Худий - Сторінка 27

Послухай, Чарлз, я йду до поліції. Більше не можу.

– Мабуть, нічого іншого і не лишається, – погодився я. – Я вже й сам думав подзвонити в поліцію. Я у Мімі. Уайнент був тут кілька хвилин тому. Ми з ним розминулися.

– Що він робив у неї?

– Спробую зараз з'ясувати.

– Ти серйозно про дзвоник до поліції?

– Ясна річ.

– То подзвони, а я зараз під'їду.

– Гаразд. До зустрічі.

Я зателефонував Гілду.

– Щойно ви пішли, я одержав новини, – повідомив він. – Ви де? Можна говорити?

– У місіс Йоргенсен. Мусив привезти хлопця додому. Цей ваш рудоволосий бугай зробив йому внутрішній крововилив.

– Уб'ю це мурло! – прогарчав він. – То краще не розповідатиму по телефону.

– У мене також є новини. Уайнент, за словами місіс Йоргенсен, був у неї майже годину і пішов за кілька хвилин перед моїм приходом.

Гілд якийсь час мовчав, а тоді кинув:

– Нікого не випускати! Зараз буду.

Я саме розшукував телефонний номер Квінів, коли у вітальню вийшла Мімі.

– Як ти думаєш, у нього серйозне поранення? – спитала вона.

– Не знаю, необхідно викликати лікаря. – Я підсунув до неї телефон. Коли вона подзвонила, я сказав: – Я повідомив поліцію, що Уайнент приходив сюди.

Вона кивнула.

– За цим, власне, я тобі телефонувала – порадитись, чи слід їм казати.

– Ще я подзвонив Маколею. Він теж приїде.

– Він мені нічого не зробить! – обурилась вона. – Клайд дав їх мені за власним бажанням – і вони мої!

– Що твоє?

– Акції, гроші.

– Які акції? Які гроші?

Вона підбігла до стола і висунула шухляду.

– Ось, дивись!

Там були три пачки акцій, зв'язані разом широкими гумовими пасками. Зверху лежав рожевий чек на 10 тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню на ім'я Мімі Йоргенсен, виписаний Клайдом Міллером Уайнентом від 3 січня 1933 року.

– Дату проставлено на п'ять днів наперед, – зазначив я. – Що за безглуздя?

– Він сказав, що не має зараз на рахунку достатньої суми й не встигне її вкласти протягом одного-двох днів.

– Це дорого коштуватиме, – попередив я її. – Сподіваюсь, ти до цього готова?

– Не розумію чому, – заперечила вона. – Чому б моєму чоловікові… колишньому чоловікові… не забезпечити мене і своїх дітей, якщо він цього бажає?

– Облиш! Що ти йому продала?

– Продала?

– Атож. Що ти пообіцяла зробити протягом цих днів чи що зажадав він в обмін на цей чек?

Вона незадоволено скривилась.

– Їй-богу, Ніку, ти коли-небудь станеш повним придурком через свою постійну підозрілість.

– Поки тільки вчусь. Ще три уроки – й одержу диплом. Пригадуєш, вчора я тебе попередив, що ти можеш опинитися за…

– Не треба! – зойкнула вона і затулила мені рота рукою. – Нащо повторювати? Ти ж бо знаєш, як мене це лякає і… – Голос її став солодким і улесливим: – І мусиш знати, що я збираюся робити. Невже ти такий бездушний?

– Не в мені справа, – зауважив я. – Думай про поліцію. – Я підійшов до телефону і подзвонив до Еліс Квін. – Це Нік. Нора сказала, що ти…

– Так. Ти бачив Гаррісона?

– Ні, відтоді як залишив його у тебе.

– Якщо побачиш, то не кажи про нашу вчорашню розмову. Я так не думаю – навпаки.

– Я цього і не вважав, – запевнив я її, – і не збирався нічого йому переповідати. Як він почувається сьогодні?

– Він зник.

– Що?

– Зник. Кинув мене.

– Але ж і раніше таке траплялося. Він повернеться.

– Знаю, та цього разу боюся. Він не пішов на роботу. Сподіваюсь, просто кружляє десь віскі… однак чогось боюсь. Ніку, як ти гадаєш, він справді кохає те дівчисько?

– Принаймні йому так ввижається.

– Він казав, що кохає?

– На це не слід зважати.

– Може, варто було б поговорити з нею?

– Ні.

– Чому – ні? Думаєш, вона його кохає?

– Ні.

– Та що з тобою? Трапилось щось? – роздратовано спитала вона.

– Ні, просто я не дома.

– Що? А-а, ти хочеш сказати, що не можеш говорити?

– Саме так.

– Ти… у неї?

– Так.

– Вона вдома?

– Ні.

– Думаєш – з ним?

– Не знаю, але думаю, що ні.

– Зателефонуй, коли зможеш говорити, або краще – зазирни до мене, гаразд?

– Добре, – пообіцяв я і поклав трубку.

Мімі здивовано розглядала мене своїми блакитними очима.

– Невже хтось сприймає всерйоз походеньки мого чада? – Не дочекавшись відповіді від мене, вона зареготала і поцікавилась: – А що Доррі й досі удає із себе страдницю?

– Схоже на те.

– І удаватиме, поки їй віритимуть. А ти – один з тих, кого вона оступачила – чогось боїшся повірити, що я… скажімо, здатна казати правду.

– Цікава думка, – зазначив я і хотів ще дещо додати, та в цю мить пролунав дзвоник у двері.

Мімі впустила лікаря – опасистого дідугана, що горбився і шкандибав – і провела його до Гілберта.

Я висунув шухляду стола і роздивився акції – п'ять – компанії "Пост телеграф енд кейбл", шість з половиною – "Сан-Пауло сіті", шість – "Амерікен тайп фаундерс", п'ять з половиною – "Сертн-тід продакшн", шість з половиною – "Аппер Остріє", п'ять – "Юнайтед драгс", чотири "Філіппін рейлвей", шість – "Токіо електрік лайтінг" – на загальну суму приблизно 60 тисяч доларів, прикинув я на око, і десь від чверті до третини цієї суми за ринковими цінами.

У двері подзвонили. Я засунув шухляду і впустив Маколея.

Він виглядав утомленим. Сів, не знявши, пальта, і мовив:

– Що ж, кажіть найгірше. Що він тут устругнув?

– Я ще не все знаю, тільки те, що він передав Мімі деякі акції й грошовий чек.

– Це мені відомо.

Він пошарудів у себе в кишені й простягнув мені листа.

"Дорогий Герберте!

Я передав сьогодні місіс Мімі Йоргенсен цінні папери, перераховані нижче, і чек на десять тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню, виписаний на 3 січня. Будь ласка, забезпечте на той день гроші під чек. Ви можете продати деякі з акцій підприємств громадського користування, а втім, дійте на власний розсуд. Так вийшло, що я мушу негайно виїхати з Нью-Йорка і, певно, повернуся лише через кілька місяців, але час від часу озиватимусь до Вас. Дуже шкода, що не маю можливості зустрітися сьогодні ввечері з Вами і Чарлзом.

Щиро Ваш

Клайд Міллер Уайнент".

Під розгонистим підписом йшов перелік акцій.

– Як ти одержав цього листа? – спитав я.

– Приніс посильний. За що, на твою думку, він їй платить?

Я похитав головою.

– Намагаюся з'ясувати. Вона стверджує, що він вирішив "забезпечити" її та дітей.

– Це так само вірогідно, як і те, що вона каже правду.

– А що це за акції? – спитав я. – Я вважав, що ти опікуєшся всім його майном.

– Я теж так думав, але цих акцій не мав і навіть не знав, що вони існують. – Він узявся руками за голову, спершись ліктями на коліна. – Якщо вистроїти в лінію все те, чого я не знаю…

30

До вітальні вийшла Мімі з лікарем.

– А-а, добридень! – привіталася вона сухо з Маколеєм і потисла йому руку.

– Знайомтесь: доктор Грант, містер Маколей, містер Чарлз.

– Як там хворий? – поцікавився я.

Лікар Грант відкашлявся і сказав, що, на його думку, нічого страшного з Гілбертом нема – наслідки побоїв, а той незначний крововилив припиниться. Він знову прочистив горлянку і повідомив, що був дуже радий з нами познайомитись, після чого Мімі проводила його до дверей.

– А що сталося з хлопцем? – спитав мене Маколей.

– Уайнент послав його займатися марними пошуками в квартирі Джулії Вулф, а там він наскочив на лютого фараона.

Мімі повернулася назад.

– Вам розповів містер Чарлз про акції та чек? – запитала вона.

– Уайнент надіслав мені листа, повідомивши, що передав їх вам, – відповів Маколей.

– Тож не виникне ніяких…

– Ускладнень? Не бачу причин для цього.

Мімі трохи полагіднішала, очі її потеплішали.

– Я також не бачу, але ось він, – вказала вона на мене, – напускає жаху.

Маколей ввічливо вишкірився:

– Містер Уайнент не поділився часом з вами своїми планами?

– Він щось казав про терміновий від'їзд, але, мабуть, я неуважно слухала. Не пригадую, чи казав він, коли і куди їде.

Я глузливо рохнув, Маколей удав, що повірив.

– Чи не розповідав він про Джулію Вулф, свої ускладнення чи щось таке інше стосовно вбивства? – спитав Маколей.

Мімі категорично похитала головою.

– Ані слова, ні натяку. Я його намагалася розпитати, але ви ж бо його знаєте. Звертаєшся, буває, наче до стіни.

Я задав запитання, що його Маколей, схоже, соромився поставити:

– А про що він взагалі говорив?

– Та так – ні про що: про нас, про дітей, зокрема – про Гіла. Він дуже хотів його побачити й чекав майже годину сподіваючись, що той повернеться. Розпитував і про Доррі, але без особливого зацікавлення.

– Він не казав про свій лист до Гілберта?

– Ані слова. Я можу повторити всю нашу розмову, як бажаєте. Я не знала, що він прийде, бо він не зателефонував навіть знизу. Почувши дзвоник у двері, я пішла відчиняти, дивлюсь – він, помітно постарілий з часу нашої останньої зустрічі й ще більш схудлий. "Боже мій, Клайде!" – здається, вигукнула я, а він спитав: "Ти одна?" Я відповіла ствердно, і він зайшов. Тоді…

У двері подзвонили, й Мімі пішли відчиняти.

– Що скажеш? – прошепотів Маколей.

– Якщо мені захочеться їй повірити, – відказав я, – сподіваюсь, вистачить глузду цього не робити.

Мімі повернулася з Гілдом і Енді. Гілд кивнув мені, потис руку Маколею, а тоді обернувся до Мімі:

– Отже, пані, прошу вас розповісти…

– Лейтенанте, – урвав його Маколей, – дозвольте спершу мені взяти слово. Моє повідомлення передує оповіді місіс Йоргенсен і…

Гілд махнув дужою рукою адвокатові.

– Прошу! – Він сів на краєчок дивана.

Маколей повторив ранкову розповідь. Коли він згадав, що повідомив мене ще ранком, Гілд тільки сумно зиркнув на мене, а тоді взагалі перестав помічати й уважно слухав Маколея, який виклав усе докладно і зрозуміло. Двічі Мімі поривалася було щось сказати, та кожного разу затиналась. Скінчивши, Маколей простягнув Гілду записку про акції та чек.

– Це приніс посильний сьогодні вдень.

Гілд дуже уважно прочитав записку і звернувся до Мімі:

– Тепер ваша черга, місіс Йоргенсен.

Вона переповіла про прихід Уайнента те саме, що казала й нам, додавши кілька подробиць після спокійних запитань Гілда і причепивши разом з тим до оповіді, мовляв, Уайнент відмовився говорити про Джулію Вулф та її вбивство і що, передаючи акції й чек, просто висловив бажання забезпечити Мімі та дітей і, хоч повідомив, що від'їздить, не сказав ні куди, ні коли. Складалося враження, що Мімі була байдужа загальна невіра її словам. Посміхаючись, вона скінчила:

– Загалом він дуже милий, але геть божевільний.

– Тобто ви хочете сказати, що він справді хворий? – спитав Гілд. – Не просто нестриманий?

– Так.

– Чому ви так вважаєте?

– О, досить трохи пожити з ним, щоб відразу збагнути – він несповна розуму, – безтурботно відказала вона.

Гілда, схоже, не задовольнила така відповідь.

– Як він був одягнений?

– Коричневий костюм, коричневі пальто і капелюх та, якщо не помиляюсь, коричневі черевики, біла сорочка, сіра краватка з червоними чи рудувато-коричневими візерунками.

Гілд кивнув головою до Енді.

– Піди розпитай.

Енді вийшов.

Замислено насупившись, Гілд поскріб підборіддя.