Худий - Сторінка 24

- Дешіл Хеммет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І перш ніж спромігся на відповідь, він докинув: "А проте ми зможемо докладніше про це поговорити ввечері під час нашої зустрічі". Я спитав про місце і час зустрічі, а він відказав, що передзвонить, бо ще не знає, де буде на той час, Пообіцяв зателефонувати мені додому о десятій вечора. Раніше він був досить неквапливий, а зараз дуже поспішав і не мав часу відповісти на мої запитання – поклав трубку. Я відразу подзвонив тобі. Ну, то що тепер думаєш про його невинність?

– Те саме, що і раніше, – нешвидко відповів я. – Ти певен, що він о десятій подзвонить?

Маколей стенув плечима:

– Знаю не більше за тебе.

– В такому разі я б на твоєму місці не став турбувати поліцію, доки ми самі не схопимо нашого дикуна і не передамо в їхні руки. Ця твоя історія навряд чи викличе у поліцейських приплив ніжності, й навіть якщо вони не запроторять тебе відразу за грати, то вже влаштують радісне життя, коли Уайнент відбудеться туманними поясненнями.

– Знаю, але більше не можу носити тягар на серці.

– Кілька годин не грають ролі, – зауважив я. – У твоїй розмові з Уайнентом не вияснилось, чому він не прийшов на побачення у готель "Пласа"?

– Ні. Я не мав змоги його спитати. Що ж, якщо ти радиш зачекати, я так і зроблю, але…

– Так чи так, зачекаємо до вечора, коли він тобі подзвонить, якщо це станеться, а тоді вже вирішимо, чи кликати поліцію.

– Думаєш, не подзвонить?

– Не дуже впевнений, – погодився я. – Останнього разу він не з'явився на побачення з тобою і доволі охолов зустрічатися з нами, почувши, що Мімі передала поліції ланцюжок для годинника і ножик. Не відчуваю особливого оптимізму. Втім, побачимо. Мабуть, мені краще прийти до тебе о дев'ятій, як гадаєш?

– То приходь на обід.

– Не можу, але спробую прийти якомога раніше, на випадок, якщо він подзвонить завчасно. Хотілося б пришвидшити події. Ти де живеш?

Маколей назвав свою адресу – район Скарсдейл – і підвівся.

– Передавай вітання місіс Чарлз і подякуй її… О, до речі, сподіваюсь, ти не образився на мої слова про Гаррісона Квіна учора? Я нічого не мав на увазі, окрім того, що особисто не досяг успіху, скориставшись його порадами як біржевого маклера. Я зовсім не хотів натякнути, що він грав нечисто чи що не зможе принести грошей іншому клієнту.

– Я зрозумів, – заспокоїв я його і покликав Нору.

Вони з Маколеєм потисли одне одному руки, обмінялися ввічливими побажаннями, й він, поплескавши по дорозі Асту й попрохавши мене: "Приходь якомога раніше", вийшов геть.

– Хокей горить, – повідомив я, – якщо ти не знайдеш мені заміну.

– Багато я проґавила? – спитала Нора.

– Не дуже. – Я переказав їй слова Маколея. – Тільки не питай, що я про це думаю. Не знаю. Мені відомо, що Уайнент: псих, одначе він поводиться зовсім не як божевільний і не як убивця. Він наче веде якусь гру. А от яку – одному богу відомо.

– Мені здається, – зазначила дружина, – що він когось покриває.

– А чому ти не вважаєш його вбивцею?

Вона здивувалась.

– Бо ти сам так не думаєш.

Я погодився, що це вагома причина.

– Кого ж він покриває?

– Ще не знаю. Не глузуй з мене, я чимало над цим розмірковувала. Це не Маколей, бо Уайнент його використовує для того, щоб приховати когось іншого, і…

– І це не я, – підхопив я, – бо він прагне мене також використати.

– Вірно, – погодилась вона, – дивися, щоб ти не почувався круглим дурнем, коли зараз поглузуєш з мене, а я раніше за тебе відгадаю, кого він приховує. Це не можуть бути ні Мімі, ані Йоргенсен, бо Уайнент намагався накинути на них підозру. Нунгейм також відпадає, бо скоріше за все загинув од однієї і тієї ж руки, що і Джулія Вулф, і вже не потребує захисту. Мореллі теж можна викреслити, бо Уайнент ревнував його і мав з ним сварку. – Вона насупилась. – Тобі слід більше дізнатися про того товстуна на прізвисько Горобець і ту довготелесу руду дівицю.

– А як же Дороті і Гілберт?

– Я саме хотіла в тебе про них запитати. Як ти гадаєш, в Уайнента були якісь батьківські почуття до них?

– Ні.

– Ти, мабуть, просто хочеш збити мене з пантелику, – зауважила вона. – Знаючи їх, важко уявити здатними на злочин, але я спробувала відкинути особисті почуття і удатися до логіки. Перш ніж заснути вчора, я склала список усіх…

– Чудова головоломка проти безсоння. Щось на кшалт…

– Досить мене повчати! Ти звичайнісінький хвалько!

– Я не хотів тебе образити, – вибачився я і поцілував її. – У тебе нова сукня?

– Ага! Прагнеш змінити тему, боягузе?

27

Після сніданку я пішов до Гілда й відразу узявся до справи, щойно ми потисли руки.

– Я не прихопив із собою свого адвоката. Вирішив – краще прийти самому.

Він наморщив чоло і похитав головою, наче я зробив йому боляче.

– Отже, ви так подумали, – спокійно підсумував він.

– Більше ніж подумав.

Він зітхнув:

– Я не сподівався, що ви припуститесь загальної помилки через те, що ми… Ви ж бо знаєте, ми мусимо перевірити всі версії, містере Чарлз.

– Знайоме пояснення. То про що ви хотіли дізнатись?

– Єдине – хто вбив її та його.

– Попитайте в Гілберта, – запропонував я.

Гілд скривив губи.

– Чому саме в нього?

– Він сказав сестрі, що знає, хто вбивця, буцімто узнав це від Уайнента.

– Ви хочете сказати, що він бачився з батьком?

– Так, за словами сестри, він так стверджує. Я не мав можливості його розпитати.

Він скоса зиркнув на мене водянистими очима:

– Що то взагалі за паноптикум, містере Чарлз?

– Родина Йоргенсенів? Та ви про них знаєте стільки ж, як і я.

– Нічого не знаю, – заперечив він, – от у чому справа. Зовсім не можу їх розкусити. Скажімо, ця місіс Йоргенсен, що вона собою уявляє?

– Блондинка.

Він похмуро кивнув.

– Атож, оце усього, що мені відомо. Послухайте, ви ж бо знайомі з ними довгий час і, за словами місіс Йоргенсен, ви з нею…

– Із її дочкою, – підхопив я, – і з Джулією Вулф, і з віконтесою Уолдорф Астор. Я взагалі страшенний бабій.

Він підняв руку.

– Я ж не кажу, що повірив усім її байкам, нема чого ображатись. Вибачте, але ви обрали невірну позицію. Ви так поводитесь, наче вважаєте, що ми завдалися метою скривдити вас, а це неправильно, абсолютно.

– Можливо, але у вас завжди до мене якесь двоїсте ставлення, навіть під час останньої…

Він твердо подивився мені у вічі й спокійно пояснив:

– Я поліцейський і виконую свої обов'язки.

– Все ясно. Ви наказали прийти сьогодні. Що бажаєте?

– Я не наказував, а попросив вас прийти.

– Гаразд. То що бажаєте?

– Нічого, – відповів він, – у такий спосіб – нічого. Ми з вами досі розмовляли як чоловік з чоловіком, і я б хотів продовжувати в такому ж дусі.

– Ви змінилися.

– Я так не вважаю. Послухайте, містере Чарлз, чи можете ви присягнутися або принаймні сказати відверто, що виклали мені все, не криючись'.

Даремно було б щось стверджувати – він однаково б не повірив.

– Практично, – відповів я.

– Атож, практично, – прогарчав він. – Отак і кожен – практично розповідає всю правду. Як би я хотів, щоб знайшовся хоч, один непрактичний дивак.

Я міг тільки йому поспівчувати, бо чудово його розумів.

– Можливо, ніхто з розшуканих вами, – зазначив я, – не знає всієї правди.

Він скривився.

– Дуже вірогідно, чи не так? Містере Чарлз, я опитав усіх, кого тільки зміг знайти. Може, підкажете, з ким би мені ще поговорити? З Уайнентом? Невже ви думаєте, що в нашому управлінні сидять склавши руки, а не викладаються день і ніч, аби його розшукати?

– Але є його син, – нагадав я.

– Є його син, – погодився він і викликав Енді та смаглявого кривоногого поліцейського на ім'я Клайн. – Притягніть до мене цього паршивого пуцьвірінка Уайнента, я хочу з ним поговорити. – Агенти забралися геть. – Бачите, – зазначив Гілд, – шукаю, з ким би поговорити.

– Ви сьогодні надто знервовані, еге ж? То що, перевозите Йоргенсена з Бостона сюди?

Він знизав могутніми плечима:

– Його розповідь видається мені правдивою. Ще й не знаю. Може, підкинете свою думку щодо правдивості його слів?

– Звичайно.

– Я справді дещо дратівливий сьогодні, – погодився він. – Всю ніч не стулив очей. Собаче життя. Не знаю, що я знайшов у цій роботі. Чоловікові для щастя потрібен клаптик землі, обнесений загорожею з дроту, кілька чорно-бурих лисиць там і ще… Гаразд. Так от, коли ваші хлопці налякали Йоргенсена в 1925 році, він, за його ж словами, накивав п'ятами до Німеччини, покинувши свою дружину в скруті, хоч про це він не дуже розводився, змінив прізвище, аби ускладнити розшук, і з цієї ж причини побоявся влаштовуватися за фахом – він називає себе науковцем чи кимось таким, – тож заробітки були мізерні. Він стверджує, що працював то там, то там, де траплялася робота, але, як на мене, переважно жив за рахунок сутенерства – сподіваюсь, ви мене розумієте, – благо багатих панночок вистачало. Приблизно 1927–1928 року він був у Мілані, це таке італійське місто, і там вичитав у паризькому виданні "Геральд трібюн", що Мімі, яка щойно розлучилася з Клайдом Міллером Уайнентом, приїхала до Парижа. Вони не були особисто знайомі, одначе він знав, що вона чарівна блондинка, яка полюбляє чоловіків і розваги і не відрізняється глибоким розумом. Він вирішив, що при розподілі майна частина перейшла до неї, і якщо він привласнить ці гроші, то, за його переконанням, вони не перевищать тих, що свого часу підступно вкрав у нього Уайнент, – він просто поверне належне йому. Тож він наскріб на квиток і поїхав до Парижа. Поки все гаразд?

– Так. Схоже на правду.

– Я теж такої думки. Йдемо далі: в Парижі він без труднощів з нею познайомився – чи просто десь підчепив, чи хтось його представив, чи якось інакше – а решта вже справа техніки. Вона відразу погодилась заради нього на все – "на все" це його вираз – і навіть, хай буде вам відомо, випередила його, запропонувавши взяти шлюб. Він, звісно, не став її відмовляти. Вона отримала величезну суму – двісті тисяч доларів, на хвилиночку! – з Уайнента замість аліментів, тож не шкодувала грошей на друге заміжжя, яке обіцяло Йоргенсену перспективу запустити свої пазурі в гаманець. Отже, вони одружилися. За його словами, це був спритний трюк, бо одружувались вони в горах, десь на кордоні між Іспанією та Францією, шлюб укладав іспанський священик, а дія відбувалася на французькій території, що робило той шлюб незаконним. А проте, гадаю, він просто намагається відкинути звинувачення у двоєженстві.