Копійчаний роман - Сторінка 3

Вже спостереження над тим, як використовують жебраки його інструменти, напровадили Пічема на нові думки.
Відомо, що люди користуються музичними інструментами, щоб зворушувати серця, а це нелегка справа. Що заможніше живе людина, то важче їй звичайно бував зворушитись. Вона ладна платити будь-яку ціну за квиток на концерт, від якого сподівається такого жаданого душевного хвилювання. Але й у менш заможної людини завжди знайдеться зайвий мідяк, який вона охоче віддасть, щоб трохи розтривожити простенькою мелодією зачерствіле в боротьбі за існування серце.
А проте Джонатан-Джеремія Пічем досить часто зазнавав збитків від того, що його клієнти неспроможні були сплачувати йому гроші за користування старими катеринками. Як уже відзначено вище, існують речі (щоправда, таких речей дуже небагато), здатні зворушити наших сучасників; та лихо в тому, що ці засоби дуже швидко втрачають свою ефективність, бо людина має одну жахливу рису: вона вміє самохіть ставати нечутливою, тільки-но відчує, що чутливість їй шкодить. Так, приміром, перехожий, уперше побачивши на розі свого ближнього з куксою замість руки, може з переляку відвалити йому цілого двопенсовика; вдруге він дасть йому не більше півпенні, а втретє, чого доброго, безжально покличе полісмена.
Пічем почав з дрібничок.
Він якпйсь час допомагав своїми порадами кільком жебракам — одноруким, сліпим, дуже старим на вигляд. Він підшукував їм робочі місця — місця, де подають частіше; бо подають не скрізь і не завжди. Наприклад, улітку вигідніше сполохувати парочки на лавках у скверах, ніж ходити по дворах із катеринкою чи скрипкою. Парочки подають охочіше.
Прибутки жебраків, що довірилися Пічемові, незабаром помітно зросли. Тому вони погодилися сплачувати йому за труди частину заробітку. І Пічем уже впевненіше провадив далі свої дослідження.
Досить скоро він пересвідчився, що нужденна зовнішність природного походження справляє куди слабкіше враження, ніж зовнішність, уміло підправлена. Людина, що має тільки одну руку, не завжди наділена хистом здаватись нещасною. І навпаки, обдарованішим часто бракує кукси. Цьому треба було якось зарадити.
Пічем виготовив кілька штучних каліцтв, наприклад, жахливо скалічені кінцівки — руки й ноги, на яких виразно видно було наслідки нещасливого випадку. Успіх перевершив усі сподівання.
Невдовзі Пічем уже зміг відкрити невеличку майстерню для виготовлення таких кінцівок.
Деякі підприємці — передусім власники гастрономічних магазинів та ательє мод, але також і звичайні різники —
охоче платили невеличку данину жебракові з такими відразливими каліцтвами, аби він не сидів у них перед дверима. Від цього зовсім недалеко було й до трохи більших сум, які вже платили за те, щоб жебрак розсівся біля кон-курентових дверей. У дрібній торгівлі точилася запекла боротьба за існування.
Коли картотека Пічема, Друга Жебраків, як він сам себе називав, розрослася, стало можливо закріпити певні ділянки за певними жебраками. А чужаків проганяли *~ коли треба, то й силою. Аж оці заходи забезпечили справжній розквіт підприємству Пічема.
Проте він не спочивав на лаврах. Невтомно працював він над підвищенням кваліфікації свого персоналу. У кількох кімнатах уже значно розширеного підприємства він улаштував щось на зразок школи, де жебраків, що помалу робились найманими працівниками, після суворої перевірки їхніх здібностей навчали професіонального тремтіння, характерних манер сліпців тощо. Пічем не терпів застою.
Вироблено основні типи знедолених: жертва прогресу, жертва війни, жертва промислового піднесення. Жебраків учили зворушувати серця, наводити на роздуми, бути настирливими. Певна річ, відмовлятися від своїх зисковних махінацій людей ніщо не примусить, але вони часто не можуть опиратись бажанню хоч трохи затерти наслідки.
Років за двадцять п'ять невтомної праці Пічем став власником трьох будинків і вельми прибуткового підприємства.
Персик цвіте
Будинки, де містилася своєрідна фабрика містера Джо-натана-Джеремії Пічема, мали багату кімнат. Поміж них був і пофарбований у рожевий колір покоїй міс Поллі Пічем. Він мав четверо малесеньких віконець; двоє з них дивились на вулицю, а ще двоє — в перше подвір'я. Правда, надворі попід цими вікнами ліпилась до стіни будинку дерев'яна галерея, і їх доводилось завішувати від цікавих очей полотняними завісочками. Відчиняли їх тільки най-паркішими літніми ночами, щоб протяг освіжив задушну кімнатинку. Вона була на третьому поверсі, під самим дахом.
Міс Пічем уся їхня вулиця називала Персиком. У неї був напрочуд гарний колір обличчя.
Ту кімнатку на третьому поверсі опорядили для неї, коли їй пішов п'ятнадцятий рік — подейкували, щоб вона рідше стикалася з матір'ю, яка не могла погамувати своєї пристрасті до міцних напоїв. Тоді ж таки— її почали величати "міс", і вона стала іноді показуватись у крамниці — особливо коли туди приходив Мічгінс із поліції. Щоправда, для такої ролі вона була, мабуть, ще трохи замолода, зате, як уже сказано, вдалася дуже вродлива.
В інші приміщення, в кравецьку майстерню й лимарню, вона заглядала рідко. Батько волів, щоб вона ходила до церкви, а не до його майстерень. Звичайно, вона добре знала, що там робиться, але не вбачала в тих майстернях нічого незвичайного.
Крамниця музичних інструментів була тоді саме в порі бурхливого розквіту, і всі сусіди казали, що гладкий Мічгінс виявляв би куди більший інтерес до цього підприємства, якби не Поллі. Бо по ті кілька інструментів, які там продавалися, до крамниці заходило щось аж надто багато людей.
Звісно, Джонатан-Джеремія Пічем був також почесним розпорядником доброчинних фондів у трьох парафіях, але бідні люди не любили ходити до нього, для цього вони були справді надміру бідні. Пічем не дуже шанував жебрацтво, коли воно провадилось не під його керівництвом і не професіонально.
Власне, в тому, що Персик намагалась улестити гладкого Мічгінса, не було нічого дивного. Адже, зрештою, все в цьому домі робилось тільки заради неї. Вона частенько чула з батькових уст: "Якби в мене не дитина, я б і хвилини не жив цим собачим життям. І вже ж не заради тебе я так живу, Еммо, не задля того, щоб ти могла наливатись горілкою!"
Еммою звали місіс Пічем; і коли чоловік у такий спосіб висловлював своє невдоволення її невинними звичками, вона ущипливо відповідала:
— Якби я мала якісь інші втіхи в подружньому житті, то й краплі в рот ніколи б не взяла. Я хоч сьогодні могла б кинути пити.
Дітям часто доводиться чути такі-от фрази, що лишають глибокий слід у їхній душі.
До речі, не треба думати, ніби Персика навчали впливати (хоч би цілком невинно) своїми принадами на Мічгінса чи будь-кого іншого. Навпаки! Вона не могла пригадати й одного разу, коли б їй дозволили купатись у великій балії в пральні без нічної сорочки. (Вікна пральні в таких випадках щільно завішували). Містер Пічем не хотів, щоб вона бачила своє ніжне тіло.
І взагалі, містерові Пічему ніколи б і на думку не спало дозволити їй хоч п'ять хвилин погуляти самій на вулиці. Як і всі діти, вона ходила до школи, та додому її звідти щодня приводив Сем.
— Твоя дочка — це просто якийсь згусток хтивості, та й годі! — сказав містер Пічем своїй дружині, заставши одного разу Поллі, коли вона вішала на стіні у своїй кімнатці вирізану з газети фотографію якогось артиста. І ця думка про неї лишилась у нього на довгі роки.
Погляди місіс Пічем на хтивість були зовсім інші, в них переважала гіркота розчарування. Коли дівчині минуло вісімнадцять років, мати почала щонеділі брати її вечорами з собою в "Каракатицю" — цілком респектабельний ресторанчик, при якому був невеличкий садочок із трьома напівусохлими каштанами. Там щонеділі від обіду й до пізнього вечора грав духовий оркестр; танці були, певна річ, цілком добропристойні. Поки панночки танцювали, їхні матері сиділи на лавках попід огорожею садочка, й плели панчохи.
Така дівчина, як міс Пічем, не могла довго лишитись непоміченою в "Каракатиці". Упадало коло неї чимало кавалерів, але якісь шанси мали тільки двоє. Із цих двох містер Беккет з'явився перший, але містер Смайлз був привабніший. А проте шанси містера Беккета почали зростати тільки з появою містера Смайлза і завдяки цій появі.
Містер Беккет був невисокий кремезний чоловік років під сорок з подібною до редьки головою. Він носив гетри па ґудзиках і ходив з товстенною палицею, яку майже ні на мить не випускав із своїх великий рук. Колір його обличчя був не надто свіжий; із Смайлзом, багато молодшим за нього і рум'яним та засмаглим, як усі юнаки, що розважаються веслуванням на Темзі, Беккета годі було й порівнювати. Але він був комерсант, а Смайлз — лише писар у адвокатській конторі, і тому містер Беккет викликав у місіс Пічем незрівнянно більші симпатії. Такі молодики, як оцей Смайлз, зовсім не мають почуття відповідальності; вони здебільшого живуть сьогоднішнім днем, даючи повну волю пристрастям. Навіщо таким голякам накладати на себе якісь пута, дбаючи про свою репутацію? Який їм зиск із репутації?
Тієї весни Персик відвідувала вечірні курси хатнього господарювання. Коли вона верталася з курсів додому, її часом перестрівав містер Смайлз, заводив у яке-небудь підворіття й довго розмовляв із нею. Він навіть не дуже намагався заморочити їй голову словами, покладаючись більше на якісь есенції, що ними напахчувався.
Місіс Пічем, запідозривши щось, почала щомісяця уважно передивлятись доччину білизну й усіляко підкреслювати, що вона віддав перевагу містерові Беккету. Містер Беккет був лісоторговець, людина статечна. Завдяки енергійній протекції місіс Пічем він висунувся на передній план, і не тільки зовнішньо. Принадності вродливого чоловіка він протипоставив не меншу спокусливість чоловіка заможного.
А хто б міг сподіватися від лісоторговця такого вміння обіймати даму за талію під час танцю! Здавалося, саме оцей надійний, схвалений матір'ю роман таїть у собі незвідані глибини насолоди. Проте містер Беккет довго не виходив за межі таких легальних інтимностей.
Але дечим він усе-таки поступався перед містером Смайлзом: як комерсант, людина дуже заклопотана, він не мав стільки вільного часу. Він не міг кидати свої справи, коли йому заманеться.
Та все одно, незабаром він помітив, що й місіс Пічем, і її дочка сприймають його залицяння всерйоз.