Кись - Сторінка 46

Подекуди стирчав закіптюжений кістяк хати, подекуди ціла вулиця стояла, неспалена, посередь жовтої, покрученої вогнем трави, але там, удалині, де завжди височіли та звідусіль виднілися червоні маківки з різьбленими кукумаколками, візерунковими боботюкалками, — там нічого не виднілося, не височіло.

Сожжена моя степь, трава свалена,

Ни огня, ни звезды, ни пути,

И кого целовал — не моя вина,

Ты, кому обещался, — прости...

Над жовтим, погорілим пустищем чорною ґуґлею височіло та димілося те, шо колись було пушкіним. Дубельт — дерево крепке, ми у столярному ділі розуміємося. Бенедикт доволікся до останків поета і подивився знизу в обвуглені, розмиті вогнем колишні риси. Бакенбарди й личко спеклися в одного коржа. На згині ліктя лежала купка білого попелу з перебігаючими вогниками, а всі шість пальчиків одвалилися.

Біля підніжжя скорчився обвуглений трупик. Бенедикт подивився, легенько пнув носаком, — Терентій. Точно він — зуби його.

Повівало смаленим. Життя було скінчене. За спиною ідола хтось сплюнув і поворушився.

— Подай руку, слезу. Тут высоко, — прохрипів Нікіта Іванич.

Чорний, наче пушкін, — тільки білки очей почервонілі од диму, — безволосий та безбородий, крекчучи та ще димлячись, Нікіта Іванич сперся на заціпенілу Бенедиктову руку і зліз із прогоряючого, крихкого помосту. Сплюнув вуглинки.

— Кончена жисть, Нікіто Іваничу, — сказав Бенедикт не своїм голосом. Слова відлунювалися у голові, як у порожньому кам'яному відрі, як у колодязі.

— Кончена, — начнём другую, — бурчливо озвався дід. — Оторви хоть рубахи клок, срам прикрыть. Не видишь, — я голый. Что за молодёжь пошла.

По згарищі, вчепившись обома руками у патлате волосся, блукав Лев Львович, з дисидентів, шось розшукуючи у траві, якої не було.

— Лёвушка! Подите сюда. Так на чём мы остановились? — Нікіта Іванич обмотував собі стегна Бенедиктовим жилетом. — Прищепку бы бельевую... До чего народ ленивый... Прищепок не заведут...

— Англійську булавку! — з докором підбіг Лев Львович. — Я завжди казав: англійську булавку! Чудовий, цивілізованний винахід.

— Англии нет, голубчик. Сами должны. Нашу, липовую, деревянную.

— А оце вже душок! — закричав Лев Львович — Оце вже трошки повіває газетою "Завтра"! Душок! Не вперше помічаю! Таки тхне!

— Слушайте, Лёвушка, бросьте все это, а давайте отрешимся, давайте воспарим?

— А шо, давайте!

Прежні зігнули коліна, взялися за руки і стали підніматись у повітря. Обидва сміялися, — Лев Львович трохи повискував, наче боявся купатись у холодній воді, а Нікіта Іванич сміявся басом: хо-хо-хо. Нікіта Іванич обтрушував з ніг золу, — нога об ногу, швидко-швидко, — і трошки запорошив Бенедиктові очі.

— Е-е-е, ви чого?! — крикнув Бенедикт, витираючись.

— А ничего! — відповіли зверху.

— Чо' ж ви не згоріли?

— А неохота! Не-о-хо-та-а!..

— То ви не померли, чи як? Га?.. Чи померли?..

— А понимай как знаеш!..

О миг безрадостный, безбольный!

Взлетает дух, и нищ, и светел,

И гонит ветер своевольный

Вослед ему остывший пепел.

Москва — Прінстон — Оксфорд — острів Тайрі — Афіни — Панормо — Федір-Кузьмічськ — Москва

1986-2000