Копійчаний роман - Сторінка 14
- Бертольт Брехт -
Про його ґешефти ми нічого не знаємо; ми принципово не стромляємо носа в комерційні справи чесних громадян, бо це може хтозна-куди завести. Платить податки — і добре. Та ми й не тямимо нічого в комерції.
Особистим життям джентльменів ми також не ціка* вимось, а грабунків за ним не помічено. Єдине, за що можна було б зачепитись,— оцей рапорт дворічної давності; в ньому доповідається, що цього добродія під час облави застукали в одному готелі для побачень із дружиною якогось статогсекретаря з морського міністерства. Але з цим ти краще звернись до якої-небудь газетки. Я тобі назву кількох хлопців, що залюбки візьмуться за таке діло.
Він знову натис кнопку, і йому принесли ще одну папку, досить грубу, з написом "Шантаж".
З властивою йому ретельністю переглянувши її, Браун вирішив:
— Піди до Гона. Цей тобі найкраще підійде.
Макхіт узяв рапорт, поклав його між свої матеріали, поплескав приятеля по спині й сказав ніби мимохідь:
— Якщо мені найближчим часом доведеться одружитись — офіційно, розумієш? — ти зможеш прийти на весілля? Це заради банкірів. Вони чогось ніяк не піддаються.
— Якщо буде змога,— неохоче відповів Браун.— Тільки тепер мені не дуже зручно...
Макхіт пішов у задумі. Браун став уже не той, що колись, його ставлення до друзів змінилось. Він, певна річ, лишився вірний, як щире золото, але останнім часом на його плечі, видно, лягла ціла гора відповідальності...
І з банком Макхіт ніяк не міг дійти згоди. Там знаходили все нові й нові відмовки.
Та й його власні підлеглі почали завдавати йому клопоту, їм потрібні були гроші, більше нічого вони й знати не хотіли. І Макхіта гнітила свідомість того, що на нього покладено турботу про добробут цілих-ста двадцяти чоловік — багато їх навіть сімейні. Він не міг спокійно думати про це.
Треба, конче треба було щось зробити. Якби йому пощастило добратись до грошей старого Пічема, він міг би дихнути вільніше.
Макхіт поїхав до мосту Ватерлоо, в одну із своїх крамниць. То була не Д-крамниця, а цілком солідний заклад, що торгував антикварними речами. Порядкувала там жінка, на ім'я Фанні Крайслер, що .-трохи розумілась на мистецтві. Туди він звичайно йшов, коли йому потрібно було щось обміркувати: сідав у конторі й гортав яку-небудь книжку.
На жаль, Фанні він не застав. Вона поїхала на якийсь аукціон. Мак дуже дбав про те, щоб із речей, які продавалися тут, хоч декотрі мали справжні метричні свідоцтва.
В конторі стосами лежали книжки, що походили, як свідчив напис синім олівцем на віку ящика, з бібліотеки кінгсхольського пастора. В цих книжках були вельми непристойні гравюри. Мак не міг терпіти такого. Він узагалі не визнавав мистецтва. Бридливо відсунув він від себе коштовні томи.
Йому пригадалася Поллі.
Останні дні, коли він згадував про неї, його щоразу обіймала якась невимовна тривога. Дівчина була занадто жагуча.
Макхіт підвівся й пішов на Олд-Оук-стріт,
Він двічі пройшовся попід вікнами будинку, і Поллі вибігла до нього. Вони трохи погуляли вдвох.
Поллі була якась дуже тиха, її, видно, щось турбувало. Вона здавалась блідішою, ніж звичайно. Макхіт помітив темні підкови в неї під очима. Прощаючись, вона не дивилась йому в очі.
Ніби між іншим, вона сказала, що кілька днів не ходитиме на курси, а тому не зможе зустрічатися з ним. А в неділю поїде з Коксом на пікнік.
У препоганому настрої Макхіт подався до Танбріджу. Він згадав, що сьогодні четвер.
У нього була давня звичка кожного четверга відпочивати ввечері в одному не зовсім пристойному домі в Тан-бріджі. Там дівчата почастували його кавою, він посидів, побалакав із Дженні; щоб трохи розвіяти поганий настрій, попросив її поворожити на картах. Але нічого доладного в неї не випало. Дівчата йому давно набридли. Він ходив сюди вже шостий рік.
Другого дня Макхіт розшукав Гона — репортера, що писав для різних газет із не дуже доброю репутацією,— і передав йому матеріал на Вільяма Кокса.
А невдовзі по тому Міллер із Національного депозитного банку в діловій розмові кинув мимохідь натяк, який примусив Макхіта, відкинувши всі сумніви, негайно взятись за влаштування доброзвичайного родиного гнізда. Це не суперечило й бажанням міс Поллі Пічем.
Таким чином, боротьба з містером Коксом утратила всяке значення для Макхіта, і він зовсім забув, про —матеріали, передані Гонові!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
За склянкою грогу їх доля звела, Й пішли вони в світ пліч-о-пліч. Не мали вони ні двора, ні кола, Не мали ні ліжка, ані стола, Ані імені для дитини.
Та чи сніг мете, чи дощ пере,
Чи степ заллє потоп,
А Ганни Каш не відбере
В коханого ніхто.
Шериф кричить, що він шахрай,
Молочниця каже: "Кривий".
Вона ж відказує: "Ну й нехай.
Він чоловік мені — і край.
Який не є — а мій".
Хай він кульга, хай він крутій, Хай жінку не раз лупцював, Все стерпить Ганна Каш, бо їй До серця він припав.
Балада про Ганну Йаш
Невеликий, але солідний заклад
Національний депозитний банк був невеликий, але солідний заклад, що, спеціалізувався переважно на іпотечних операціях. Він належав семирічній дівчинці, а керував ним старенький управитель, містер Міллер, що мав за порадника одного теж зовсім похилого віком адвоката, на прізвище Готорн. Цей адвокат був опікуном малолітньої власниці. Макхітові під час переговорів з банком доводилось мати діло не тільки з містером Міллером, а й з містером Готорном. Обом їм разом було понад сто п'ятдесят років; отже, хто звертався до них, той мусив мати діло з півтора сторіччями.
Макхіт тільки тому пішов саме до них, наважившись на такий подвиг терпіння, що хотів раз і назавжди втихомирити всі плітки про його Д-крамниці. І справді, в Сіті нікому й на думку не спало б, що фірма, яку фінансує Національний депозитний банк, може бути підприємством, заснованим після 1780 року. А такі старі фірми звичайно бувають дійсно солідні. Але тому ж таки Макхіт ніяк не міг зрушити свої переговори з місця.
Банк без кінця зволікав, знаходячи все нові й нові відмовки. Міллер і Готорн хотіли знати все, від розмірів орендної плати за приміщення крамниць і до біографій їхніх власників. І все-таки Макхіт відчував, що вони зацікавлені в ньому. Він знав чому: іпотечний кредит — а особливо те, що розумів під цим виразом Міллер,— був уже далеко не такою вигідною справою, як раніше. Доплив нових капіталів дуже скоротився, а старі об'єкти за останні роки жахливо знецінились.
Містер Готорн дивився в майбутнє не без тривоги. Він був не зовсім задоволений управителем, містером Мілле-ром; хоч сам він був старший за нього, але Міллер іноді здавався йому занадто старим для керівництва банком. Уже не раз Готорн І8 властивою йому педантичністю звинувачував Міллера в надмірному педантизмі, коли хтось перехоплював у них вигідного клієнта. Потай він інколи думав навіть, чи не замінити йому Міллера молодшим, енергійнішим працівником, і містер Міллер відчував це.
Насправді обидва вони вже досить давно почали вагатись у своєму ставленні до новітніх методів роботи. Може, й справді не варто так скрупульозно дотримуватися принципів? Інші фірми відмовились від цієї скрупульозності, загрібають гроші, і все-таки вважаються цілком солідними. Може, взагалі для нових часів характерна деяка широта поглядів?
І тому, коли до них звернувся власник цих новомодних Д-крамниць, вони сприйняли те зовсім не так холодно, як можна було сподіватись. У цій фірмі все здавалося трошечки незвичним і несолідним, але ж це й було оте нове, сучасне. Звісно, з їхньої точки зору не можна було розглядіти відмінності між різними новими підприємствами так добре, як різницю між новими й старими. І допитувались вони та зволікали скорше за звичкою. Власне, вони вже наважились відкрити Макхітові кредит. Особливо Готорн.
Міллер не раз робив Макхітові натяки, які можна було розшифрувати тільки так: він не дуже вагатиметься, якщо Макхіт запросить його в гості до себе додому. А це означало дуже багато. Та, на жаль, Макхіт не мав справжнього дому. І коли він тепер за всією формою запросив містера Міллера на своє весілля, той зразу відповів згодою — за себе і за Ґоторна.
Інтуїція підказала Макхітові, що це запрошення більше допоможе йому встановити ділові контакти з банйбм, піж усі документи світу. І він не помилявся.
З банку він у чудовому настрої подався до мосту Ватерлоо. В конторі своєї антикварної крамниці він порадився про щось із Фанні Крайслер і забрав її з собою.
Удвох вони обійшли кілька розкішних антикварних магазинів у тому районі, вибираючи меблі. Це мусили бути найкращі, найвишуканіші речі; за ціну Макхіт не стояв.
Та коли вони зайшли в кав'ярню поснідати, Фанні, помовчавши трохи, раптом сказала, дзенькаючи ложечкою об блюдце:
— Дурниці все це. Ну, нащо тобі ці меблі? Для себе? Певно, що ні. Звісно, ти міг би користуватися й ними, але признайся по щирості: серед новенького фабричного гарнітуру за сорок фунтів ти почуватимеш себе куди краще, ніж серед того, що я оце допіру дібрала. У тебе смак биндюжника, і це заперечуй, тут нічого соромитись. Але ж меблі ці потрібні тобі зовсім не для себе. Ти купуєш їх заради панів Міллера й Готорна. А навіщо вони їм? У тебе повинна бути сучасна квартира, і неодмінно дорого обставлена. Це мав бути помешкання людини, яка йде в ногу з часом. Можна поставити там і кілька старих речей — мовляв, спадщина від матері. Скажімо, крісло й столик для шиття абощо. Я все влаштую, полиш це діло на гіене. Все матиме такий вигляд, що Півтора Сторіччя зможуть спокійно довірити тобі гроші.
Макхіт зареготав. Вони ще раз обійшли крамниці й скасували всі свої замовлення. Фанні сама дібрала інші меблі.
Поллі брехала, розповідаючи про пікнік, на який нібито запросив її містер Кокс. Вона > взагалі більш не бачила містера Кокса. Кілька разів їй спадало на думку сходити до нього заради брошки. Поллі вважала, що її можна було б продати ювелірові або навіть заставити в ломбарді за п'ятнадцять фунтів.
Але вона останнім часом дуже зблизилася з Маком. Він подобався їй дедалі більше. Крім того, вона помітила, що він за нею стежить. Біля їхнього будинку на Олд-Оук-стріт весь час тинялись якісь суб'єкти, що йшли назирці за нею, крли вона виходила з дому. Спершу вона сердилась, потім почала пишатися цим. З Маком вона себе почувала безпечно.
Особистим життям джентльменів ми також не ціка* вимось, а грабунків за ним не помічено. Єдине, за що можна було б зачепитись,— оцей рапорт дворічної давності; в ньому доповідається, що цього добродія під час облави застукали в одному готелі для побачень із дружиною якогось статогсекретаря з морського міністерства. Але з цим ти краще звернись до якої-небудь газетки. Я тобі назву кількох хлопців, що залюбки візьмуться за таке діло.
Він знову натис кнопку, і йому принесли ще одну папку, досить грубу, з написом "Шантаж".
З властивою йому ретельністю переглянувши її, Браун вирішив:
— Піди до Гона. Цей тобі найкраще підійде.
Макхіт узяв рапорт, поклав його між свої матеріали, поплескав приятеля по спині й сказав ніби мимохідь:
— Якщо мені найближчим часом доведеться одружитись — офіційно, розумієш? — ти зможеш прийти на весілля? Це заради банкірів. Вони чогось ніяк не піддаються.
— Якщо буде змога,— неохоче відповів Браун.— Тільки тепер мені не дуже зручно...
Макхіт пішов у задумі. Браун став уже не той, що колись, його ставлення до друзів змінилось. Він, певна річ, лишився вірний, як щире золото, але останнім часом на його плечі, видно, лягла ціла гора відповідальності...
І з банком Макхіт ніяк не міг дійти згоди. Там знаходили все нові й нові відмовки.
Та й його власні підлеглі почали завдавати йому клопоту, їм потрібні були гроші, більше нічого вони й знати не хотіли. І Макхіта гнітила свідомість того, що на нього покладено турботу про добробут цілих-ста двадцяти чоловік — багато їх навіть сімейні. Він не міг спокійно думати про це.
Треба, конче треба було щось зробити. Якби йому пощастило добратись до грошей старого Пічема, він міг би дихнути вільніше.
Макхіт поїхав до мосту Ватерлоо, в одну із своїх крамниць. То була не Д-крамниця, а цілком солідний заклад, що торгував антикварними речами. Порядкувала там жінка, на ім'я Фанні Крайслер, що .-трохи розумілась на мистецтві. Туди він звичайно йшов, коли йому потрібно було щось обміркувати: сідав у конторі й гортав яку-небудь книжку.
На жаль, Фанні він не застав. Вона поїхала на якийсь аукціон. Мак дуже дбав про те, щоб із речей, які продавалися тут, хоч декотрі мали справжні метричні свідоцтва.
В конторі стосами лежали книжки, що походили, як свідчив напис синім олівцем на віку ящика, з бібліотеки кінгсхольського пастора. В цих книжках були вельми непристойні гравюри. Мак не міг терпіти такого. Він узагалі не визнавав мистецтва. Бридливо відсунув він від себе коштовні томи.
Йому пригадалася Поллі.
Останні дні, коли він згадував про неї, його щоразу обіймала якась невимовна тривога. Дівчина була занадто жагуча.
Макхіт підвівся й пішов на Олд-Оук-стріт,
Він двічі пройшовся попід вікнами будинку, і Поллі вибігла до нього. Вони трохи погуляли вдвох.
Поллі була якась дуже тиха, її, видно, щось турбувало. Вона здавалась блідішою, ніж звичайно. Макхіт помітив темні підкови в неї під очима. Прощаючись, вона не дивилась йому в очі.
Ніби між іншим, вона сказала, що кілька днів не ходитиме на курси, а тому не зможе зустрічатися з ним. А в неділю поїде з Коксом на пікнік.
У препоганому настрої Макхіт подався до Танбріджу. Він згадав, що сьогодні четвер.
У нього була давня звичка кожного четверга відпочивати ввечері в одному не зовсім пристойному домі в Тан-бріджі. Там дівчата почастували його кавою, він посидів, побалакав із Дженні; щоб трохи розвіяти поганий настрій, попросив її поворожити на картах. Але нічого доладного в неї не випало. Дівчата йому давно набридли. Він ходив сюди вже шостий рік.
Другого дня Макхіт розшукав Гона — репортера, що писав для різних газет із не дуже доброю репутацією,— і передав йому матеріал на Вільяма Кокса.
А невдовзі по тому Міллер із Національного депозитного банку в діловій розмові кинув мимохідь натяк, який примусив Макхіта, відкинувши всі сумніви, негайно взятись за влаштування доброзвичайного родиного гнізда. Це не суперечило й бажанням міс Поллі Пічем.
Таким чином, боротьба з містером Коксом утратила всяке значення для Макхіта, і він зовсім забув, про —матеріали, передані Гонові!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
За склянкою грогу їх доля звела, Й пішли вони в світ пліч-о-пліч. Не мали вони ні двора, ні кола, Не мали ні ліжка, ані стола, Ані імені для дитини.
Та чи сніг мете, чи дощ пере,
Чи степ заллє потоп,
А Ганни Каш не відбере
В коханого ніхто.
Шериф кричить, що він шахрай,
Молочниця каже: "Кривий".
Вона ж відказує: "Ну й нехай.
Він чоловік мені — і край.
Який не є — а мій".
Хай він кульга, хай він крутій, Хай жінку не раз лупцював, Все стерпить Ганна Каш, бо їй До серця він припав.
Балада про Ганну Йаш
Невеликий, але солідний заклад
Національний депозитний банк був невеликий, але солідний заклад, що, спеціалізувався переважно на іпотечних операціях. Він належав семирічній дівчинці, а керував ним старенький управитель, містер Міллер, що мав за порадника одного теж зовсім похилого віком адвоката, на прізвище Готорн. Цей адвокат був опікуном малолітньої власниці. Макхітові під час переговорів з банком доводилось мати діло не тільки з містером Міллером, а й з містером Готорном. Обом їм разом було понад сто п'ятдесят років; отже, хто звертався до них, той мусив мати діло з півтора сторіччями.
Макхіт тільки тому пішов саме до них, наважившись на такий подвиг терпіння, що хотів раз і назавжди втихомирити всі плітки про його Д-крамниці. І справді, в Сіті нікому й на думку не спало б, що фірма, яку фінансує Національний депозитний банк, може бути підприємством, заснованим після 1780 року. А такі старі фірми звичайно бувають дійсно солідні. Але тому ж таки Макхіт ніяк не міг зрушити свої переговори з місця.
Банк без кінця зволікав, знаходячи все нові й нові відмовки. Міллер і Готорн хотіли знати все, від розмірів орендної плати за приміщення крамниць і до біографій їхніх власників. І все-таки Макхіт відчував, що вони зацікавлені в ньому. Він знав чому: іпотечний кредит — а особливо те, що розумів під цим виразом Міллер,— був уже далеко не такою вигідною справою, як раніше. Доплив нових капіталів дуже скоротився, а старі об'єкти за останні роки жахливо знецінились.
Містер Готорн дивився в майбутнє не без тривоги. Він був не зовсім задоволений управителем, містером Мілле-ром; хоч сам він був старший за нього, але Міллер іноді здавався йому занадто старим для керівництва банком. Уже не раз Готорн І8 властивою йому педантичністю звинувачував Міллера в надмірному педантизмі, коли хтось перехоплював у них вигідного клієнта. Потай він інколи думав навіть, чи не замінити йому Міллера молодшим, енергійнішим працівником, і містер Міллер відчував це.
Насправді обидва вони вже досить давно почали вагатись у своєму ставленні до новітніх методів роботи. Може, й справді не варто так скрупульозно дотримуватися принципів? Інші фірми відмовились від цієї скрупульозності, загрібають гроші, і все-таки вважаються цілком солідними. Може, взагалі для нових часів характерна деяка широта поглядів?
І тому, коли до них звернувся власник цих новомодних Д-крамниць, вони сприйняли те зовсім не так холодно, як можна було сподіватись. У цій фірмі все здавалося трошечки незвичним і несолідним, але ж це й було оте нове, сучасне. Звісно, з їхньої точки зору не можна було розглядіти відмінності між різними новими підприємствами так добре, як різницю між новими й старими. І допитувались вони та зволікали скорше за звичкою. Власне, вони вже наважились відкрити Макхітові кредит. Особливо Готорн.
Міллер не раз робив Макхітові натяки, які можна було розшифрувати тільки так: він не дуже вагатиметься, якщо Макхіт запросить його в гості до себе додому. А це означало дуже багато. Та, на жаль, Макхіт не мав справжнього дому. І коли він тепер за всією формою запросив містера Міллера на своє весілля, той зразу відповів згодою — за себе і за Ґоторна.
Інтуїція підказала Макхітові, що це запрошення більше допоможе йому встановити ділові контакти з банйбм, піж усі документи світу. І він не помилявся.
З банку він у чудовому настрої подався до мосту Ватерлоо. В конторі своєї антикварної крамниці він порадився про щось із Фанні Крайслер і забрав її з собою.
Удвох вони обійшли кілька розкішних антикварних магазинів у тому районі, вибираючи меблі. Це мусили бути найкращі, найвишуканіші речі; за ціну Макхіт не стояв.
Та коли вони зайшли в кав'ярню поснідати, Фанні, помовчавши трохи, раптом сказала, дзенькаючи ложечкою об блюдце:
— Дурниці все це. Ну, нащо тобі ці меблі? Для себе? Певно, що ні. Звісно, ти міг би користуватися й ними, але признайся по щирості: серед новенького фабричного гарнітуру за сорок фунтів ти почуватимеш себе куди краще, ніж серед того, що я оце допіру дібрала. У тебе смак биндюжника, і це заперечуй, тут нічого соромитись. Але ж меблі ці потрібні тобі зовсім не для себе. Ти купуєш їх заради панів Міллера й Готорна. А навіщо вони їм? У тебе повинна бути сучасна квартира, і неодмінно дорого обставлена. Це мав бути помешкання людини, яка йде в ногу з часом. Можна поставити там і кілька старих речей — мовляв, спадщина від матері. Скажімо, крісло й столик для шиття абощо. Я все влаштую, полиш це діло на гіене. Все матиме такий вигляд, що Півтора Сторіччя зможуть спокійно довірити тобі гроші.
Макхіт зареготав. Вони ще раз обійшли крамниці й скасували всі свої замовлення. Фанні сама дібрала інші меблі.
Поллі брехала, розповідаючи про пікнік, на який нібито запросив її містер Кокс. Вона > взагалі більш не бачила містера Кокса. Кілька разів їй спадало на думку сходити до нього заради брошки. Поллі вважала, що її можна було б продати ювелірові або навіть заставити в ломбарді за п'ятнадцять фунтів.
Але вона останнім часом дуже зблизилася з Маком. Він подобався їй дедалі більше. Крім того, вона помітила, що він за нею стежить. Біля їхнього будинку на Олд-Оук-стріт весь час тинялись якісь суб'єкти, що йшли назирці за нею, крли вона виходила з дому. Спершу вона сердилась, потім почала пишатися цим. З Маком вона себе почувала безпечно.