Кись - Сторінка 44

На стелі, — пам'ятав і не дивлячись, — розпис химерний, квіти та листя. Які ржавлею наведені, — ті такі коричневі, які тертими черепашками, — зеленкуваті, ну, а якшо вже синім каменем, — то ті аж сині. Красота! Світло вільно ллється крізь заґратовані вікна, на дворі літо, трави та квітки, і на стелі теж весь час літо. Бенедикт їв солодкі пончики та читав журнал "Коневодство". Спокійно читав, із задоволенням: тих журналів, — оно, цілий калідор, на все життя вистачить. Отак журнала почитає, потім трошки "Одиссею", потім яке-небудь Ямамото, чи "Переписку из двух углов", чи там стіхи, чи "Уход за кожаной обувью", чи може Сартра, — шо схоче, те й почитає, все тут, все при ньому. На віки віків, амінь.

Ділами государственими геть не хотілось занімацця. Страшне, яка нудьга. Дали голубчикам свободи, дали Укази, — шо іще народу нада? Навіть Інструкції дали, чого ж іще? Роби, та й радуйся.

Оборону укріпили? — укріпили: огорожі, частоколи, тини, — скільки змогли, підправили, підлатали, шпарки дрантям, ганчір'ям позатикали, в кого шо знайшлося. Враг не пройде, хіба шо через Єкиманськеє болото, так на те воно й болото, шоб не пройти. Хто ж це при своєму розумі через болото сунеться?

Кохінорську слободу спершу думали од міста окремою огорожею відгородить, шоб вони до нас і не потикалися, а потім подумали ще раз, та й ухвалили: ні в якому разі, землі своєї — ані на долоню не віддамо.

Тиждень засідали, вирішували питання: якшо вступимо в озброєний конфлікт з іноземним государством, та й переможемо, — а чи є таке де-небудь, невідомо, — який тоді ясак з переможених голубчиків братимемо: щоденний, чи потижневий, чи може, поквартальний?

Високосний год, ясна річ, відмінили аж довіку.

Окремо додали: чародійникам, ворожкам, травникам, обоянникам, характерникам, сновидцям, звіздарям, відунам, поганим бабцям, і тим, хто чакри одкриває-закриває, — ні в якому разі, — Боже збав — самовільно волхвуванням не занімацця. Всім чаклунам, а особливо, — хмаропасам, — вважатися государевими людьми і завжди спати одягнутими, очікуючи негайного виклику.

Звання тестю розробили довгеньке, парадне: велено стало його в казьонних документах називать: Кудеяр-паша, Генеральний Санітар і Народний Улюбленець, життя, здоров'я, сила, Теофраст Бамбаст Парацельс-і-Марія-і-Санчес-і-Хіменес Вольфганг Амадей Авіценна Хеопс фон Гугенгейм.

Тетеря схотів називатись Петрович-сан, Міністр Транспорту та Міністр Нєфтєдобивающей і Нєфтєперерабативающей Промишлєнності. Це йому за те, шо він воду більзін наказав, усю кругом, з-під землі відрами-цеберками повичерпувать та у погріб поперетягать. Красіва вода, нічого не скажеш, зверху по ній аж наче веселка грає, переливається. Але на смак погана, та й тхне не дуже-то приємно. І над всією тягловою силою, над всіма перевертнями він — Голова.

А Оленька з Хевронією ніяк називатись не схотіли, тільки нарядів собі ще більше понасправляли, шоб кожен раз у новому платті на публічні страти їздити: на колесування, чи там усікновення язика, чи ще кудись.

Нудно.

-...Того ж тато й обіжаються, мовляв, шо ти морду одвертаєш. Бенедикте! Чуєш! Ти морду не одвертай!

— Ану, пішла звідси. Я читаю.

Бенедикт почекав, поки вся Оленька, цілком, без залишку, вийде через широкі двері. Збила з думки, курва.

— Я бачу — ти од мене морду вернеш, — сказав тесть.

— Та ні, ви шо.

— А ми ж із тобою друззя навік. Клятву ж давали.

— М-м.

— Куди ти, туди й я. Од книги одірвися!

— Та шо вам іще?

Сім'я сиділа за столом, їла канарейок-гриль і дивилася на Бенедикта з незадоволенням, — всі, навіть Петрович-сан. Діточки, Пузир і Конкордія, повзали під столом, шкребли пазурями підлогу.

— Перестановки я задумав у владних структурах, дорогенький.

— Та на здоров'я.

— Ми ж оце надумали з Петровичем двигатель внутріннього згоранія робить. Більзін є, іскру я очима даватиму, все інше — у робочому порядку.

— Хай Бог помагає. А я тут з якого боку?

— Консолидация нужна небольшая, — втрутився Петрович-сан.

— В мене нема.

— Эть!.. Подмога, подмога нужна!

— Хочу Старшого Істопника зі світу звести, — сказав тесть.

Бенедиктові здалося, шо недочув, він притримав книгу пальцем, витягнув шию.

— Куди везти?

— Куди, куди, — стратити! Вуха помий! — розлютився тесть. — Зовсім уже зачитався, у папірці позаривався, государство по боку, теж мені — Зам! Стратити його бажаю, як вредний вогнеопасний елемент! На виконання Государственого Указу, шо бозна-коли ще прийняли! І економіці од його збиток: народ розпустився, печі задарма запалюють, ніхто вогняного налогу не сплачує!

— Нам теперь с бензином открытого огня держать никак нельзя, — підтвердив Тетеря, — это я как Министр Нефтедобывающей и Нефтеперерабатывающей заявляю. Мы ж теперь страна ОПЕК. Нам про экспорт думать надо, а не хухры-мухры.

— А він ще й розкопки вредні робить, підкопується під государство. Прокинемось уранці, а країна вже й завалилася.

— И столбы ставит, мешая свободному проезду, это уж я как Министр Транспорта.

— Революція продолжаєцця, тут нема чого й думать, — сердито сказав тесть. — За чистоту рядів боротись нада? — нада. Я ж медицинський работник, не забувай. Ми, медицинські работники, знаєш, яку клятву даємо? Не навреди. А він — вредить. Чув?! Отож давай, одна нога тут, — друга там, мотнися, зв'яжи його мотузочком. До стовпа, чи ще там до чогось прив'яжи, тільки міцніше. Я б людей послав, так він же ж хукне — та й одіб'ється. А на тебе не хукне.

— Не дозволю страчувать Нікіту Іванича, та шо ж це таке?!?! — закричав Бенедикт. — Приятелювали... ватрушки пекли, пушкіна разом довбали, та й... теє... вобше!!!

Про хвіст афішувати не став.

— Дозволю — не дозволю, а твого дозволу ніхто й не питає! — закричав і тесть. — Ти Зам по Морській та Окіянській Обороні, а це діло сухопутне! Двигатель зробимо, по дорогах їздитимемо! Твоє діло його сюди доставити, шоб не втік!

— А хрєн вам у жопу замість кропу!

— Ах, так?! Космополит! — крикнув Тетеря, штовхаючи стола.

— Од косматого чую! Опудало чотириноге!

— Ти як з Міністром розмовляєш?! — тесть перегнувся через стіл, вирвав з Бенедиктових рук книгу та шваркнув об підлогу, аж сторінки порозсипалися.

— Б-блін!.. а од вас, тату, і вобше — смердить!

— Ах, ти так?! Ану! — тесть шарпонувся через стіл, скидаючи посуд, хватаючи Бенедикта чіпкими, холодними руками за горло. — А ну, повторив! Повторив, кажу!!! От я тя зараз присмалю...

І, напруживши очі, почав смалити Бенедикта жовтим, холоднуватим, дряпаючим полум'ям.

— Ану, кінчайте неподобство! При дітях! — прикрикнула теща.

— Тату! Кантраліруйте себе, тату!

— Та за шо, їй-Богу?.. Та ви вобше... ви... ви... ви — кись ви, от ви хто!!! — вигукнув Бенедикт, і аж сам злякався — слово ж вилетить і не впіймаєш; налякався, а все'дно крикнув. — Кись! Кись!

— Я?.. Я-я-я?.. — засміявся тесть і зненацька розжав пальці та одступився. — Неправда ваша... Кись — то ти.

— Я-я-я?!?!?!

— А хто ж? Пушкін, чи шо? Ти! Ти і є... — Тесть реготав, гойдав головою, розминав занімілі пальці, погасив світло в очах, — тільки червонуваті вогники перебігали в круглих очних ямках. — Ти на себе у воду подивися... У воду... Ги-ги-ги-и-и... Сам ти кись... А боятися не треба... Не треба бояцця... Тут усі свої...

Теща теж засміялася, Оленька приснула, Терентій Петрович-сан вишкірився. І дітки кинули шкребти підлогу, підняли пласкі голови та вискнули.

— Ти на себе у воду глянь...

Кинувся геть зі світлиці; сім'я сміялася йому навздогін.

Нашо, нашо вони брешуть! Гля, шо кажуть!.. Осьо комора, осьо діжка з водою, — затуляючись руками од світла, вдивлявся у темну, просмерділу болотом воду. Та нє, брехня! Брехня!!! Погано видно, але ж видно: голова ж кругла, хоч волосся й поріділо; вуха ж на місці, борода, ніс там, очі. Нє, я людина! Людина я!.. Авжеж! А хрєн вам!..

Ополоснув морду водою: шкіра горіла, саднила там, де тесть її смалив променями, і на дотик зробилася шорстка, наче якісь дрібні пухирі по ній, чи висипи. Раптом занудило, наче сиру поїв. Одбіг до дверей, знудило на одвірок. Чимось жовтим. То, мабуть, од канарейок. Переїв канарейок. Ху-ух, слабкість.

...Чи може пройтися, га? Просвіжитися. Вже аж бозна-коли пішки ходив. З міських воріт. Цитьнути на варту. Та під гору. Та до річки. Та через місток — до лісу, та далі, далі, по коліно, по пупа, по плечі у траві, туди, де квіти й мухи, де таємнича галявина, медовий вітер, де Птаха біла... Та да-а-а-а, аякже...

...Брів, волочив личаки на одвиклих, кволих ногах і знав ясним знанням, що раптом аж осяяло: даремно, все даремно. Нема ні галявини, ні Птахи. Витоптано галявину, скошено тульпани, а Павліну? — а Павліну вже давно сіткою спіймали, вже давно на каклєти провернули. Сам же ж і їв. Сам і на подушках спав, з білосніжного, мереживного пера.

Знав, — а все одно брів, брів, аж наче байдуже, аж наче перед смертю, чи одразу після смерті, — коли все вже сталося, нічого не виправиш, — брів мимо ланів, засаджених синюватою ріпою, по ярах з копанками червоної глини, через канавки та калюжки з червирями, важко піднімався на пагорби, зізковзувався з них, позаросталих грибцями, — далеко було видно з пагорбів: лани, та знов лани, з прополеною та непрополеною ріпою, та яри нові, та темні переліски, де ховається сліповран, та неправдоподібно далекі гаї з каганцями, та ще, куди око бачить, лани, лани. Сильно й тепло повівало вітром батьківщини, сіренькі хмарки каламутили небосхил, а вздовж обрію синьою стіною висіло темне хмаровиння, готове от-от розплакатися літніми зливами.

Знайшов серед заростей ламких серпневих хвощів люстерко темної води, ще раз гарненько оглянув своє відображення. Помацав вуха. Звичайні. Дуроту порють. Дуроту саму настоящу. Побив щоки, — на долонях сукровиця від пухирів, шо полопалися. Долоні теж звичайні, шорсткі; через усю долоню, з переходом на пальці — широченна мозоля від гака. Зняв личака, перевірив ногу: і нога теж звичайна, зверху біла, знизу темнувата од бруду, так на те вона й нога. Живіт. Дупа. Ні хвоста, нічого...

...Так. Хвилиночку. Хвіст. Був же хвіст. Був же, бля, хвіст. А в людей наче й не повинно буть... То шо ж?..

Знов знудило, знов канарейками. Нє, я не кись. Нє!!!

...Ні, ти кись.

Нє!

...Пригадай.

Нє! Не хочу! Так не буває! Я зараз піду, я додому побіжу, в ліжечко, в належане тепло, до книг до своїх ненаглядних, де дороги, коні, острови, розмови, діти з санчатами, веранди з кольоровими скельцями, красуні з чистим волоссям, птахи з чистими очима!..

...Ах, навіщо, Бенедикте, ти з мого білого тіла каклєти їв?

Я не хотів, нє, нє, нє, не хотів, мене силком нагодували, я жадав тільки піщі духовної, — нагодували, зловили, заплутали, дивилися у спину! Це все вона — нема на неї спокою...