Ім'я Рози - Сторінка 63

А що он там?"

"Це латиною, але переложене з арабської. Аюб аль-Ругаві, трактат про собачий сказ. А ось книга про скарби. А онде — De aspectibus(1) Альгазена..."

"Бачиш, серед потвор та олжі помістили й книги мудрості, з яких християни багато чого можуть навчитися. Так думали у ті часи, коли було засновано бібліотеку..."

"Але чому вони поміж олжу помістили й книгу про єдинорога?" — спитав я.

"Очевидно, засновники бібліотеки своєрідно дивилися на деякі речі. Вони, певно, вважали, що ця книга, яка говорить про фантастичних звірів, що живуть у далеких краях, належить до вигадок, поширених серед невірних..."

"Але хіба єдиноріг — вигадка? Це напрочуд ласкава і вельми символічна тварина. Він — образ Христа і цнотливості, а спіймати його можна лише одним способом: треба посадити в лісі непорочну дівицю і чекати, поки він, рознюхавши її цнотливий запах, підійде і покладе голову їй на коліна, і тоді його легко спіймати у мисливські сіті".

"Так кажуть, Адсо. Але багато хто схильний вважати, що це байка, вигадана поганами".

"Ото шкода, — мовив я. — Мені б так хотілося зустріти його, коли я йду лісом. Інакше яка втіха від лісової прогулянки?"

"Ніхто не каже, що він не існує. Можливо, він просто інший, ніж його зображають ці книжки. Один мандрів-ник-венецієць побував у дуже далеких землях, неподалік від fons paradisi(2), яке зображають на мапах, і бачив єдинорогів. Але вони здалися йому грубими і потворними, чорними і неоковирними. Гадаю, він бачив чорних тварин з рогом на чолі. Мабуть, саме цих тварин описували вчені [350] мужі старожитності, в мудрості яких завжди була якась дещиця істини; вони сподобилися від Бога змоги бачити речі, яких ми не бачили, і передали нам перший вірний їх опис. Відтак, мандруючи від auctoritas до auctoritas, під впливом людської уяви, цей опис поступово мінявся, і єдинороги стали прекрасними, лагідними, сніжно-білими створіннями. Тому, якщо прознаєш, що в лісі живе єдиноріг, не веди туди цнотливу дівицю, бо може виявитися, що тварина подібніша до опису того венеційця, ніж до опису, що міститься в цій книжці".

(1) Про образи (лат.).

(2) Джерело раю (лат.).

"Але чому саме старожитні мудреці сподобились од Бога одкровення про правдиву природу єдинорога?"

"Це не одкровення, це досвід. їм пощастило народитися на землі, населеній єдинорогами, або в часи, коли єдинороги жили на наших землях".

"Але як тоді ми можемо довіряти старожитній мудрості, якої ви завжди дошукуєтесь, якщо її передано нам через олживі книжки, що так вільно її тлумачать?"

"Книги існують не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватись не над тим, що говорить та чи та книга, а над тим, що вона означає, і це чудово знали давні коментатори священних книг. Єдиноріг в описі цих книжок криє в собі певну моральну, алегоричну або анагогічну істину, яка є слушною, як слушною є дум^ ка, що цнотливість — це шляхетна чеснота. А от стосовно буквшіьної істини, на якій будуються ці три інші істини, треба ще з'ясувати, який фактичний досвід породив її букву. Буквальний сенс треба досліджувати, одначе вищий смисл завше зостається слушним. В одній книжці написано, буцім діамант можна розрізати лише кров'ю козла. Мій великий учитель Роджер Бекон сказав, що це неправда — він просто спробував це зробити і йому не вдалося. Але якби пов'язання між діамантом і козлячою кров'ю мало якийсь вищий смисл, він далі був би слушним".

"Отже, вищі істини передає навіть олживий буквальний сенс, — мовив я. — Але мені таки прикро, що єдиноріг — такий, як в цих книгах — не існує, не існував і не зможе колись існувати".

"Не гоже нам дошукуватись межі Божої всемогутності, адже якби Бог захотів, єдинороги теж могли б існувати. [351] Та не сумуй, вони ж існують у цих книжках, які говорять і про реальне буття, і про буття можливе".

"Отже, читаючи книжки, нема потреби звертатися до віри, цієї богословської чесноти?"

"Є ще дві богословські чесноти. Надія, що можливе існує. І любов до того, хто щиро вірив в існування можливого".

"Але навіщо тоді вам єдиноріг, якщо ваш розум у нього не вірить?"

"Він потрібен мені так, як потрібні були Венанцієві сліди на снігу, адже вони показали, що його затягли до глека з кров'ю. Єдиноріг, про якого повідають книги, теж своєрідний слід. Якщо є слід, то мусить бути щось, що цей слід залишило".

"Але ви вважаєте, що це щось інше, ніж сам слід".

"Аякже. Слід не завжди має ту саму форму, що й тіло, яке його залишило, і не завжди він є відтиском цього тіла. Іноді він відтворює враження, залишене цим тілом в нашому розумі, тоді він є відбитком ідеї. Ідея — це знак речей, а образ, знак ідеї — знак знаку. І образ дає мені змогу відтворити якщо не саму річ, то ідею, уявлення, яке мали про неї інші".

"І цього вам досить?"

"Ні, бо правдива наука не повинна задовольнятися ідеями, які є всього лиш знаками, а має віднайти самобутню істину речей. І тому я б хотів перейти від цього відбитка іншого відбитка до того конкретного єдинорога, який був на початку цього ланцюжка. Рівно ж мені б хотілося перейти від невиразних слідів, які залишив убивця Венанція (а ці знаки могло залишити багато людей), до тієї єдиної конкретної особи, яка є цим убивцею. А це не завжди можна зробити швидко і без посередництва інших знаків".

"Але це значить, я можу говорити лише про щось, що говорить мені про щось інше і так далі, але того чогось, що є в кінці — себто істини, — може взагалі не бути?"

"А може, воно й є, і це той конкретний єдиноріг. І не турбуйся, колись ти його таки побачиш, нехай навіть він буде чорний і потворний".

"Єдинороги, леви, арабські письменники, маври загалом, — сказав тут я, — ми, безперечно, в Африці, про яку говорили ченці". [352] "Так, це, безперечно, Африка. А значить, нам треба знайти африканських поетів, про яких згадував Пацифік

з Тіволі".

І справді, пішовши по своїх слідах назад і повернувшись до кімнати з літерою L, в одній шафі я знайшов збірку книг Флора, Фронтона, Апулея, Марціана Капелли і фульґенція.

"Отже, саме тут, за словами Беренґарія, криється пояснення якоїсь таємниці", — сказав я.

"Майже. Він ужив вираз "finis Africae", — і саме цей вираз так розсердив Малахію. Finis, себто кінець, край — може, це остання кімната, або ж... — і тут він вигукнув: — На всі сім церков Клонмакнойзу! Ти нічого не помітив?"

"Що саме?"

"Повернімось назад, до кімнати S, з якої ми вирушили!" Ми пішли назад до першої кімнати без вікон, де напис гласив: Super thronos viginti quatuor. Вона мала чотири отвори. Один виходив у кімнату Y, вікно якої відкривалося на восьмикутник. Другий виходив у кімнату Р, яка продовжувала ланцюжок YSPANIA вздовж зовнішнього фасаду. Отвір з боку башти виходив у кімнату Е, яку ми тільки-но пройшли. Потім була глуха стіна, а далі — отвір, який виходив у другу глуху кімнату з ініціалом U. Кімната S була кімнатою з дзеркалом, і щастя, що воно було при стіні праворуч від мене, інакше воно б знов мене настрахало.

Добре роздивившись мапу, я помітив, що кімната ця особлива. Як і всі інші глухі кімнати решти трьох башт, вона мала б виходити в центральну семикутну залу. Якщо ні, тоді вхід у семикутник мав би бути в суміжній глухій кімнаті, кімнаті U. Але один її отвір виходив у кімнату з літерою Т і вікном у внутрішній восьмикутник, другий отвір з'єднував її з кімнатою S, а решта стін були без отворів і заставлені шафами. Роздивившись все добре, ми усвідомили те, що, зрештою, показувала й наша карта: логіка, як і строга симетрія, підказували, що у цій башті теж має бути семикутна кімната, але її не було.

"Нема", — сказав я.

"Навряд чи її нема. Якби її не було, інші кімнати були б більші, а вони приблизно того ж розміру, що й кімнати з інших боків. Вона є, але у неї неможливо увійти". [353]

"Вона замурована?"

"Мабуть, так. Оце він і є, finis Africae, те саме місце, навколо якого крутилися ці надміру цікаві ченці, які потім повмирали. Кімната замурована, та це не значить, що входу нема взагалі. Ба більше, він напевне є, і Венанцій знайшов його, а може, йому розповів Адельм, який дізнався про нього від Беренґарія. Перечитаймо його нотатки".

Він вийняв з ряси Венанщїв аркуш і перечитав: "Рука над ідолом діє на першого і на сьомого з чотирьох". Він озирнувся навколо: "Усе зрозуміло! Idolum — це відображення в дзеркалі! Венанцій мислив грецькою, а в цій мові слово eidolon означає і зображення, і привид, дзеркало ж віддає нам назад наш спотворений образ, який ми тієї ночі прийняли за привид! А що ж тоді таке ці четверо supra speculum(1)? Щось на дзеркальній поверхні, якесь відображення? Отже, нам треба стати в якомусь певному місці, з якого видно те, що відбивається в дзеркалі і відповідає описові Венанція..."

Ми пересувалися у всіх напрямках, але даремно. Крім наших відображень, дзеркало віддавало невиразні обриси решти зали, ледь освітленої каганцем.

"А може, — міркував Вільям, — supra speculum означає по той бік дзеркала... А тому треба, щоб ми потрапили по той його бік, бо нема сумніву, що це дзеркало — двері..."

Дзеркало було вище від зросту пересічної людини, у мурі його тримала міцна дубова рама. Ми всіляко обмацали його, натискали всюди пальцями, шкрябали нігтями між рамою і муром, та дзеркало було незрушне, немов злилось з муром, камінь у камені.

"А якщо не по той бік, то воно, можливо, super speculum(2)", — бурмотів Вільям, ставши навшпиньки і мацаючи рукою по верхньому ребрі рами, та не знайшов там нічого, крім пилюки.

"Зрештою, — меланхолійно розмисляв Вільям, — навіть якщо там ззаду є кімната, книги, яку шукаємо ми і яку шукали інші, там уже нема, бо спершу її виніс Венанцій, а тоді заніс хтозна куди Беренґарій".

(1) Поверх дзеркала, або за дзеркалом (лат.).

(2) Над дзеркалом (лат.).

[354]

"А може, Беренґарій знов приніс її сюди".

"Ні, того вечора ми були в бібліотеці, і все свідчить про те, що він помер у лазні невдовзі після крадіжки, тієї ж ночі. Інакше ми б бачили його наступного ранку. Та це не так важливо... Поки що ми з'ясували, де лежить finis Africae і здобули майже всі елементи, щоб уточнити мапу бібліотеки. Мусиш визнати, що ми розкрили чимало таємниць лабіринту. Я б сказав, усі, крім однієї. Гадаю, від уважного вивчення Венанцієвого рукопису я здобуду більше користі, ніж від подальших оглядин.