Капітанська дочка - Сторінка 11

Що мені було робити? Залишатися в кріпості, підвладній лиходієві, або вирушати з його зграєю було непристойно для офіцера. Обов'язок вимагав, щоб я з'явився туди, де служба моя могла ще бути корисна батьківщині в нинішніх скрутних обставинах... Але кохання дуже радило мені лишатися біля Марії Іванівни і бути їй захисником і покровителем. Хоч я й передбачав швидку і безсумнівну зміну в обставинах, але все ж не міг не трепетати, уявляючи небезпеку її становища.

Думки мої були перервані приходом одного з козаків, який прибіг з оповіщенням, "що, мовляв, великий государ кличе тебе до себе".— Де ж він?—спитав я, готуючись підкоритися.

— В комендантському,— відповів козак.— Після обіду батечко наш відправився в баню, а тепер відпочиває. Ну, ваше благородіє, з усього видно, що персона знатна: обідаючи, з'їсти зволив двоє смажених поросят, а париться так жарко, що й Тарас Курочкін не втерпів, віддав віник Хомці Бикбаєву та насилу, обмившись холодною водою, прийшов до пам'яті. Нічого казати: вся поведінка така поважна... А в бані, чувати, показував царські свої знаки на грудях: з одного боку двоглавий орел, завбільшки з п'ятак, а з другого персона його.

Я не вважав за потрібне сперечатися з козаком, і з ним разом пішов в комендантський будинок, заздалегідь уявляючи собі побачення з Пугачовим і намагаючись угадати наперед, чим воно кінчиться. Читач легко може собі уявити, що я не був зовсім спокійний.

Почало смеркати, коли я прийшов до комендантського будинку. Шибениця з своїми жертвами страшно чорніла. Тіло бідної комендантам ще валялося під ґанком, біля якого два козаки стояли на варті. Козак, який привів мене, пішов доповісти про мене і, зразу ж повернувшись, увів мене в ту кімнату, де напередодні так ніжно прощався я з Марією Іванівною.

Незвичайну картину побачив я: круг стола, накритого скатертю і заставленого штофами й склянками, Пугачов і чоловік десять козацьких старшин сиділи, в шапках і барвистих сорочках, розгарячені горілкою, з червоними обличчями і виблискуючими очима. Між ними не було ні Швабріна, ні нашого урядника, новобраних зрадників. "А, ваше благородіє!— сказав Пугачов, побачивши мене.— Просимо, завітати; честь і місце, будьте ласкаві". Співбесідники потіснилися. Я мовчки сів край стола. Сусід мій, молодий козак, стрункий і вродливий, налив мені склянку звичайної горілки, до якої я не доторкнувся. З цікавістю став я розглядати зборище. Пугачов на першому місці сидів, спершись ліктями на стіл і підпираючи чорну бороду своїм широким кулаком. Риси обличчя його, правильні і досить приємні, не виявляли нічого лютого. Він часто звертався до чоловіка років п'ятдесяти, називаючи його то графом, то Тимофійовичем, а інколи величаючи його дядечком. Всі поводилися між собою як товариші і не віддавали ніякої особливої переваги своєму ватажкові. Розмова йшла про ранковий приступ, про успіх заколоту і про майбутні дії. Кожен хвастав, пропонував свої думки і вільно заперечував Пугачову. І на цій дивній військовій раді вирішено було йти на Оренбург; рух зухвалий, і який мало був не увінчався гірким успіхом! Похід був оголошений на завтрашній день. "Ну, 6paтове,— сказав Пугачов,— заспіваймо на сон грядущий улюблену пісню. Чумаков! Починай!"—Сусід мій затяг тонким голоском сумовиту бурлацьку пісню, і всі підхопили хором:

Не шуми, мати, зелена дібровонько.

Не заважай мені, молодцеві, думу думати.

Гей. що вранці мені, молодцеві, на допит іти

Перед грізного суддю, самого царя.

Та й почне цар-государ питати мене:

А скажи, скажи, хлопче, селянський син,

Та із ким грабував, на розбій ходив.

Чи багато з тобою товаришів було?

Я скажу тобі, надіє, православний цар,

Всю правду скажу тобі всю істину,

Що товаришів у мене було четверо:

А що перший мій товариш — темненька ніч,

А другий мій товариш — булатний ніж,

А як третій товариш — то мій добрий кінь,

А четвертий мій товариш — лук тугий.

Що розсильники мої — то влучнії стріли.

І сказав надія православний цар:

Ісполать тобі, хлопче, селянський син,

Що умів грабувать, вмів одказувать!

А за це тебе, хлопче, обдарую я

Серед поля хоромами високими.

Що двома стовпами з перекладиною.

Неможливо розповісти, який вплив справила на мене ця простонародна пісня про шибеницю, що її співали люди, приречені на шибеницю, їхні грізні обличчя, стройні голоси, журний вигляд, котрий надавали вони словам і без того виразним,— все потрясало мене якимсь піїтичним жахом.

Гості випили ще по склянці, повставали з-за стола і попрощалися з Пугачовим. Я хотів і собі за ними піти, але Пугачов сказав мені: "Сиди, я хочу з тобою переговорити". Ми залишилися віч на віч.

Кілька хвилин тривало наше взаємне мовчання. Пугачов дивився на мене пильно, інколи примружуючи ліве око з дивним виразом хитрості і насмішкуватості. Нарешті він засміявся, і з такою щирою веселістю, що і я, дивлячись на нього, став сміятися, сам не знаючи чого.

— Що, ваше благородіє? — сказав він мені.— А злякався, скажи правду, як молодці мої накинули тобі вірьовку на шию? Мабуть, небо за макове зернятко здалося... А погойдався б на перекладині, коли б не твій слуга. Я зразу пізнав старого шкарбуна. Ну, чи думав ти, ваше благородіє, що чоловік, котрий вивів тебе до умьоту, був сам великий государ? (Тут він прибрав вигляду поважного і таємничого.) Ти дуже передо мною винен,— продовжував він;—але я помилував тебе за твою доброчесність, за те, що ти зробив мені послугу, коли змушений я був ховатися від своїх недругів. Хіба ще таке побачиш? Хіба ще так я тебе обдарую, як дістану свою державу! Чи обіцяєш служити мені щиро?

Запитання шахрая і його зухвалість здалися мені такими забавними, що я не міг не посміхнутися.

— Чого ти посміхаєшся?— спитав він мене, насупившись.— Чи ти не віриш, що я великий государ? Відповідай прямо.

Я зніяковів: признати бродягу государем я не міг: це здавалося мені малодушністю непрощенною. Назвати його у вічі обманщиком — значило віддавати себе на погибель; і те, на що я був готовий під шибеницею на очах всього народу і в першому пориві обурення, тепер здавалося мені непотрібною хвастовитістю. Я вагався. Пугачов похмуро чекав моєї відповіді. Нарешті (ще й тепер самовдоволено згадую цю хвилину) почуття обов'язку взяло гору над слабістю людською. Я відповів Пугачову: "Слухай; скажу тобі всю правду. Подумай, чи можу я визнати в тобі государя? Ти людина кмітлива: ти сам побачив би, що я прикидаюся".

— Хто ж я такий, на твою думку?

— Бог тебе знає; та хто б ти не був, ти жартуєш небезпечно.

Пугачов глянув на мене бистро. "Так ти не віриш,— сказав він,— щоб я був государ Петро Федорович? Ну, гаразд. А хіба немає удачі завзятому? Хіба в старовину Гришка Отреп'єв не царював? Думай про мене що хочеш, а від мене не відставай. Яке тобі діло до іншого всього? Хто піп, той і батько. Послужи мені вірою й правдою, і я пожалую тебе і в фельдмаршали і в князі. Як ти вважаєш?"

— Ні,— відповів я твердо.— Я уроджений дворянин; я присягав государині імператриці: тобі служити не можу. Якщо ти справді бажаєш мені добра, то відпусти мене в Оренбург.

Пугачов задумався. "А коли відпущу,— сказав він,— то чи пообіцяєш принаймні проти мене не служити?"

— Як можу тобі це обіцяти?—відповів я.— Сам знаєш, не моя воля: звелять іти проти тебе — піду, нічого не поробиш. Ти тепер сам начальник; сам вимагаєш покори від: своїх. Що ж воно буде, якщо я від служби відмовлюся, коли моя служба буде потрібна? Голова моя в твоїй владі: відпустиш мене — спасибі; покараєш—бог тобі суддя: а я сказав тобі правду.

Моя щирість вразила Пугачова. "Так тому й бути,— сказав він, б'ючи мене по плечу.— Карати так карати, милувати так милувати. Іди собі під чотири вітри і роби що хочеш. Завтра приходь зо мною попрощатися, а тепер іди собі спати, і мене вже на сон клонить".

Я залишив Пугачова і вийшов на вулицю. Ніч була тиха й морозна. Місяць і зірки яскраво сяяли, освітлюючи майдан і шибеницю. В кріпості все було спокійно й темно. Тільки в шинку горіло світло і лунали вигуки запізнілих гульвіс. Я глянув на будинок священика. Віконниці й ворота були замкнені. Здавалося, в ньому було тихо.

Я прийшов до себе на квартиру і побачив Савельїча, що горював з моєї відсутності. Звістка про свободу мою обрадувала його невимовне. "Слава тобі, владико! — сказав він, перехрестившися.— Вдосвіта залишимо кріпость і підемо світ за очі. Я тобі дещо наготував; перекуси, батечку, та й спочивай собі до ранку, як у Христа за пазушкою".

Я послухався його поради і, повечерявши з великим апетитом, заснув на голій підлозі, стомлений душевно й фізично.

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

РОЗДІЛ IX

РОЗЛУКА

Із красунею спізнатись

Солодко було в житті.

Тяжко, тяжко розлучатись

У сумному почутті.

Херасков.

Рано-вранці розбудив мене барабан. Я пішов на збірне місце. Там шикувалися вже юрми пугачовські біля шибениці, де ще висіли вчорашні жертви. Козаки стояли верхи, солдати під рушницею. Прапори маяли. Кілька гармат, між якими пізнав я й нашу, поставлені були на похідні лафети. Всі жителі були тут же, чекаючи самозванця. Біля ґанку комендантського будинку козак тримав за вуздечку чудового білого коня киргизької породи. Я шукав очима тіло комендантші. Воно було віднесене трохи набік і прикрите рогожею. Нарешті Пугачов вийшов із сіней. Народ поскидав шапки. Пугачов спинився на ґанку і з усіма привітався. Один із старшин подав йому мішок з мідними грошима, і він став кидати їх пригорщами. Народ з криком кинувся їх підбирати, і діло не обійшлося без каліцтва. Пугачова оточили головні з його спільників. Між ними стояв і Швабрін. Погляди наші зустрілись; у моєму він міг прочитати презирство, і він відвернувся з виразом щирої злоби і удаваної глузливості. Пугачов, побачивши мене в натовпі, кивнув мені головою і підкликав до себе. "Слухай,— сказав він мені.— Рушай негайно ж в Оренбург і оповісти від мене губернатора і всіх генералів, щоб ждали мене до себе через тиждень. Порадь їм зустріти мене з дитячою любов'ю та слухняністю; інакше їм не уникнути лютої кари. Щасливої дороги, ваше благородіє!" Потім звернувся він до народу сказав, показуючи на Швабріна: — "Ось вам, діточки, новий командир: слухайте його в усьому, а він відповідає мені за вас і за кріпость".