу Уайнента в поліцію, – проказав він невпевнено і хрипко.

– Думаєш, він погодиться? – спитав я. – Я протилежної думки.

– Знаю, – відповів він просто. Тоді відкашлявся і мовив: – Один шанс із тисячі, що я помиляюся, хоч це і неможливо, але він божевільний, Чарлзе. Його треба покласти до лікарні.

– Можливо, в цьому є рація, – почав було я, – коли ти напевно знаєш…

– Знаю, – підхопив він. – Я зустрів його в той день, коли він її вбив, десь за півгодини після скоєного ним злочину, хоча тоді я ще нічого не знав, навіть про те, що її вбито. Я… так… тепер певен.

– Ти зустрівся з ним у конторі Германа?

– Що?

– Встановлено, що в той день ти був у конторі такого собі Германа на П'ятдесят сьомій стріт приблизно з третьої по четверту годину. Принаймні так мені повідомила поліція.

– Все вірно, – погодився він. – Тобто їхні дані правильні. Але насправді все сталося так: не знайшовши Уайнента в готелі "Пласа", після безуспішних дзвінків до своєї контори й до Джулії, я послав його к бісу і рушив до Германа. Це гірничий інженер, мій клієнт. Я саме склав торговельні контракти для нього, в які слід було внести незначні правки. Коли я досяг П'ятдесят сьомої стріт, то раптом відчув, що мене хтось переслідує – тобі ж бо відоме таке відчуття. Начебто ні в кого не було підстав мене пасти, одначе я адвокат і все може статися. Так чи так, я вирішив перевірити й з П'ятдесят сьомої стріт повернув на схід і дійшов до Медісон-авеню, так ні в чому не впевнившись. Лише відзначив якогось хворобливого на вигляд коротуна, який ніби ошивався і біля "Пласи", але… Мені спало на думку, що найкращий спосіб виявити стеження – це схопити таксі, тож так я і зробив, наказавши водієві їхати в східний бік. Напружений рух завадив мені помітити, чи коротун або хтось інший теж скористався таксі, щоб погнатися за мною, тому наказав водієві повернути на південь, у бік Третьої авеню, потім на схід – до П'ятдесят сьомої стріт, знову на південь – до Другої авеню, і в цей час переконався, що слідом за мною їде жовте таксі. Звісно, я не міг роздивитися, чи в ньому сидів саме той коротун, – відстань між нами була чимала. І от тоді, коли моє таксі зупинилося на перехресті на червоне світло, я побачив Уайнента. Він сидів у таксі, що рухалося в бік П'ятдесят сьомої стріт.