Худий - Сторінка 28

Всі мовчки за ним стежили. Зрештою він подивився на Мімі та Маколея, зовсім не помічаючи мене, й запитав:

– Чи не знайомі вам ініціали Д. У. К.?

Маколей повільно похитав головою.

– Ні, – сказала Мімі. – А що?

Гілд тепер покосився в мій бік.

– Ну?

– Ні, не знайомі.

– А що? – перепитала Мімі.

– Спробуйте пригадати, – наполягав Гілд. – Власник цих ініціалів мусив мати справи з Уайиентом.

– Як давно? – поцікавився Маколей.

– Важко сказати напевно. Кілька місяців, а може, й кілька років тому. Великий, довготелесий, опасистий і скоріше за все кульгавий чоловік.

Маколей знову похитав головою.

– Не пригадую такого.

– Я також, – підхопила Мімі, – одначе згораю від цікавості. Поясніть, у чому справа.

– Звісно, поясню. – Гілд витяг з кишені жилетки сигару, розглянув і сховав назад. – Такого вигляду небіжчика поховано під підлогою лабораторії Уайнента.

– А-а, – озвався я.

Мімі затулила рота рукою, очі її оскляніли й округлилися.

– Ви певні? – похмуро спитав Маколей.

Гілд зітхнув.

– Як відомо, абсолютної істини не існує, – втомлено відказав він.

Маколей спалахнув і дурнувато вишкірився.

– Безглузде запитання. Як вам вдалося розшукати його… цей труп?

– Гм, містер Чарлз постійно натякав, що необхідно ретельніше оглянути лабораторію. Знаючи, що містер Чарлз із тих, хто знає більше, ніж розповідає, я послав зранку туди кількох агентів зробити обшук. Раніше ми вже робили це там, одначе нічого не виявили. Цього разу я наказав підлеглим оглянути кожну порошинку, підстьобнутий словами містера Чарлза. І він таки мав рацію. – Гілд холодно подивився на мене. – Крок за кроком вони обстежували приміщення, аж поки помітили, що цементна підлога в одному з кутків виглядає поновленою, зламали її й знайшли рештки містера Д. У. К. Що ви на це скажете?

– Гадаю, це блискуча здогадка Чарлза, – відповів Маколей. – Як це ти…

– Думаю, ви помиляєтесь, – урвав його Гілд. – Називаючи це лише здогадкою, ви принижуєте талант містера Чарлза.

Здивований тоном поліцейського, Маколей запитально подивився на мене.

– Що я не повідомив лейтенанта про нашу з тобою ранкову розмову, мене поставили в куток, – пояснив я.

– Саме так, – спокійно погодився Гілд, – окрім усього іншого.

Мімі вибухнула реготом, а коли Гілд вирячився на неї, винувато йому осміхнулась.

– Як було вбито містера Д. У. К.? – запитав я.

Гілд завагався, наче роздумуючи, чи варто відповідати, тоді стенув дужими плечима й сказав:

– Не знаю, ні як, ні коли його вбито, бо ще не бачив трупа, власне – жалюгідних решток, а експертизу поки не зроблено.

– Жалюгідних решток? – перепитав Маколей.

– Так. Тіло порізали на шматки й поховали у вапні, так що лишилися самі кістки, згідно з рапортом, одначе згорнутий одяг, покладений поруч з убитим, більш-менш зберігся і може нам дещо прояснити. Зберігся також шматок ціпка з гумою на кінці. Тому нам і спало на думку, що вбитий міг накульгувати й… – Він затнувся, побачивши Енді. – Ну?

Той похмуро похитав головою.

– Ніхто не бачив, ні як він зайшов, ні як вийшов. Пригадуєте жарт про такого худющого чоловіка, що він мусив двічі проходити повз одне і те саме місце, щоб відкинути тінь?

Я сумно посміхнувся і зауважив:

– Звичайно, Уайнент не настільки худий, але й не товстіший за папір, на якому виписано чек або надруковано листи.

– Що це значить? – запитав Гілд – краска вкрила його обличчя, очі дивилися роздратовано і підозріло.

– Він мертвий. І давно. А живе лише на папері. Можу навіть закластися, що то його кістки поховано з одягом опасистого кульгавого.

Маколей нахилився до мене.

– Ти впевнений, Чарлзе?

– Що за вигадки? – прогарчав Гілд.

– Б'ємося об заклад. Ну, хто б це морочився з трупом і залишив те, від чого позбавитись якнайлегше – незайманий одяг, щоб його…

– Та він не такий уже й незайманий. Дещо…

– Звичайно, ні. Інакше викликало б підозру. Він пошкоджений рівно настільки, щоб повідомити потрібні речі. Іду на парі, що ініціали добре видно.

– Не знаю, – не так впевнено відповів Гілд. – Вони були на пряжці від паска.

Я розреготався.

– Та це нісенітниця, Ніку! – гнівно скрикнула Мімі. – Як то може бути Клайд? Тобі ж бо відомо, що він сьогодні приходив до мене. Ти ж знаєш, що він…

– Ш-ш-ш. Нерозумно з твого боку підігрувати, – сказав я. – Уайнент мертвий, твої діти його спадкоємці й одержать набагато більше, ніж те, що лежить у тебе в шухляді. Нащо тобі частина пограбованого, коли ти можеш отримати все?

– Не розумію, про що ти, – відповіла вона, біла як крейда.

– Чарлз вважає, – втрутився Маколей, – що Уайнента сьогодні тут не було, а цінні папери й чек вам передав хтось інший або ж ви їх поцупили. Я не помиляюся? – звернувся він до мене.

– Анітрохи.

– Та це безглуздо! – наполягала Мімі.

– Поміркуй сама, Мімі, – зауважив Я. – Припустімо, Уайнента три місяці тому вбито, а його труп заховано під виглядом іншого. Всі гадають, що Уайнент кудись поїхав, залишивши довіреним Маколея. Гаразд. Таким чином, все майно переходить до рук Маколея назавжди – принаймні поки він його остаточно не привласнить, адже ти не маєш навіть…

Маколей підхопився на ноги й кинув:

– Не знаю, до чого ти ведеш, Чарлзе, тільки я…

– Заспокойтеся, – зупинив його Гілд. – Дайте йому висловитися.

– Це він убив Уайнента, Джулію і Нунгейма, – запевнив я Мімі. – Чого ти бажаєш? Стати його наступною жертвою? То знай, що відколи ти погодилась допомогти йому, сказавши, що бачила живого Уайнента, – це було найслабкіше місце в його плані, а ти стала єдиним свідком, який бачив Уайнента після жовтня, – він уже б не дав тобі змінити своє свідчення – для цього досить було б убити тебе з того самого пістолета, зваливши все на Уайнента. І заради чого ти пішла на таке? Заради тих жалюгідних акцій у шухляді, часточці того, що одержиш завдяки дітям, якщо ми доведемо смерть Уайнента.

Мімі обернулася до Маколея і просичала:

– Ах ти, сучий сину!

Гілд вирячився на неї, здивований цим вигуком, схоже, більше ніж усім почутим раніше.

Маколей заворушився. Я не став дивитися, що він надумав, а затопив лівою рукою йому в щелепу. Удар вийшов сильний, я збив Маколея з ніг, але в ту саму мить відчув, як мене наче вогнем обпекло з лівого боку, і зрозумів, що то розійшлася загоєна рана.

– Що ти ще від мене хочеш?! – гарикнув я на Гілда. – Може, тобі його в целофан загорнути?

31

Близько третьої ранку я зайшов до нашого номера в готелі "Номенді". У вітальні сиділа Нора, Дороті й Ларрі Кроулі – Нора з Ларрі грали в трик-трак, Дороті читала газету.

– Маколей справді їх убив? – відразу спитала Нора.

– Так. Чи пишуть ранкові газети про Уайнента?

– Ні, – відповіла Дороті, – лише про арешт Маколея. А що?

– Маколей і його вбив.

– Та ну? – здивувалась Нора.

– Чорт забирай! – лайнувся Ларрі.

Дороті заплакала. Нора здивовано подивилась на неї.

– Я хочу додому, до мами, – проскиглила Дороті.

Не дуже охоче Ларрі запропонував:

– Із задоволенням відвезу тебе, якщо ти…

Дороті сказала, що хоче їхати. Нора допомогла їй зібратися, не роблячи спроб відмовити. Ларрі, приховуючи незадоволення, взяв капелюха й пальто. Вони з Дороті вийшли.

Нора провела їх, зачинила двері й, притулившись до них спиною, мовила:

– А тепер поясни все мені, містере Чараламбідіс.

Я похитав головою.

Вона сіла на диван поруч зі мною.

– Тільки без цього. Якщо хоч дрібницю випустиш, то я…

– Мені слід спершу скропити душу, щоб я зміг говорити.

Нора лайнулась і принесла мені напій.

– То він зізнався?

– З чого б це? Хто ж визнає себе винним в умисному вбивстві? А тут-бо не одне вбивство, і принаймні два з них здійснено свідомо, так що окружний прокурор не візьме до уваги ніяких пом'якшувальних обставин. Йому нічого не лишається, як все заперечувати.

– Але ж він їх убив?

– Ясна річ.

Нора прибрала склянку від мого рота.

– Досить відволікатись, розповідай по порядку.

– Так от, виявилось, що Маколей разом з Джулією довгий час водили Уайнента круг пальця. Адвокат втратив грубі гроші на біржових операціях, а коли довідався про минуле Джулії – як і передбачив Мореллі, – то вони разом з дівчиною згуртувалися проти старого. Ми примусимо бухгалтерів перевірити рахунки Маколея і Уайнента і, думаю, легко виявимо, як гроші одного перетекли до кишені другого.

– То ви ще напевно не знаєте, чи пограбував він Уайнента?

– Звісно, що знаємо. Це був єдиний шлях. Уайнент збирався вирушити в подорож 3 жовтня, бо в той день узяв у банку п'ять тисяч доларів готівкою, одначе не зачинив лабораторію і не здав у оренду свою квартиру. Все це зробив Маколей через кілька днів. А Уайнента було вбито ввечері 3 жовтня в будинку Маколея в Старсдейлі. Нам це відомо, бо коли вранці 4 жовтня кухарка Маколея, яка ночувала вдома, прийшла на роботу, адвокат перестрів її на ґанку із скаргами, заплатив за два тижні наперед і тут-таки звільнив, не пустивши до будинку, аби вона не побачила труп чи криваві плями.

– Як ви це з'ясували? Тільки не випускай нічого.

– Буденна робота. Природно, що після затримання Маколея ми пішли до контори і до його будинку, щоб зібрати всі можливі свідоцтва – звичайні дурні запитання на кшалт: "Де ви були вночі 6 червня 1894 року?" – і нинішня кухарка сказала, що працює тут лише з 8 жовтня – от і все. Ми також знайшли стіл з ледь помітними, але не до кінця зішкрябаними плямами, схожими на кров людини. Експерти взяли пробу і, можливо, зможуть дати нам відповідь. (Як з'ясувалося, то була коров'яча кров.)

– То, значить, ви ще не певні, що він…

– Облиш! Звичайно, впевнені. Інакше бути не могло. Уайнент розкрив, ідо Джулія з Маколеєм шахрують, і вирішив – справедливо чи помилково, що вони ще й наставляють йому роги, – відомо, що він був страшенно ревнивий. Тож він пішов до Маколея і розсварився з ним, не думаючи про наслідки, а той – перед загрозою ув'язнення через шахрайство – вбив старого. В цьому ми переконані. Жодного сумніву. Отже, він опиняється з трупом – доказом, позбутися якого найважче. Дозволь відсьорбнути віскі для підкріплення.

– Один ковточок, – погодилась Нора. – Це тільки гіпотеза, як я розумію?

– Називай як хочеш. Для мене – достатньо.

– Але я вважала, що для того, аби назвати людину злочинцем, необхідно довести її провину, а коли є хоч найменший сумнів, то…

– Це справа суддів, а не детективів.