Копійчаний роман - Сторінка 2
- Бертольт Брехт -
Зломлений фізично й духовно, поплентався Ф'юкумбі за старим. Про Олд-Оук-стріт тепер годі було й думати.
Цілий тиждень пробув солдат у ярмі в старого. Той ставив його навпроти себе на мосту, звелівши надягати солдатський мундир, а ввечері, після розрахунку, давав йому їсти.
Прибутки солдатові лишалися дуже низькі. Всі гроші він мусив віддавати старому, а тому часто навіть не знав, чи покривають ті кілька нажебраних ним мідяків вартість його вечері — смаженого оселедця та чарки поганої сивухи. Старий, каліцтво якого здавалось тяжчим, хоч насправді не існувало зовсім, збирав куди багатшу данину,
Незабаром солдат пересвідчився: його хазяїнові треба було тільки, щоб ніхто чужий не зайняв місця навпроти нього. Головним джерелом прибутку були люди, які постійно ходили цим шляхом — перед обідом або вранці, дорогою на службу, і ввечері, повертаючись додому. Вони подавали тільки раз на день і хоч звичайно ходили завжди тим самим боком булиці, але іноді переходили й на другий. Цілком покластися на них не можна було.
Ф'юкумбі відчував, що нинішнє його становище — це вже крок уперед, однак іще не те, що йому треба.
Минув тиждень, і в старого — очевидно, через солдата — виникли якісь незгоди з таємничою організацією на Олд-Оук-стріт. Троє чи четверо жебраків напали на них, коли вони вранці саме збиралися вилізти зі свого кубла в старому портовому складі, потягли їх з вулиці в вулицю й нарешті привели до будинку, в якому містилась маленька, страшенно занехаяна крамничка під вивіскою "Музичні інструменти".
У крамничці, за поточеним шашеллю прилавком, стояло двоє чоловіків. Один, низенький, щуплявенький, з вульгарним виразом обличчя, у колись чорних штанях, такій самій жилетці й старому, продавленому котелку, збитому на потилицю, стояв, засунувши руки в кишені штанів, біля вітрини й дивився на вулицю, в похмурий ранок. Він навіть не озирнувся, коли привели старого й Ф'юкумбі, і взагалі не виявляв жодних ознак зацікавлення. Другий був гладкий, з лиця червоний як рак і, либонь, ще вульгарніший на вигляд.
— Доброго ранку, містере Смізі! — відверто глузливим тоном привітав він старого і, покликавши, його за собою, вийшов оббитими залізом дверима до сусідньої кімнати. Старий непевно озирнувся навколо й пішов за ним у супроводі людей, що приволокли сюди його й Ф'юкумбі. Від страху він аж потемнів на виду.
Ф'юкумбі залишився в крамничці; про нього наче забули. На стіні висіло кілька музичних інструментів — старі, погнуті сурми, скрипки без струн, обшмугляні катеринки. Торгівля тут, видно, йшла не вельми жваво, бо на інструментах лежав товстий кожух пилюки.
Згодом солдат іще мав дізнатися, що той десяток інст-рументів-інвалідів не відігравав важливої ролі в підприємстві, до якого він потрапив. Та й вузенький, з двома вікнами, фасад давав аж надто неповне уявлення про розміри будинку. І прилавок з розхитаною касовою шухлядою теж не розкривав карт.
У цій старій садибі, що складалася з трьох чималеньких будинків і двох подвір'їв, містилась, опріч усього іншого, кравецька майстерня, в якій працювало з десяток швачок, і чоботарня, де сиділо теж не менше першорядних майстрів. А головне — десь тут зберігалась картотека, до якої було занесено понад шість тисяч прізвищ чоловіків і жінок, що мали честь працювати на цю фірму.
Солдатові ще невтямки було, в чому полягають функції цього своєрідного, темного підприємства; добрати це він спромігся тільки через тиждень чи два. Але, вимотаний до краю, він одразу зрозумів: для нього було б справжнім щастям якось приліпитися тут, при цій великій, таємничій і могутній організації.
Містер Смізі, перший роботодавець солдата, того ранку більше на сцені не з'являвся; і пізніше Ф'юкумбі бачив його тільки двічі-тричі, та й то віддалік.
Трохи згодом гладкий, прочинивши залізні двері, гукнув у крамницю:
— Справжня дерев'янка!
Низенький,— очевидно, хазяїном тут був саме він — підійшов до Ф'юкумбі, швидким рухом підсмикнув йому* холошу й оглянув дерев'яну ногу. Потім, знову застромивши руки в кишені, повернувся до тьмяного вікна і, дивлячись надвір, тихо спитав:
— Що ви вмієте робити?
— Нічого,— відповів солдат так само тихо.— Я прошу милостині.
— Та цього кожному хотілося б,— сказав низенький зневажливо, навіть не повернувши голови.— У вас нема ноги? І за те, що ви ходите на дерев'янці, ви хочете діставати милостиню? Ах, ви кажете, що принесли ту свою ногу в жертву батьківщині? Тим гірше! Кажете, таке може спіткати кожного? Певна річ — крім хіба військового міністра. Втративши ногу, на кого ж іще може розраховувати людина, як не на своїх ближніх? Безперечно! Але так само безперечно, що ніхто не любить давати. Війна — це стихійне лихо. Коли трапляється землетрус, хіба в цьому хто винен? Знаємо ми отих патріотів і їхній патріотизм. Спершу самі біжать у добровольці, а потім, лишившись без ніг, про свої патріотичні почуття й знати нічого не хочуть. Не кажучи вже й слова про ті незліченні випадки, коли, приміром, возій із броварні під час щоденної своєї роботи, тобто розвозячи пиво, позбудеться ноги, а потім плете казна-що про якусь там баталію/ І ще одне, найголовніше: адже саме тому і вважається такою великою честю йти в бій за батьківщину, саме тому цих сміливців і обсипають почестями та славлять, що на війні доводиться жертвувати ногами! Якби не цей невеличкий ризик — ну, гаразд, хай буде великий ризик,— то за що ж тоді глибока вдячність усієї нації! Ви, по суті, агітатор-пацифіст! І не відмагайтеся, шкода праці! Адже, стоячи на вулиці й виставляючи напоказ своє каліцтво, ви немов хочете сказати: "Ох, яка жахлива річ війна/ Там недовго й ноги позбутись!" Посоромтеся, добродію/ Війни так само необхідні, як і жахливі/ Чи можемо ми дозволити, щоб у нас відняли все наше надбання? Щоб на наших Британських островах хазяйнували чужинці, вороги? Невже ви хочете жити серед ворогів? От бачте, ви цього не хочете! Одно слово, любий мій, ви не повинні спекулювати своїм нещастям. У вас немає до цього хисту...
Після такої промови він, навіть не глянувши на солдата, пройшов повз нього крізь оббиті залізом двері в контору. Натомість звідти вийшов гладкий і повів Ф'юкумбі— тільки заради його ноги, як він пояснив,— через двір до другого подвір'я, де доручив йому доглядати собак, що сиділи в великій клітці.
Відтоді солдат удень і вночі товкся на тому подвір'ї, доглядаючи собак-поводарів. Тих собак там було чимало: добирали їх не за здатністю водити сліпих (таких нещасних серед контингенту фірми не набралося б і півдесятка), а за зовсім іншими ознаками, а саме за здатністю викликати якомога більше співчуття, тобто за їхнім жалюгідним виглядом, який, треба сказати, залежав почасти й від харчу. Собаки справді мали вельми жалюгідний вигляд.
Коли б під час перепису населення Ф'юкумбі спитали, яка в нього професія, йому нелегко було б відповісти на це запитання — навіть якби він не боявся привернути до себе увагу поліції. Навряд чи він назвав би себе жебраком. Він служив у фірмі, що торгувала виробничими знаряддями вуличного жебрацтва.
Ніхто вже не марнував часу на спроби зробити з нього хоч більш-менш вправного жебрака. Тутешні експерти з першого погляду визначили, що він ніколи не зможе цього досягти. Але йому все-таки пощастило. Він не мав жодної якості, необхідної жебракові, зате був власником речі, якою
тут не кожне могло похвалитися: справжньої дерев'янки. І цього вистачило, щоб забезпечити йому роботу в фірмі.
Час від часу його кликали до крамниці й веліли показати свою дерев'янку старшому дільничному полісменові. Щоправда, для цієї мети дерев'янка та не конче мусила бути такою справжньою, якою вона, на жаль, була. Бо полісмен, можна сказати, й не дивився на неї. В крамницю під час цих візитів майже щоразу зовсім випадково забігала міс Поллі Пічем, хазяїнова дочка, а вона вміла поводитися з полісменами.
Але головним чином ті півроку, що їх йому ще приділила доля, колишній солдат прожив серед собак. Згодом йому довелося втратити й це останнє пристановищу, а незабаром і своє безталанне життя — за досить незвичайних обставин, із зашморгом на шиї, під захоплені вигуки великого натовпу.
Низенький чоловічок, що стояв біля вітрини того ранку, коли солдат уперше попав до цього химерного дому, був містер Джонатан-Джеремія Пічем.
КНИГА ПЕРША
КОХАННЯ І ОДРУЖЕННЯ ПОЛЛІ ПІЧЕМ
Ще наївним дівчам часто думала я (Бо невинна була, як і ти): Прийде ж і до мене той, нежданий; Треба знати, що йому відповісти. Нехай багач він, Нехай красунь він,
Хай сорочку мав свіжу і в буденні дні,
Хай він добре вміє дамі догоджати,
Я скажу йому лиш: "Ні!"
Так, не можна піддаватись млості,
Так, твердою треба буть мені.
Хай місяць на небі всю ніч горить,
Хай при березі човен прип'ятий стоїть,
Та мене він не звабить, ні.
Я ж не можу просто так себе віддати,
Треба бути гордою мені.
Щоб не довелося плакати-ридати,
Я сказати мушу тільки: "Ні!"
Той, хто перший прийшов, із Кенту був,
Він мужністю всіх полонив.
Другий мав три кораблі на рейді,
Ну, а третій мною марив, снив.
Кожен був багатий,
Кожен був вродливий,
Кожен мав сорочку чисту і в буденні дні,
Кожен добре знав, як дамі догоджати,
Та сказала я їм: "Ні!"
Так, не піддалась тоді я млості
І вдалось твердою буть мені.
І хоч місяць на небі всю ніч сіяв,
І при березі човен прип'ятий стояв,
Та мене ніхто не звабив, ні.
Не могла я просто так себе віддати,
Треба ж бути гордою мені.
Щоб не довелося плакати-ридата,
Мусила сказати я лиш: "Ні!"
Та в день голубий прийшов ще один,
Ні про що він мене не благав,
Він повісив капелюха на гвіздок у мене в спальні
І всю гордість мою відняв.
Хоч не був він багатий,
І не був він вродливий,
І сорочку мав не білу і в недільні дні,
І хоч дамі він зовсім не вмів догоджати,
Йому не сказала я: "Ні!"
Чи ж могла я не піддатись млості?
Не до твердості було мені.
А місяць на небі всю ніч сіяв,
І човен від берега хтось відіп'яв,
І не встояла я, ні.
Мусила йому себе віддати,
Де ж було узяти гордості мені?
Знала — доведеться плакати-ридати,
Та ні разу не сказала: "Ні!"
Пісенька Поллі Пічем
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Друг Жебраків
З метою боротьби проти дедалі помітнішої зачерствілості людських душ комерсант Дж.-Дж. Пічем відкрив крамницю, в якій найубогіші з убогих могли придбати собі зовнішній вигляд, здатний зворушити найзапекліші серця.
Попервах тільки торгуючи старими музичними інструментами, що їх купували або брали під заставу жебраки й вуличні співаки, а згодом ставши розпорядником доброчинних фондів у своїй парафії (бо прибутку з крамниці не вистачало на прожиття), він мав досить можливостей вивчити становище найбідніших верств населення.
Цілий тиждень пробув солдат у ярмі в старого. Той ставив його навпроти себе на мосту, звелівши надягати солдатський мундир, а ввечері, після розрахунку, давав йому їсти.
Прибутки солдатові лишалися дуже низькі. Всі гроші він мусив віддавати старому, а тому часто навіть не знав, чи покривають ті кілька нажебраних ним мідяків вартість його вечері — смаженого оселедця та чарки поганої сивухи. Старий, каліцтво якого здавалось тяжчим, хоч насправді не існувало зовсім, збирав куди багатшу данину,
Незабаром солдат пересвідчився: його хазяїнові треба було тільки, щоб ніхто чужий не зайняв місця навпроти нього. Головним джерелом прибутку були люди, які постійно ходили цим шляхом — перед обідом або вранці, дорогою на службу, і ввечері, повертаючись додому. Вони подавали тільки раз на день і хоч звичайно ходили завжди тим самим боком булиці, але іноді переходили й на другий. Цілком покластися на них не можна було.
Ф'юкумбі відчував, що нинішнє його становище — це вже крок уперед, однак іще не те, що йому треба.
Минув тиждень, і в старого — очевидно, через солдата — виникли якісь незгоди з таємничою організацією на Олд-Оук-стріт. Троє чи четверо жебраків напали на них, коли вони вранці саме збиралися вилізти зі свого кубла в старому портовому складі, потягли їх з вулиці в вулицю й нарешті привели до будинку, в якому містилась маленька, страшенно занехаяна крамничка під вивіскою "Музичні інструменти".
У крамничці, за поточеним шашеллю прилавком, стояло двоє чоловіків. Один, низенький, щуплявенький, з вульгарним виразом обличчя, у колись чорних штанях, такій самій жилетці й старому, продавленому котелку, збитому на потилицю, стояв, засунувши руки в кишені штанів, біля вітрини й дивився на вулицю, в похмурий ранок. Він навіть не озирнувся, коли привели старого й Ф'юкумбі, і взагалі не виявляв жодних ознак зацікавлення. Другий був гладкий, з лиця червоний як рак і, либонь, ще вульгарніший на вигляд.
— Доброго ранку, містере Смізі! — відверто глузливим тоном привітав він старого і, покликавши, його за собою, вийшов оббитими залізом дверима до сусідньої кімнати. Старий непевно озирнувся навколо й пішов за ним у супроводі людей, що приволокли сюди його й Ф'юкумбі. Від страху він аж потемнів на виду.
Ф'юкумбі залишився в крамничці; про нього наче забули. На стіні висіло кілька музичних інструментів — старі, погнуті сурми, скрипки без струн, обшмугляні катеринки. Торгівля тут, видно, йшла не вельми жваво, бо на інструментах лежав товстий кожух пилюки.
Згодом солдат іще мав дізнатися, що той десяток інст-рументів-інвалідів не відігравав важливої ролі в підприємстві, до якого він потрапив. Та й вузенький, з двома вікнами, фасад давав аж надто неповне уявлення про розміри будинку. І прилавок з розхитаною касовою шухлядою теж не розкривав карт.
У цій старій садибі, що складалася з трьох чималеньких будинків і двох подвір'їв, містилась, опріч усього іншого, кравецька майстерня, в якій працювало з десяток швачок, і чоботарня, де сиділо теж не менше першорядних майстрів. А головне — десь тут зберігалась картотека, до якої було занесено понад шість тисяч прізвищ чоловіків і жінок, що мали честь працювати на цю фірму.
Солдатові ще невтямки було, в чому полягають функції цього своєрідного, темного підприємства; добрати це він спромігся тільки через тиждень чи два. Але, вимотаний до краю, він одразу зрозумів: для нього було б справжнім щастям якось приліпитися тут, при цій великій, таємничій і могутній організації.
Містер Смізі, перший роботодавець солдата, того ранку більше на сцені не з'являвся; і пізніше Ф'юкумбі бачив його тільки двічі-тричі, та й то віддалік.
Трохи згодом гладкий, прочинивши залізні двері, гукнув у крамницю:
— Справжня дерев'янка!
Низенький,— очевидно, хазяїном тут був саме він — підійшов до Ф'юкумбі, швидким рухом підсмикнув йому* холошу й оглянув дерев'яну ногу. Потім, знову застромивши руки в кишені, повернувся до тьмяного вікна і, дивлячись надвір, тихо спитав:
— Що ви вмієте робити?
— Нічого,— відповів солдат так само тихо.— Я прошу милостині.
— Та цього кожному хотілося б,— сказав низенький зневажливо, навіть не повернувши голови.— У вас нема ноги? І за те, що ви ходите на дерев'янці, ви хочете діставати милостиню? Ах, ви кажете, що принесли ту свою ногу в жертву батьківщині? Тим гірше! Кажете, таке може спіткати кожного? Певна річ — крім хіба військового міністра. Втративши ногу, на кого ж іще може розраховувати людина, як не на своїх ближніх? Безперечно! Але так само безперечно, що ніхто не любить давати. Війна — це стихійне лихо. Коли трапляється землетрус, хіба в цьому хто винен? Знаємо ми отих патріотів і їхній патріотизм. Спершу самі біжать у добровольці, а потім, лишившись без ніг, про свої патріотичні почуття й знати нічого не хочуть. Не кажучи вже й слова про ті незліченні випадки, коли, приміром, возій із броварні під час щоденної своєї роботи, тобто розвозячи пиво, позбудеться ноги, а потім плете казна-що про якусь там баталію/ І ще одне, найголовніше: адже саме тому і вважається такою великою честю йти в бій за батьківщину, саме тому цих сміливців і обсипають почестями та славлять, що на війні доводиться жертвувати ногами! Якби не цей невеличкий ризик — ну, гаразд, хай буде великий ризик,— то за що ж тоді глибока вдячність усієї нації! Ви, по суті, агітатор-пацифіст! І не відмагайтеся, шкода праці! Адже, стоячи на вулиці й виставляючи напоказ своє каліцтво, ви немов хочете сказати: "Ох, яка жахлива річ війна/ Там недовго й ноги позбутись!" Посоромтеся, добродію/ Війни так само необхідні, як і жахливі/ Чи можемо ми дозволити, щоб у нас відняли все наше надбання? Щоб на наших Британських островах хазяйнували чужинці, вороги? Невже ви хочете жити серед ворогів? От бачте, ви цього не хочете! Одно слово, любий мій, ви не повинні спекулювати своїм нещастям. У вас немає до цього хисту...
Після такої промови він, навіть не глянувши на солдата, пройшов повз нього крізь оббиті залізом двері в контору. Натомість звідти вийшов гладкий і повів Ф'юкумбі— тільки заради його ноги, як він пояснив,— через двір до другого подвір'я, де доручив йому доглядати собак, що сиділи в великій клітці.
Відтоді солдат удень і вночі товкся на тому подвір'ї, доглядаючи собак-поводарів. Тих собак там було чимало: добирали їх не за здатністю водити сліпих (таких нещасних серед контингенту фірми не набралося б і півдесятка), а за зовсім іншими ознаками, а саме за здатністю викликати якомога більше співчуття, тобто за їхнім жалюгідним виглядом, який, треба сказати, залежав почасти й від харчу. Собаки справді мали вельми жалюгідний вигляд.
Коли б під час перепису населення Ф'юкумбі спитали, яка в нього професія, йому нелегко було б відповісти на це запитання — навіть якби він не боявся привернути до себе увагу поліції. Навряд чи він назвав би себе жебраком. Він служив у фірмі, що торгувала виробничими знаряддями вуличного жебрацтва.
Ніхто вже не марнував часу на спроби зробити з нього хоч більш-менш вправного жебрака. Тутешні експерти з першого погляду визначили, що він ніколи не зможе цього досягти. Але йому все-таки пощастило. Він не мав жодної якості, необхідної жебракові, зате був власником речі, якою
тут не кожне могло похвалитися: справжньої дерев'янки. І цього вистачило, щоб забезпечити йому роботу в фірмі.
Час від часу його кликали до крамниці й веліли показати свою дерев'янку старшому дільничному полісменові. Щоправда, для цієї мети дерев'янка та не конче мусила бути такою справжньою, якою вона, на жаль, була. Бо полісмен, можна сказати, й не дивився на неї. В крамницю під час цих візитів майже щоразу зовсім випадково забігала міс Поллі Пічем, хазяїнова дочка, а вона вміла поводитися з полісменами.
Але головним чином ті півроку, що їх йому ще приділила доля, колишній солдат прожив серед собак. Згодом йому довелося втратити й це останнє пристановищу, а незабаром і своє безталанне життя — за досить незвичайних обставин, із зашморгом на шиї, під захоплені вигуки великого натовпу.
Низенький чоловічок, що стояв біля вітрини того ранку, коли солдат уперше попав до цього химерного дому, був містер Джонатан-Джеремія Пічем.
КНИГА ПЕРША
КОХАННЯ І ОДРУЖЕННЯ ПОЛЛІ ПІЧЕМ
Ще наївним дівчам часто думала я (Бо невинна була, як і ти): Прийде ж і до мене той, нежданий; Треба знати, що йому відповісти. Нехай багач він, Нехай красунь він,
Хай сорочку мав свіжу і в буденні дні,
Хай він добре вміє дамі догоджати,
Я скажу йому лиш: "Ні!"
Так, не можна піддаватись млості,
Так, твердою треба буть мені.
Хай місяць на небі всю ніч горить,
Хай при березі човен прип'ятий стоїть,
Та мене він не звабить, ні.
Я ж не можу просто так себе віддати,
Треба бути гордою мені.
Щоб не довелося плакати-ридати,
Я сказати мушу тільки: "Ні!"
Той, хто перший прийшов, із Кенту був,
Він мужністю всіх полонив.
Другий мав три кораблі на рейді,
Ну, а третій мною марив, снив.
Кожен був багатий,
Кожен був вродливий,
Кожен мав сорочку чисту і в буденні дні,
Кожен добре знав, як дамі догоджати,
Та сказала я їм: "Ні!"
Так, не піддалась тоді я млості
І вдалось твердою буть мені.
І хоч місяць на небі всю ніч сіяв,
І при березі човен прип'ятий стояв,
Та мене ніхто не звабив, ні.
Не могла я просто так себе віддати,
Треба ж бути гордою мені.
Щоб не довелося плакати-ридата,
Мусила сказати я лиш: "Ні!"
Та в день голубий прийшов ще один,
Ні про що він мене не благав,
Він повісив капелюха на гвіздок у мене в спальні
І всю гордість мою відняв.
Хоч не був він багатий,
І не був він вродливий,
І сорочку мав не білу і в недільні дні,
І хоч дамі він зовсім не вмів догоджати,
Йому не сказала я: "Ні!"
Чи ж могла я не піддатись млості?
Не до твердості було мені.
А місяць на небі всю ніч сіяв,
І човен від берега хтось відіп'яв,
І не встояла я, ні.
Мусила йому себе віддати,
Де ж було узяти гордості мені?
Знала — доведеться плакати-ридати,
Та ні разу не сказала: "Ні!"
Пісенька Поллі Пічем
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Друг Жебраків
З метою боротьби проти дедалі помітнішої зачерствілості людських душ комерсант Дж.-Дж. Пічем відкрив крамницю, в якій найубогіші з убогих могли придбати собі зовнішній вигляд, здатний зворушити найзапекліші серця.
Попервах тільки торгуючи старими музичними інструментами, що їх купували або брали під заставу жебраки й вуличні співаки, а згодом ставши розпорядником доброчинних фондів у своїй парафії (бо прибутку з крамниці не вистачало на прожиття), він мав досить можливостей вивчити становище найбідніших верств населення.