Каїн - Сторінка 2

- Джордж Гордон Байрон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Що може
Таким злостивим бути, крім істот?

Л ю ц и ф е р
Про це спитай руйнівника.

К а ї н
Якого?
Л ю ц и ф е р
Тоді творця – зови його, як хочеш:
Він створює, щоб потім руйнувать.

К а ї н
Цього я ще не знав, але так само
Подумав я, коли почув про смерть.
Не знаю я, яка вона насправді,
Але вона мені завжди ввижалась
Жахливою. Нерідко уночі
Вдивлявся я у темряву тривожну,
Шукаючи її; я бачив тіні
Край стін Едему, в мороці, де сяють
Мечі в десницях ангелів; жадібно
Я слідкував за тим, що видавалось
Моїй уяві смертю, боячись
І прагнучи побачити її.
Та морок був порожнім і, стомившись,
Я погляд свій звертав тоді до неба,
До міріад зірок, до незчисленних,
Прекрасних, незгасаючих вогнів.
Невже й вони помруть?

Л ю ц и ф е р
Цілком можливо;
Але надовго нас переживуть.

К а ї н
Цьому я радий. Смерті їх не хочу.
Вони такі прекрасні! А вона?
Вона щось грізне, та не знаю – що?
Вона усім, і винним, і невинним,
Як кара оголошена: яка?

Л ю ц и ф е р
Знов стати прахом.

К а ї н
Як про це дізнатись?
Л ю ц и ф е р
Не відповів би я, коли б не знав.

К а ї н
Стать непорушним прахом – це не кара.
Не стати б чимось ще!

Л ю ц и ф е р
Твої бажання
Ганебніші за ті, що мав Адам,
Бо той хоч прагнув знань.

К а ї н
Та не життя;
Інакше він повинен був зірвати
Не ті плоди.
Л ю ц и ф е р
Не встиг: прогнали з раю.

К а ї н
Жахлива помилка! Повинен був
Спочатку плід життя зірвати батько.
Та він іще не знав добра і зла,
Не знав тоді і смерті. Я про неї
І сам, по суті, знаю ще так мало,
А вже боюсь… того, чого не знаю.

Л ю ц и ф е р
А я, пізнавши все, вже не боюсь
Нічого. В цьому – істинне знання.

К а ї н
Навчи й мене.
Л ю ц и ф е р
З умовою.

К а ї н
Якою?
Л ю ц и ф е р
Вклонися, як володарю, мені.

К а ї н
Таж ти не бог, кого шанує батько?

Л ю ц и ф е р
Не бог.
К а ї н
Тоді, напевне, рівний богу?

Л ю ц и ф е р
О ні, нічого спільного не маю
Я з ним – і не жалкую через це.
Я згоджусь бути чим завгодно – вище
Чи навіть нижче – тільки не слугою
Могутності Єгови. Я не бог,
Але мені багато уклонилось,
І буде їх ще більше. Стань же ти
Одним із перших.

К а ї н
Я ніколи досі
Не уклонявся батьківському богу,
Хоча нерідко брат мене благає,
Щоб разом богу жертви ми складали.
Чому б я мав вклонятися тобі?

Л ю ц и ф е р
Ніколи перед ним ти не вклонявся?

К а ї н
Ти що, не чув мене? Хіба ти сам
Не знав про це, якщо усе ти знаєш?

Л ю ц и ф е р
Та не прихильник бога – мій прихильник.

К а ї н
Ні перед ким не хочу я хилитись.

Л ю ц и ф е р
І все ж ти мій, бо непокора богу,
По суті, є покорою мені.

К а ї н
Скажи ясніш.

Л ю ц и ф е р
Ти з часом зрозумієш.
К а ї н
Відкрий же таємницю існування.

Л ю ц и ф е р
За мною йди.
К а ї н
Не можу, бо сестрі
Я обіцяв…
Л ю ц и ф е р
Що обіцяв?

К а ї н
Зібрати
Плоди найперші.

Л ю ц и ф е р
Нащо?
К а ї н
Принести
Їх на алтар для жертви.

Л ю ц и ф е р
Ти ж казав,
Що досі перед богом не схилявся?

К а ї н
Та Авель умолив мене. Бо жертву
Приносить він – не я. Та ще і Ада…

Л ю ц и ф е р
Збентежений ти чим?

К а ї н
Моя сестра,
З якою мене мати народила
В один і той же день, вона слізьми
Примусила мене пообіцяти
Зробити це. Я все зроблю для Ади,
Вклонюсь кому завгодно, щоб її
Не бачити в сльозах.

Л ю ц и ф е р
Тоді іди
За мною.
К а ї н
Добре.

А д а
(входячи)
Каїне, мій брате!
Я за тобою: полудень надворі –
Час відпочинку й радості, — і нам
Тебе не вистачає. Ти сьогодні
Не працював, та я зробила все;
Плоди дозрілі я уже зібрала.
Ходім.
К а ї н
Чи ти не бачиш?

А д а
Бачу – ангел.
Ми бачимо їх часто. Він із нами
Дозвілля час в розмовах проведе?

К а ї н
Не схожий він на ангелів, що звикли
Ми бачити.
А д а
То є, можливо, й інші?
Але йому також ми будем раді,
Бо ангели не нехтують людьми.

К а ї н
(Люциферу)
Чи йдеш?
Л ю ц и ф е р
Я запитав тебе, чи будеш
Тепер моїм?
К а ї н
Я мушу йти за ним.

А д а
І нас покинуть?
К а ї н
Так.
А д а
І навіть Аду?
К а ї н
Кохана Адо!
А д а
То дозволь мені
Іти з тобою!

Л ю ц и ф е р
Ні, вона не піде.

А д а
Хто ти, що так жорстоко розлучаєш
Людські серця?

К а ї н
Він бог.
А д а
А хто про це
Тобі сказав?
К а ї н
Говорить він, як бог.
А д а
Так говорив і змій брехливий.

Л ю ц и ф е р
Адо,
Змій не брехав; те дерево пізнання
Дало ж знання?

А д а
Дало. На горе нам!
Л ю ц и ф е р
Та горе це – знання, пізнання, отже,
Змій не брехав; він істину сказав,
А істина і є, по суті, благо.

А д а
Ні, істина несе нам тільки біди:
Вигнання із притулку, труд тяжкий,
Душевний гніт і повсякденний страх,
Жаль за минулим і надії марні
На те, що не повернеться. Не йди,
Мій Каїне, за духом цим! Змирись
Із долею, як ми усі змирились,
Люби мене, як я тебе люблю.

Л ю ц и ф е р
Сильніш за батька й матір?

А д а
О, сильніше!
Але хіба це також смертний гріх?

Л ю ц и ф е р
Не гріх іще, та буде ним пізніше
Для вашого потомства.

А д а
Як! Невже
Моя дочка любити не повинна
Еноха, брата рідного?

Л ю ц и ф е р
Та все ж
Не так, як Ада – Каїна.

А д а
О боже!
Невже вони не будуть ні любити,
Ані життя давати тим створінням,
Що виникли б із їхнього кохання,
Щоб знову одне одного любить?
Хіба не я одна їх годувала?
Хіба не народився батько їх
Від однієї матері зі мною?
Хіба своєю ніжністю й любов'ю
Не множимо ми тих, що будуть ніжно
Любити так, як любимо ми їх,
Як я тебе люблю? Ні, не ходи,
Мій брате, вслід за духом: він чужий.

Л ю ц и ф е р
Але ж я не казав тобі, що ваше
Кохання – гріх: воно злочинним буде
В очах людей, що прийдуть після вас.

А д а
Виходить, що порядність і порок
Залежать лиш від погляду? Тоді
Ми всі – раби…

Л ю ц и ф е р
Рабами навіть духи
Були б, якби погодились бренчати
На арфах, вихваляючи Єгову,
Тому що він, Єгова, всемогутній
І викликає не любов, а жах.

А д а
Хто всемогутній, той і всеблагий.

Л ю ц и ф е р
А чи таким він був колись в раю?

А д а
О, враже невідомий! Не бентеж
Красою незвичайною; ти кращий
Ніж демон-змій, хоча також брехун.

Л ю ц и ф е р
Правдивий я. Ти в матері спитай,
Чи змій збрехав?

А д а
Твоє падіння, мати,
Страшнішим стало для твоїх дітей,
Аніж для тебе; ти хоч власну юність
В Едемі провела у нескінченних
Розвагах із блаженними; а нас,
Що не пізнали раю, обступають
Лиш вороги, що вислови творця
Присвоїли собі і спокушають
Бентежні наші душі невтолимим
Бажанням знань, як спокусив колись
Тебе підступний змій між безтурботних,
Невинних, юних радощів твоїх!
Безсмертному, що став переді мною,
Ані відповісти, ані проклясти
Не можу я; з солодкою боязню
Милуюсь ним – втекти не маю сил:
В його очах принада таємнича,
І я не можу погляд відвести
Від цих очей; у грудях б'ється серце,
Боюсь, та він притягує мене
Все ближче й ближче… Каїне, врятуй!

К а ї н
Не бійся, мила Адо: він не демон.

А д а
Але й не бог, не ангел божий: я
І херувимів знаю, й серафимів;
На них не схожий він.

К а ї н
Є й вищі духи:
Архангели.
Л ю ц и ф е р
Іще є вищі.

А д а
Є,
Та не блаженні.

Л ю ц и ф е р
Що ж? Якщо блаженство
Для вас тотожне рабству – не блаженні.

А д а
Мені казали: серафими – ніжні,
А херувими – мудрі. Духу мудрий!
Ти – херувим, любов тобі чужа.

Л ю ц и ф е р
Коли кохання гине від знання –
Ким має бути той, кого розлюбиш?
Всезнаючим і мудрим херувимам
Любов чужа; тож, певне, серафими
Лише із необізнаності люблять.
Знання й любов – то речі несумісні,
Це бачимо на прикладі Адама.
Доводиться постійно обирати:
Знання або любов? Адам обрав.
Тепер шанує бога лиш зі страху.

А д а
О Каїне! Ти обери любов.

К а ї н
Я народився, сестро, із любов'ю
До тебе. Та у світі більш нічого
Я не люблю, напевне.

А д а
А батьків?
К а ї н
Ні, не люблю. Вони ж нас не любили,
Зірвавши заборонені плоди,
Що раю нас позбавило навіки.
А д а
Тоді ми ще на світ не народились,
Але якщо б народжені були,
Хіба ми не повинні їх любити,
Як любимо своїх малих дітей?

К а ї н
Мої невинні крихітки! Якби
Я певний був у їх щасливій долі,
Я міг би майже вибачить… Та це
Не вибачать Адамові ніколи!
Ніколи не вшанують чоловіка,
Що сім'я зла посіяв одночасно
Із сім'ям роду людського колись.
У гріх він впав, але йому замало
Було своїх страждань і він зачав
Мене, тебе, всіх нас – небагатьох –
І весь безмірний, нескінченний ряд
Нових людей, що мають народитись
Для гірших мук, для кого стати батьком
Повинен я! Твоя любов і юність,
Моя любов і радість, мить блаженства,
Усе, що я люблю в тобі і дітях –
Усе веде шляхом гріха й скорботи,
Лиш зрідка нам даруючи відраду,
І нас, і їх до смерті. Обдурило
Нас дерево пізнання: гріх відбувся,
Та що ми знаєм про життя і смерть?
Ми знаємо одне: що ми нещасні.

А д а
Я не нещасна, Каїне, коли б
І ти щасливим був…

К а ї н
То будь одна
Щасливою; не потребую я
Того, що дух принижує в мені.

А д а
Одна не можу бути я щаслива;
Та з тими, що близькі мені, змогла би!
Думки про смерть мене ще не бентежать.
Вона незрозуміла і тому
Здається не страшною, хоч від інших
Я чую протилежне.

Л ю ц и ф е р
Так одна
Не можеш бути ти цілком щаслива?

А д а
Хто ж може бути добрим і щасливим
В самотності? Вона мені завжди
Здавалася гріхом, якщо надовго
Я розлучалась з рідними людьми.

Л ю ц и ф е р
Але ж самотній бог; невже і він
Не добрий, не щасливий?

А д а
Не самотній:
Є ангели і смертні – він щасливий,
Даруючи їм щастя; адже радість
У тому, щоб раділи всі навкруг.

Л ю ц и ф е р
А батько твій, що вигнаний із раю,
Щасливий він? А Каїн? Ти сама?
Душа твоя спокійна?

А д а
Ні, на жаль.
Та бачу: ти не ангел.

Л ю ц и ф е р
Ні, не ангел.
Але чому – спитай у всеблагого,
Всесильного творця: він таємницю
Найкраще знає, чом одні змирились,
А інші збунтувались – і даремно,
Як ангели нам кажуть. Тільки я
Цей спротив недоцільним не вважаю.
Хто мислить самостійно, той іде
До істини, що радує наш зір,
Немов зоря у сутінках світанку.

А д а
Вона прекрасна; я її люблю
За цю красу.
Л ю ц и ф е р
Боготвориш чи любиш?
А д а
Батьки лиш одного боготворять,
Незримого.
Л ю ц и ф е р
Незриме виявляє
Себе в прекрасних символах. Зоря
Є полководцем зоряної раті.

А д а
Мій батько й бога бачив.

Л ю ц и ф е р
Так. А ти?
А д а
Я бачила творця в його творіннях.

Л ю ц и ф е р
А у істоті?
А д а
В батькові хіба що,
Який подібний образу Єгови,
Чи в ангелах, що схожі із тобою.
Їх образ променистіший, ніж твій,
Хоч не такий він владний і прекрасний:
Неначе тихий полудень – вони,
А ти – то ніч, нічний ефір, де хмари,
Біліючи, у синяві пливуть,
Де зорі вицятковують вогнями
Високий, таємничий небозвід.
Ці незчисленні, блимаючі ніжно,
До себе закликаючі зірки
Наповнюють слізьми уважні очі,
Як зараз ти.