Каїн - Сторінка 3

- Джордж Гордон Байрон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Здаєшся ти нещасним,
Та не роби нещасними і нас!
Я плачу через тебе.

Л ю ц и ф е р
О, ці сльози!
Якби ти знала, скільки їх на світі
Іще проллється!

А д а
Мною?
Л ю ц и ф е р
Усіма.
А д а
Ким саме?
Л ю ц и ф е р
Міріадами створінь,
Мільйонами мільйонів на землі,
Спустошеній, заселеній повторно,
І в пеклі, переповненому вами
Й нащадками.
А д а
О Каїне! Цей дух
Нас проклинає.
К а ї н
Він мене веде.
А д а
Веде – куди?
Л ю ц и ф е р
Туди, де він пробуде
Лише годину, та побачить те,
Що створювалось безліччю віків.

А д а
Чи це можливо?

Л ю ц и ф е р
А хіба творець
За шість коротких днів не зміг створити
Ваш світ з уламків іншого? Чому ж
Я, помічник у створенні його,
Не можу показати за годину
Те, що творець зробив чи зруйнував
За кілька діб?
К а ї н
Веди мене.
А д а
Він справді
Повернеться до мене за годину?

Л ю ц и ф е р
Ми часом не обмежені. Я вічність
Вмістити можу в мить, а мить єдину
Перетворить на вічність. Знай, що духи
Вимірюють тривалість існування
Не тим, чим ви. Але це – таємниця.
Іди за мною, Каїне.

А д а
Та він
Повернеться до мене?

Л ю ц и ф е р
Так, він перший,
За виключенням тільки одного,
Хто з тих країв повернеться на землю,
Щоб світ, іще порожній і безмовний,
Людьми з тобою разом заселить.

А д а
Де ти живеш?

Л ю ц и ф е р
У просторі. Де можу
Я існувать? Там, де існує бог.
Все в світі поділив я: вічність, час,
Життя, загибель, простір, землю, небо
І те, що ні земля, ні небо – світ,
Який вже заселили чи заселять
Ті, що жили, чи тільки будуть жити
І там, і тут. Я поділив із богом
Усе, чим володіє він. Мені
Покірне й те, що непідвладне богу.
Якби не був могутнім я, хіба
Я був би тут? Тут ангели витають.

А д а
Та ангели витали і в раю,
Де говорив лукавий змій.

Л ю ц и ф е р
Ти чуєш –
Тебе я кличу, Каїне? Якщо
Бажаєш знань, тоді іди за мною –
Втамуєш спрагу навіть без плодів
Із дерева пізнання, що навіки
Могли б тебе позбавити тих благ,
Які ще залишив тобі мій ворог.

К а ї н
Я вже іду.

Л ю ц и ф е р і К а ї н ідуть геть.

А д а
(услід їм)
О Каїне! Мій брате!

Дія друга

С ц е н а п е р ш а

Безодня простору.
Л ю ц и ф е р і К а ї н

К а ї н
Топчу повітря, боячись падіння,
Але чомусь не падаю.

Л ю ц и ф е р
Не бійся –
Повір мені, володарю безодні.

К а ї н
Хіба у духа вірити не гріх?

Л ю ц и ф е р
Життя – у вірі, в сумнівах – загибель,
Такий устав того, хто іменує
Дияволом між ангелів мене.
Вони ж оце ім'я переказали
Створінням тим, яким незрозуміле
Усе, що вище їхніх почуттів,
Які покірні богу і вважають
Добром чи злом, що їм накаже він.
Я зневажаю рабство. Ти побачиш
За обрієм обмеженого світу,
Де народився ти, нові світи.
І я не засуджу тебе на муки
За сумніви і острах. Буде день,
Коли людина, ідучи водою,
Закличе іншу: вір мені і йди –
І піде та по морю, як по суші.
Я віри, як умови для спасіння,
Не вимагаю. Тож лети зі мною,
Як рівний, над безоднею, — тобі
Відкрию я світів живий літопис
Тих, що були, що є, що тільки будуть.

К а ї н
Дияволе, поглянь скоріше: що це?
Невже земля?

Л ю ц и ф е р
Ти не впізнав землі?
Землі, з якої створений твій батько?

К а ї н
Невже той круг, синіючий в ефірі
Із меншим поруч, що такий подібний
До місяця, який вночі нам світить,
І є наш рай? А де ж у нього стіни?
І ті, що стережуть їх?

Л ю ц и ф е р
Покажи:
Де саме рай?
К а ї н
Це зовсім неможливо!
Чим далі ми з тобою летимо,
Тим круг землі все менший. Наче зірка,
Він світиться в пітьмі сріблястим світлом
І зменшується просто на очах.
Ми летимо зі швидкістю проміння,
І круг землі губитись починає
Між незчисленних сяючих зірок.

Л ю ц и ф е р
А що би ти сказав, якби дізнався,
Що більші є світи, ніж світ земний,
Що є створіння вищі, ніж людина,
Що безліч їх, що всі повинні вмерти
І всі живуть в стражданнях?

К а ї н
Я пишався б,
Що розумом зумів це осягти.

Л ю ц и ф е р
Ну, а якщо твій дух в кайданах плоті
Знаходиться з народження, якщо
Він, гордий тим, що знає, хоче інших,
Нових і вищих знань, а сам тим часом
Не переможе грубих і мерзенних
Людських потреб, знаходячи відраду
У втіхах і солодких, і брудних,
Що врешті-решт ведуть лиш до появи
Нових нещасних душ, нещасних тіл,
З народження приречених до смерті?

К а ї н
Я знаю тільки те, що смерть жахлива,
Що смерть – то доля кожного із нас,
Як чув я це від матері, якій ми
Завдячуємо смертю і життям.
Якщо це так, то дай мені померти!
Не хочу стати батьком тих істот,
Яких чекають муки і загибель,
Не хочу я розплоджувати смерть
І в світі розповсюджувать злодійство.

Л ю ц и ф е р
Не можеш ти увесь померти: є
В тобі щось потаємне, що безсмертне.

К а ї н
Бог приховав це, вигнавши із раю
Та ще й затаврувавши знаком смерті
Моїх батьків. Нехай в мені загине
Все смертне, щоб лишилося в мені
Лиш ангельське.

Л ю ц и ф е р
Я ангельського чину:
Ти хочеш буть таким, як я?

К а ї н
А хто ти?
Я бачу тільки міць твою і світ,
Який мені відкрив ти, світ безмірний,
Що величчю пригнічує мене,
Та все ж таки не більший за бажання,
Які живуть в мені.

Л ю ц и ф е р
О, гордовино!
Як скромно ти з червою поділяєш
Печальну долю!
К а ї н
Ну, а ти, що ділиш
Обитель із безсмертними, хіба ти
Печальним не здаєшся?
Л ю ц и ф е р
Я печальний.
Отож скажи: безсмертним хочеш бути?

К а ї н
Я ним повинен бути – ти казав.
Цього я ще не знав, але якщо
Повинно бути так, дозволь мені,
На щастя чи на горе, передчасно
Пізнать своє безсмертя.

Л ю ц и ф е р
Ти пізнав.
К а ї н
Коли і як?
Л ю ц и ф е р
Страждаючи.

К а ї н
Страждання
Повинні бути вічними?

Л ю ц и ф е р
Про це
Дізнаються нащадки. Та поглянь:
Яка у всьому велич!

К а ї н
О прекрасний
І невимовно дивний світе! Ви,
Нелічені, зростаючі без міри
Громади зір! Скажіть: що ви насправді
Являєте собою? Що являє
Собою ця повітряна пустеля,
Де весело кружляєте ви, наче
Опале листя у річках Едему?
Чи визначено шлях ваш? Чи у даль,
Що душу нескінченністю лякає,
Прямуєте ви радісно і вільно?
Творці! Творці! Чи я не знаю – хто!
Які предивні і які прекрасні
Творіння ваші! Хай умру, як атом, —
Можливо, він вмирає, — тільки велич
Я вашу осягну! Думки мої
Вас гідні, хоч не гідний прах мій смертний.
Тож дай мені померти, чи мені,
Дияволе, ти покажи їх зблизька.

Л ю ц и ф е р
Хіба вони до тебе не близькі?
Поглянь на землю.
К а ї н
Де вона? Довкола
Лиш безліч зір.
Л ю ц и ф е р
Поглянь сюди.
К а ї н
Не бачу.
Л ю ц и ф е р
Та придивись: вона ще мерехтить.

К а ї н
Он там?
Л ю ц и ф е р
Звичайно, там.

К а ї н
Чи це можливо?
Я бачив уночі в гаях, на луках
Маленьких світлячків: вони світились
Сильніш, ніж світ, що всіх їх породив.

Л ю ц и ф е р
Ти бачив і світи, і світляків, —
І ті, і інші світяться, — що ж скажеш
Мені про них?
К а ї н
Скажу, що і світи,
І світляки по-своєму прекрасні,
І що нічний політ малої мушки
І рівний біг небесного світила
Однаково керовані…

Л ю ц и ф е р
Ким саме?
К а ї н
Відкрий мені.
Л ю ц и ф е р
Наважишся поглянуть?
К а ї н
Як можу знати я, на що наважусь?
З тобою не побачив я нічого,
Чого б злякався й більшого не прагнув.

Л ю ц и ф е р
Про що б хотів найбільше ти дізнатись –
Про смертне чи безсмертне?

К а ї н
Що є речі?
Л ю ц и ф е р
До деякої міри те і інше.
Та що тобі до серця?

К а ї н
Те, що бачу.
Л ю ц и ф е р
А що б повніш наситило його?

К а ї н
Знання того, чого не мушу знати –
Про таємницю смерті.

Л ю ц и ф е р
Ну, тоді
Я покажу віджилих і померлих,
Як показав безсмертних.

К а ї н
Покажи.
Л ю ц и ф е р
Мерщій же далі на могутніх крилах!

К а ї н
О, як ми розтинаємо повітря!
Зірки з очей зникають! А земля!
Де ділась? Дай поглянути на землю.
Я син її.
Л ю ц и ф е р
Землі уже не видно.
Вона ж бо перед вічністю ще менша,
Ніж перед нею ти. Та все одно
Ти вернешся до неї: прах земний
Є тільки частка нашого безсмертя.

К а ї н
Куди нам шлях проліг?

Л ю ц и ф е р
Туди, де привид
Старих світів. Земля – лиш їх уламок.

К а ї н
Так світ старий?

Л ю ц и ф е р
Старіший за життя.
Ну, а життя за нас древніше й навіть
Древніше за того, хто вище нас.
Багато є такого, що ніколи
Не матиме кінця; а що вважалось
Не маючим початку, починалось
Так само низько, як і ти колись;
І гинуло величне, щоб змінитись
Таким нікчемним, що й сказати сором:
Бо в цьому світі вічні і незмінні
Лиш час і простір. Зміни тільки праху
Приносять смерть. Тобі не осягнути
Того, що вище праху; ти побачиш
Лиш те, що стало ним, бо сам ти – прах!

К а ї н
Та я наважусь глянути на все.

Л ю ц и ф е р
Тоді – вперед!
К а ї н
Як швидко гаснуть зорі!
Вони мені здавалися світами,
Коли ми наближалися до них.

Л ю ц и ф е р
Вони і є світи.
К а ї н
І є там рай?
Л ю ц и ф е р
Можливо, є.
К а ї н
А люди?

Л ю ц и ф е р
Є і люди,
Або істоти вищі їх.

К а ї н
І змії?
Л ю ц и ф е р
Раз люди є, чому не бути зміям?
Хіба повинні жити лиш ходячі?

К а ї н
Як швидко вслід за нами гаснуть зорі!
Куди ми летимо?

Л ю ц и ф е р
У світ примар,
Істот, що не жили ще, чи померли.

К а ї н
Усі зірки вже зникли, повний морок.
Л ю ц и ф е р
Але ж ти бачиш.

К а ї н
Сутінки жахливі!
Нема ні зір, ні місяця, ні сонця;
І все ж у повних сутінках я бачу
Якесь громаддя, чорне і похмуре,
Ніскілечки не схоже на зірки,
Що перед нами в просторі світились
Своїми ореолами й були,
Здавалося, наповнені життям.
На них виразно бачив я крізь сяйво
Гірські вершини, прожилки річок,
Долини і рівнини безбережні;
Навколо них повільно обертались
Маленькі диски й кільця вогняні;
А тут похмуро й страшно!

Л ю ц и ф е р
Ти ж бажав
Побачить смерть, побачити померлих?

К а ї н
Якщо вже гріх Адама нас прирік
До смерті неминучої, я хочу
Побачити завчасно те, що згодом
Чекає нас.
Л ю ц и ф е р
Дивись.

К а ї н
Та морок скрізь!
Л ю ц и ф е р
І вічний морок; зараз я відкрию
Його ворота.
К а ї н
Звідки покотилась
Клубками біла пара?

Л ю ц и ф е р
Увійди.
К а ї н
Чи повернусь?

Л ю ц и ф е р
Не сумнівайся в цьому.
Бо хто ж тоді наповнить царство смерті?
Ти і твій рід. Воно іще порожнє
У порівнянні з тим, що буде.
К а ї н
Хмари
Немов би розступились перед нами,
Змикаючись за спинами.

Л ю ц и ф е р
Заходь.
К а ї н
А ти?
Л ю ц и ф е р
І я. Без мене ти не зміг би
Ввійти у царство привидів. Заходь!

Зникають у хмарах.

С ц е н а д р у г а

Царство смерті.
Л ю ц и ф е р і К а ї н.

К а ї н
Які вони безмовні й неосяжні,
Світи похмурі! Так багато їх;
Заселені вони іще густіше,
Ніж ті величні, сяючі світила,
Що в просторі виблискують без ліку,
Яких я на землі вважав недавно
За незбагненних мешканців небес.
Та бачив, наближаючись до них,
Матерії зростання неосяжне,
Що швидше для життя на ній придатна,
Аніж сама жива.