Каїн

Д. Г. Байрон

КАЇН
Переклад Олександра Грязнова

МІСТЕРІЯ

Змій же був мудріший за всіх
звірів на землі, яких створив
господь бог.
Книга буття 3.1

Dramatis personae:

А д а м.
Л ю ц и ф е р.
К а ї н.
Є в а.
А в е л ь.
А д а.
А н г е л г о с п о д н і й.
С е л л а.

Дія перша

С ц е н а п е р ш а

Місцевість за межами раю. – Схід сонця.
А д а м, Є в а, К а ї н, А в е л ь, А д а, С е л л а – моляться.

А д а м
Єгово, вічний, мудрий, нескінченний,
Хто світло із пітьми єдиним словом
Могутнім викликав – хвала тобі і слава!
На сході дня – хвала тобі і слава!

Є в а
Єгово! Ти, хто дав нам день, і ранок
Від ночі відокремив, ти, хто воду
З водою розлучив, назвавши небом
Твердь поміж вод, — хвала тобі і слава!

А в е л ь
Єгово! Ти, хто розділив стихії
Землі, води, повітря і вогню,
Хто запалив світила дня і ночі
І хто створив людей, які могли б
Любить тебе, любить твої створіння,
Радіючи, — хвала тобі, хвала!

А д а
Єгово, боже! Батьку всіх істот!
Ти, хто створив прекрасним чоловіка
І гідним, щоб любить його, дозволь
Мені його любить! – Хвала тобі!

С е л л а
Єгово! Ти, хто всіх благословивши
І всіх створивши, все ж таки дозволив
Ввійти в Едем спокусникові-змію,
Нас бережи! Хвала тобі і слава!

А д а м
Мій первістку, а ти чому мовчиш?

К а ї н
А що казать?
А д а м
Молись.
К а ї н
Таж ви молились.
А д а м
Молились щиро.

К а ї н
Й голосно: я чув.
А д а м
Як і творець, надіюсь я.

А в е л ь
Амінь.
А д а м
Та ти мовчиш, мій Каїне.

К а ї н
Це краще.
А д а м
Скажи ясніш.
К а ї н
Нема про що молитись.

А д а м
І дякувать нема за що?

К а ї н
Нема.
А д а м
Таж ти живеш?
К а ї н
Щоб вмерти?
Є в а
Горе, горе!
Дозріли заборонені плоди.

А д а м
І знов ми їх повинні скуштувати,
Гіркі плоди із дерева пізнання?

К а ї н
Чом ти не рвав їх з дерева життя?
Тоді б ти не боявся їх.

А д а м
О, сину!
Не богохульствуй так: це мова змія.

К а ї н
Змій не брехав! Дали плоди пізнання;
А ті – дали б життя. Життя є благо;
Пізнання також – благо. Як же може
Буть злом добро?

Є в а
Мій сину, ти говориш,
Як говорила я, коли грішила;
Не дай той гріх відродженим побачить
В твоїх гріхах. Я помирилась з небом.
Не дай мені за стінами Едему
Побачити тебе в тенетах тих,
Які в раю згубили нас із батьком.
Задовольнись чим є: якби ми вчасно
Зробили це, і ти б щасливим був.

А д а м
Ну годі, помолилися. Ходімо
До праці, що обтяжлива не дуже,
Та необхідна все ж таки, щоб ниви
Нас годували.
Є в а
Каїне, дивись,
Який бадьорий він, який покірний:
Ти б приклад брав.

А д а м і Є в а ідуть геть.
С е л л а
Чом занепав ти духом,
Мій брате?
А в е л ь
Сумуванням не гніви
Предвічного: печаль безплідна.

А д а
Може,
Ти і на мене супишся?
К а ї н
Ні, Адо!
Та я один побуду. Щось мені
Недобре; та, напевне, тимчасово.
Ти, брате, йди. І ви з ним разом, сестри.
Не личить ніжність грубо зневажать:
Прийду за вами слідом.

А д а
А не прийдеш,
Я повернусь сюди.

А в е л ь
Хай буде мир
З тобою, брате!

А в е л ь, С е л л а і А д а ідуть геть.

К а ї н
(один)
Що це за життя!
Працюй, працюй! Але чому повинен
Я працювати? Лиш тому, що батько –
Вигнанець раю? Я ж у чому винен?
Я ще не був народжений – не прагнув
До цього – народившись, не люблю
Те, що дало народження мені.
Чом поступився жінці він і змію?
За що тепер страждає? У раю
Те дерево росло й було прекрасне:
Хто ж мав користуватись ним? Якщо
Не він, то нащо виросло воно
На горе їм? У них на всі питання
Є відповідь: "З його святої волі,
А він благий". Всесильний, то й благий?
Навіщо ж благодать його карає
Мене за гріх батьків моїх?
Та хтось
Іде сюди. Із вигляду то – ангел,
Хоча він більш суворий і печальний,
Ніж ангели: він викликає страх.
Він не страшніший тих, що потрясають
Мечами перед райськими ворітьми,
Біля яких так часто я блукаю,
Щоб здалеку на свій законний спадок –
На райський сад поглянуть мимохідь,
Блукаю доки темрява не вкриє
Едему і безсмертних насолод,
Захованих за стінами твердині
Під наглядом невсипних вартових.
Я не тремтів, зустрівши херувимів,
Чому ж тепер я боязко чекаю
Того, хто наближається? Бо він
Величніший за ангелів; прекрасний,
Як і вони, але чомусь здається –
Вже не такий, як був чи міг би бути:
Сліди скорботи на його чолі,
Хоч я не знаю, чи вона властива
І ангелам? Та він підходить.

Л ю ц и ф е р
(наближаючись)
Смертний!
К а ї н
Ти хто такий?

Л ю ц и ф е р
Я – повелитель духів.
К а ї н
Якщо це так, навіщо ти їх кинув
Для смертного?

Л ю ц и ф е р
Я співчуваю смертним
І знаю їх думки.

К а ї н
Ти можеш знати,
Що мислю я?

Л ю ц и ф е р
Так, це думки усіх,
Хто думає; бо це говорить в вас
Безсмертя.
К а ї н
Що, безсмертя? Ні, про нього
Не знаю я, бо з милості Адама
Не їв плодів із дерева життя,
Тоді як мати, з'ївши дуже рано
Плоди пізнання, прирікла до смерті.

Л ю ц и ф е р
Ти житимеш, — не вір їм.

К а ї н
Я живу,
Для того лиш, щоб вмерти, бо в житті
Нічого я не бачу, що могло би
Зробити смерть ненависною, крім
Ганебної жадоби до життя,
Яку ніщо не може подолати:
Живу, хоч зневажаю сам себе
І проклинаю час, коли родився.

Л ю ц и ф е р
Так, ти живеш і житимеш: не думай,
Що ти – лиш прах, що плоть твоя – то сутність.
Твій прах умре, а ти навіки будеш
Тим, чим ти був.

К а ї н
Чим був лиш? І не більше?

Л ю ц и ф е р
До нас подібним будеш ти, можливо.

К а ї н
А ви?
Л ю ц и ф е р
Ми — вічні.

К а ї н
Ви щасливі?
Л ю ц и ф е р
Сильні.
К а ї н
Щасливі ви, питаю?

Л ю ц и ф е р
Нещасливі.
А ти?
К а ї н
Поглянь!

Л ю ц и ф е р
О праху! Ти ще смієш
Нещасним прикидатись!

К а ї н
Я нещасний.
А ти, такий могутній, — хто ти є?

Л ю ц и ф е р
Той, хто рівнявся із твоїм творцем
І хто тебе нещасним не створив би.

К а ї н
Так, ти і справді виглядаєш богом.

Л ю ц и ф е р
Ні, я не бог, не досягнувши бога,
Хотів би залишитися собою.
Він переміг – нехай царює!

К а ї н
Хто — він?
Л ю ц и ф е р
Творець землі, творець людей…

К а ї н
І неба,
І сущого на небі. Так співають
Архангели, так батько говорив.

Л ю ц и ф е р
Що їм накажуть, те вони й співають,
Бо їх лякає доля стати тим,
Чим стали ми з тобою в цьому світі:
Ти – між людей, я – між безсмертних духів.

К а ї н
А ми з тобою – хто?

Л ю ц и ф е р
Ми – ті істоти,
Хто, власне усвідомивши безсмертя,
Наважились поглянути в обличчя
Всесильному Тирану і сказати,
Що зло його не може буть добром.
Він каже, що створив нас із тобою, —
Та я цього не знаю і не вірю
Його словам, — якщо він нас створив,
То знищити не зможе: ми безсмертні!
Безсмертними повинен був створити,
Щоб мучити без краю. І нехай!
Величний він, але не щасливіший
У величі, ніж ми в своїх ваганнях,
Бо, прагнучи добра, він творить зло.
Хай на своєму пишному престолі
Він створює світи нові знічев'я,
Щоб цим своє розважити безсмертя,
Хай зорі нагромаджує на зорі,
Усе одно самотній він. Якщо б
Він знищити зумів себе самого,
То був би це для всіх найкращий дар.
Та хай собі царює, хай страждає!
Ми, духи, з вами, смертними, хоч здатні
До жалості взаємної; в стражданнях
Полегшення знаходимо ми часто
У співчутті: воно єднає світ.
А він! у власній величі нещасний,
В нещастях не знаходячи відради,
Він творить, щоб творити без кінця!

К а ї н
Ти кажеш те, що вже давно неясно
У розумі моєму визрівало:
Ніколи я узгодити не міг
Того, що бачив, з тим, що говорили.
Батьки мені розказують про змія,
Про дерево й плоди його; я бачу
Ворота недоступного Едему
І ангелів палаючі мечі,
Що в рай нас не пускають; знемагаю
У роздумах і праці; відчуваю,
Що я нікчемний, та мої думки
Всесильні! Я мовчав, бо досі думав,
Що я один страждаю. Батько мій
Давно змирився; в матері пропав
Той ризик, що довів їх до прокляття;
Мій брат пасе отари і приносить
Ягнят у жертву господу, який
Звелів, щоб годувала нас земля
Лиш за тяжкі труди; одна сестра
Хвалу йому співає на світанні,
І навіть Ада, що мені найближча,
Моїх думок не може зрозуміти:
Ні в кому не зустрів я співчуття!
Ну, що ж? Вступлю у товариство духів.

Л ю ц и ф е р
Ти вартий бути в цьому товаристві.
Інакше б не побачив ти мене:
Було б доволі й змія.

К а ї н
А! Так це
Ти – материн спокусник?

Л ю ц и ф е р
Окрім правди,
Нічим нікого я не спокушаю.
Ви скуштували з дерева пізнання,
А не плоди із дерева життя.
Чи я вам заважав зірвати їх?
Чи я зростив ті, інші, для спокуси
Істот, невинних духом, та цікавих
В невинності святій? Я б вас створив
Богами. Він же вигнав вас із раю,
"Щоб ви плодів із дерева життя
Не скуштували й не були, як боги" –
Такі його слова?

К а ї н
Я теж їх чув
Від тих, кому слова ті призначались.

Л ю ц и ф е р
Так хто ж злий дух? Той, хто позбавив вас
Життя, чи той, хто дав знання і радість?

К а ї н
З обох дерев було потрібно рвати
Оті плоди, чи зовсім не чіпать!

Л ю ц и ф е р
Один вже ваш; добути б вам і другий.

К а ї н
А як?
Л ю ц и ф е р
Чинити опір. Загасити
Ніщо не здатне дух, якщо захоче
Самим собою бути, осереддям
Всього, що навкруги; бо царювать
Він мусить.
К а ї н
Чи не ти це спокусив
Моїх батьків?

Л ю ц и ф е р
Я? Праху жалюгідний!
Навіщо б я їх спокушав? І як?

К а ї н
Таж змій був духом.

Л ю ц и ф е р
Хто таке казав?
Ніде це не записано у вишніх,
А гордий дух не збреше так. Проте,
Страхи численні й гонор дріб'язковий
Примушують людину перекласти
Ганебні власні вади і гріхи
На духів. Змій був змієм, і не більше,
Але й не менше тих, що спокусились.
Він також прах, та він за них мудріший,
Бо переміг. Навіщо став би я
Приймати образ смертної тварюки?
К а ї н
Та твар в собі таїла злого духа.

Л ю ц и ф е р
Ні, твар його лиш розбудила в тих,
З ким говорив язик її підступний.
Кажу тобі, що змій був тільки змієм:
Спитай у херувимів, що повинні
Глядіти заборонені плоди.
Коли віки віків віднині пройдуть,
Нащадки ваші байкою прикрасять
Ваш перший гріх, присвоївши мені
Той образ, що завжди я зневажаю,
Як і усе, що хилиться додолу
Перед безсмертям грізного творця.
Та ми, хто бачив істину, повинні
Розповідати все, як є. Адам
Обманутий плазуючою твар'ю,
Та не плазує вільний дух! Чому
Позаздрити я міг би в межах раю,
Я, простору безмежного володар?
Веду я мову лиш про те, чого,
Хоч би й плодів пізнання скуштувавши,
Не можеш знати ти.

К а ї н
То покажи,
Чого не міг би, не бажав я знати?

Л ю ц и ф е р
І серце не здригнеться?

К а ї н
Спробуй це.
Л ю ц и ф е р
Наважишся ти глянути на смерть?

К а ї н
Її ніхто із нас іще не бачив.

Л ю ц и ф е р
Та доведеться всім її зазнати.

К а ї н
Чудовиськом її вважає батько
І плаче мати, вчувши слово "смерть",
Брат Авель – той до неба зводить очі,
А Селла опускає до землі,
Шепочучи молитву; тільки Ада
Безмовно в очі дивиться мої.
Л ю ц и ф е р
А ти?
К а ї н
Коли я слухаю про неї,
Про всемогутню і невідворотну,
Думки в моєму розумі тісняться,
Пекучі і безрадісні думки.
Чи можна нам боротися із нею?
Хлоп'ям іще із левом я боровся
І так стискав його в своїх обіймах,
Що він ревів і поспішав втекти.

Л ю ц и ф е р
Смерть образу не має, та усе,
Усіх земних істот вона поглине.

К а ї н
Я смерть вважав істотою.