Копійчаний роман - Сторінка 22
- Бертольт Брехт -
І таким чином Ножеві приписали ще кілька вбивств, які сталися взимку 1895 року і які вчинив, безперечно, не той чоловік, що лежав на кладовищі в Дартмурі, але навряд чи й людина, яка привласнила собі прізвисько Ножа, а отже, прийняла на себе й ті пізніші вбивства.
Ця людина віднімала в інших злочинців славу з такою жорстокістю, невблаганністю й хитрістю, яких ті, мабуть, ніколи не виявляли до своїх жертв. Щодо цього вона дуже мало поступалась перед нашими університетськими професорами, які ставлять свої підписи під працями асистентів.
Можливо, тих убивць штовхав на злочини просто голод, бо того року була люта зима й велике безробіття. Але чоловік, який скористався славою Ножа для організації своєї банди, мав ще одну спільну рису з людьми, що належать до верств, ближчих нам, покупцям книжок. Як і більшість наших уславлених промисловців, письменників*, учених, політиків тощо, він дуже любив читати в газетах,
1 Кітченер Горас-Герберт — англійський фельдмаршал; під час англо-бурської війни був начальником штабу, а потім головнокомандувачем англійської армії в Південній Африці.
2Крюгер Пауль — президент республіки Трансвааль, організатор боротьби бурів проти англійців.
що до злочинів його спонукають, властиво, не матеріальні міркування, а скорше своєрідний спортивний інтерес або жадоба дії, коли не якась нез'ясовна демонічна при-гтрасть.
У бульварній пресі нерідко з'являлися статті, що підкреслювали спортивний елемент у злочинах Ножа.
І все-таки дуже ймовірно, що цей демон, як і інші наші видатні люди, заглядав не тільки в газети, а й у свою чекову книжку. В усякому разі, він досить рано зрозумів, що найкращим об'єктом грабунку завжди були й лишаються свої власні підлеглі; а тільки збагнувши цю істину, людина може зробити справжню кар'єру.
Спочатку банда була невеличка й сфера її діяльності досить обмежена — переважно вуличні грабунки і лише зрідка зухвалі пограбування крамниць. Багато оригінальніші були методи збуту здобичі. Один із трюків банди облетів усі газети світу.
Два досить скромно вбрані, але рішучого вигляду чоловіки входили, скажімо, до зали фешенебельного ресторану в Гемстеді. Зупинившись біля дверей, вони обводили поглядом залу, а потім простували до одного столика, за яким сидів елегантний джентльмен.
— Осьдечки він! — на всю залу вигукував один з них.— Сидить собі й проїдає мої грошики! Мене звуть Купер, а його — Гок. Ось вексель, пане виконавець! Вирок має бути виконаний негайно. Он той перстень у нього на руці коштує добрячих двісті фунтів, а надворі в цього жевжика стоїть коляска, вона теж чогось варта, можна продати її з аукціону!
В цю мить офіціантам звичайно доводилось хапати джентльмена за руки, щоб він не вчепився в горло нечемі-кредиторові. Він запевняв, що зовсім не відмовляється сплатити борг, але протестує проти такої форми його стягнення.
Кінчалося тим, що всі троє і ще кілька чоловік із присутніх виходили надвір і оглядали екіпаж. Тоді в найближчому шинку відбувався аукціон. *
Потім і "боржник", і "кредитор" з "судовим виконавцем" зникали, а Ніж таким способом діставав за вкрадену коляску й перстень куди більше, ніж заплатив би йому скупник краденого.
Це, безперечно, були нові методи. Скупник краденого, як відомо, є раковою пухлиною злодійського ремесла. Труднощі, пов'язані з перетворенням здобичі в дзвінку монету,— найвразливіша ланк$ цього промислу, І об цей риф розбивались усі намагання вивести банду у велике плавання.
Десь наприкінці дев'яносто шостого року Ніж майже зовсім щез із поля зору лондонського дна, натомість у Сохо ркиись флегматичний чолов'яга, на ймення Джіммі Бец* кет, відкрив торгівлю каменем для брукування вулиць і невеличкий склад дерева. Коли де-небудь ламали будівлі, він скуповував старий камінь і педантично підшивав рахунки.
Потім в Уайтчепелі сталося кілька великих крадіжок каменю. Якось серед білого дня, коли брукарі обідали, до місця їхньої роботи під'їхала валка підвід з людьми, що повантажили на підводи звалений у купи новий камінь і кудись повезли. Нікому й на Думку не спало затримати їх.
Йліди цієї крадіжки привели до складу Джіммі Беккета, але містер Веккет мав на свій камінь бездоганні документи. А одного чудового дня поблизу доків украдено цілу вулицю, цей раз із дерев'яних брусків. Надвечір приїхала нй підводах бригада робітників у муніципальній формі; саме в годину пожвавленого вуличного руху вони перекрили вулицю, зірвали брук і вивезли всі бруски.
Ця скандальна історія не потрапила в газети, бо магістрат саме збирався провести розслідування, спрямоване проти однієї великої фірми, яка в цьому самому районі міста цілком легальним шляхом заволоділа кількома вулицями: на підставі давніх, завбачливо прихованих контрактів вона змусила магістрат іще раз заплатити за брукування тих вулиць, уже забрукованих іншими, дрібнішими фірмами. І магістрат волів уникнути неприємних аналогій.
Приблизно в цей же час сталося ще кілька вбивств, які приписано банді Ножа; щоправда, це були останні її подвиги такого типу. Але газети звернули на них дуже мало уваги, бо жертвами були представники найнижчих верств населення — майже без винятку злочинці, пристрелені в спровокованих бійках.
Тут уже навряд чи хто мав сумнів, що це справді доклала рук банда Ножа.
З того часу банда остаточно відмовилась від вуличних грабунків. Вона спеціалізувалась на великих операціях по грабуванню магазинів.
Уже в 1897 році банда Ножа налічувала понад сто Двадцять членів. Організація її була дуже добре продумана;
не більше двох-трьох членів знало "хазяїна" в обличчя. До її складу входили контрабандисти, перепродувачі, адвокати. Сам Ніж (тобто чоловік, що так себе називав) був дуже поганим грабіжником і, кажуть, охоче признавався в цьому. Зате він виявився неабияким організатором. А саме таким людям, як відомо, належить у наш час пальма першості. Тільки вони, очевидно, є людьми незамінними.
І справді, за неймовірно короткий час банда Ножа спромоглась узяти під свій контроль майже все, що справді варт було називати пограбуванням крамниць. Стороннім людям братись за операції в цій царині стало більш ніж небезпечно. Банда в таких випадках не соромилась навіть входити в контакт із поліцією. Всім було відомо, що містер Беккет має приятелів у Скотленд-Ярді.
Виказування поліції було також засобом зміцнення внутрішньої дисципліни в банді, І таким чином ті її члени, що особисто знали засновника, на початку 1898 року вже всі або майже всі були арештовані й засуджені до тривалих термінів ув'язнення.
Та одного чудового дня,Беккет продав свої склади якомусь містерові Макхіту, що саме відкрив у Сіті кілька крамниць — так званих Д-крамниць, які він збирався постачати дешевими товарами.
Коли лісоторговець Джіммі Беккет зник з Англії,— подейкували, ніби він виїхав до Канади,— офіційним керівником організації став, як говорили в лондонських злочинних колах, якийсь ОТ&ра, ще зовсім молодий, але дуже обдарований хлопчина.
Містер Беккет порекомендував ОТару містерові Макхіту, і той досить високо цінував його й постійно купував у нього великі партії ходових товарів. Це означало цілковите витіснення перепродувачів. Організація знайшла постійного покупця і вступила в пору буйного розквіту.
Містер Макхіт мав змогу підтримувати дуже низький рівень цін, але він ніколи не знав точно, які саме товари одержить. З часом виявилось, що особливо зручно збувати товари, які власники Д-крамниць могли переробляти, надаючи їм іншого вигляду. Крамарі з закупників товарів мусили перетворитися на замовників.
На цьому етапі розвитку організації виникла проблема залучення додаткового капіталу. Дальше розширення діяльності банди у сфері пограбування крамниць і складів потребувало більших коштів, ніж ті, що ними міг оперувати містер Макхіт. Його підприємство потрапило в ті самі "ножиці", яких так бояться всі наші підприємці: якщо розширювати постачальну організацію, то наявні крамниці не зможуть прийняти всього добутого краму, а якщо розширювати мережу крамниць, то, своєю чергою, спроможність постачальної організації виявиться недостатньою. Під час переходу до планової системи постачання й збуту треба було зміцнювати обидві організації одночасно.
Існували вже й інші об'єднання крамниць — великі фірми, що мали солідні зв'язки з банками. Між ними точилася гостра конкурентна боротьба. І щоб протистояти їм, потрібні були більші кошти, ніж ті, що їх містер Макхіт мав у своєму розпорядженні.
От за яких обставин містер Макхіт одружився з міс Поллі Пічем.
Хибний крок
Одного погожого літнього вечора містер Макхіт узяв старенький кеб і поїхав па західну околицю, де жив містер Міллер з Національного депозитного банку.
На Макхітові був легкий сірий костюм, і їхати передмістями у відкритому екіпажі було досить цікаво, але на .серці в нього лежав камінь. Одружившись, він зробив хибний крок.
Правда, його дружина переважала вродою всіх жінок, із якими він знався досі, і він був по-своєму закоханий у неї. Але ж він був не двадцятирічний юнак і не мав ані найменшого нахилу до романтики. Йому вже не раз доводилось відганяти думку, що він, як не крути, вклепався.
Містер Міллер зустрів його на ґанку свого будиночка. За його спиною стояла дружина, добродушна, балакуча жінка років за п'ятдесят, що привітала Макхіта, як рідного сина. Подали чай, і Міллер пустився в спогади про давню давнину. Він розповів кілька епізодів з історії Національного депозитного банку.
Засновник банку — прізвище його було Ток — служив у Ротшільдів ще за тих часів, коли цей банкірський дім давав свої перші великі бої. Міллер розповів Макхітові одну історію, яку сам не раз чув від старого Тока.
Ротшільди були вже відомими на всю Європу банкірами, коли керівник лондонської філії банку Натанаїл Ротшільд надумався випробувати на практиці нову ідею. Була саме війна. Банкові операції зводились переважно до фінансування певних урядових заходів звісно, не тільки військових поставок, але і їх не бракувало. Розрахунки банків із своїми високими клієнтами були здебільшого дуже заплутані, і обидві сторони досить легко йшли на взаємні поступки. Безліч усіляких непередбачених випадковостей страшенно здорожувала всі операції.
Ця людина віднімала в інших злочинців славу з такою жорстокістю, невблаганністю й хитрістю, яких ті, мабуть, ніколи не виявляли до своїх жертв. Щодо цього вона дуже мало поступалась перед нашими університетськими професорами, які ставлять свої підписи під працями асистентів.
Можливо, тих убивць штовхав на злочини просто голод, бо того року була люта зима й велике безробіття. Але чоловік, який скористався славою Ножа для організації своєї банди, мав ще одну спільну рису з людьми, що належать до верств, ближчих нам, покупцям книжок. Як і більшість наших уславлених промисловців, письменників*, учених, політиків тощо, він дуже любив читати в газетах,
1 Кітченер Горас-Герберт — англійський фельдмаршал; під час англо-бурської війни був начальником штабу, а потім головнокомандувачем англійської армії в Південній Африці.
2Крюгер Пауль — президент республіки Трансвааль, організатор боротьби бурів проти англійців.
що до злочинів його спонукають, властиво, не матеріальні міркування, а скорше своєрідний спортивний інтерес або жадоба дії, коли не якась нез'ясовна демонічна при-гтрасть.
У бульварній пресі нерідко з'являлися статті, що підкреслювали спортивний елемент у злочинах Ножа.
І все-таки дуже ймовірно, що цей демон, як і інші наші видатні люди, заглядав не тільки в газети, а й у свою чекову книжку. В усякому разі, він досить рано зрозумів, що найкращим об'єктом грабунку завжди були й лишаються свої власні підлеглі; а тільки збагнувши цю істину, людина може зробити справжню кар'єру.
Спочатку банда була невеличка й сфера її діяльності досить обмежена — переважно вуличні грабунки і лише зрідка зухвалі пограбування крамниць. Багато оригінальніші були методи збуту здобичі. Один із трюків банди облетів усі газети світу.
Два досить скромно вбрані, але рішучого вигляду чоловіки входили, скажімо, до зали фешенебельного ресторану в Гемстеді. Зупинившись біля дверей, вони обводили поглядом залу, а потім простували до одного столика, за яким сидів елегантний джентльмен.
— Осьдечки він! — на всю залу вигукував один з них.— Сидить собі й проїдає мої грошики! Мене звуть Купер, а його — Гок. Ось вексель, пане виконавець! Вирок має бути виконаний негайно. Он той перстень у нього на руці коштує добрячих двісті фунтів, а надворі в цього жевжика стоїть коляска, вона теж чогось варта, можна продати її з аукціону!
В цю мить офіціантам звичайно доводилось хапати джентльмена за руки, щоб він не вчепився в горло нечемі-кредиторові. Він запевняв, що зовсім не відмовляється сплатити борг, але протестує проти такої форми його стягнення.
Кінчалося тим, що всі троє і ще кілька чоловік із присутніх виходили надвір і оглядали екіпаж. Тоді в найближчому шинку відбувався аукціон. *
Потім і "боржник", і "кредитор" з "судовим виконавцем" зникали, а Ніж таким способом діставав за вкрадену коляску й перстень куди більше, ніж заплатив би йому скупник краденого.
Це, безперечно, були нові методи. Скупник краденого, як відомо, є раковою пухлиною злодійського ремесла. Труднощі, пов'язані з перетворенням здобичі в дзвінку монету,— найвразливіша ланк$ цього промислу, І об цей риф розбивались усі намагання вивести банду у велике плавання.
Десь наприкінці дев'яносто шостого року Ніж майже зовсім щез із поля зору лондонського дна, натомість у Сохо ркиись флегматичний чолов'яга, на ймення Джіммі Бец* кет, відкрив торгівлю каменем для брукування вулиць і невеличкий склад дерева. Коли де-небудь ламали будівлі, він скуповував старий камінь і педантично підшивав рахунки.
Потім в Уайтчепелі сталося кілька великих крадіжок каменю. Якось серед білого дня, коли брукарі обідали, до місця їхньої роботи під'їхала валка підвід з людьми, що повантажили на підводи звалений у купи новий камінь і кудись повезли. Нікому й на Думку не спало затримати їх.
Йліди цієї крадіжки привели до складу Джіммі Беккета, але містер Веккет мав на свій камінь бездоганні документи. А одного чудового дня поблизу доків украдено цілу вулицю, цей раз із дерев'яних брусків. Надвечір приїхала нй підводах бригада робітників у муніципальній формі; саме в годину пожвавленого вуличного руху вони перекрили вулицю, зірвали брук і вивезли всі бруски.
Ця скандальна історія не потрапила в газети, бо магістрат саме збирався провести розслідування, спрямоване проти однієї великої фірми, яка в цьому самому районі міста цілком легальним шляхом заволоділа кількома вулицями: на підставі давніх, завбачливо прихованих контрактів вона змусила магістрат іще раз заплатити за брукування тих вулиць, уже забрукованих іншими, дрібнішими фірмами. І магістрат волів уникнути неприємних аналогій.
Приблизно в цей же час сталося ще кілька вбивств, які приписано банді Ножа; щоправда, це були останні її подвиги такого типу. Але газети звернули на них дуже мало уваги, бо жертвами були представники найнижчих верств населення — майже без винятку злочинці, пристрелені в спровокованих бійках.
Тут уже навряд чи хто мав сумнів, що це справді доклала рук банда Ножа.
З того часу банда остаточно відмовилась від вуличних грабунків. Вона спеціалізувалась на великих операціях по грабуванню магазинів.
Уже в 1897 році банда Ножа налічувала понад сто Двадцять членів. Організація її була дуже добре продумана;
не більше двох-трьох членів знало "хазяїна" в обличчя. До її складу входили контрабандисти, перепродувачі, адвокати. Сам Ніж (тобто чоловік, що так себе називав) був дуже поганим грабіжником і, кажуть, охоче признавався в цьому. Зате він виявився неабияким організатором. А саме таким людям, як відомо, належить у наш час пальма першості. Тільки вони, очевидно, є людьми незамінними.
І справді, за неймовірно короткий час банда Ножа спромоглась узяти під свій контроль майже все, що справді варт було називати пограбуванням крамниць. Стороннім людям братись за операції в цій царині стало більш ніж небезпечно. Банда в таких випадках не соромилась навіть входити в контакт із поліцією. Всім було відомо, що містер Беккет має приятелів у Скотленд-Ярді.
Виказування поліції було також засобом зміцнення внутрішньої дисципліни в банді, І таким чином ті її члени, що особисто знали засновника, на початку 1898 року вже всі або майже всі були арештовані й засуджені до тривалих термінів ув'язнення.
Та одного чудового дня,Беккет продав свої склади якомусь містерові Макхіту, що саме відкрив у Сіті кілька крамниць — так званих Д-крамниць, які він збирався постачати дешевими товарами.
Коли лісоторговець Джіммі Беккет зник з Англії,— подейкували, ніби він виїхав до Канади,— офіційним керівником організації став, як говорили в лондонських злочинних колах, якийсь ОТ&ра, ще зовсім молодий, але дуже обдарований хлопчина.
Містер Беккет порекомендував ОТару містерові Макхіту, і той досить високо цінував його й постійно купував у нього великі партії ходових товарів. Це означало цілковите витіснення перепродувачів. Організація знайшла постійного покупця і вступила в пору буйного розквіту.
Містер Макхіт мав змогу підтримувати дуже низький рівень цін, але він ніколи не знав точно, які саме товари одержить. З часом виявилось, що особливо зручно збувати товари, які власники Д-крамниць могли переробляти, надаючи їм іншого вигляду. Крамарі з закупників товарів мусили перетворитися на замовників.
На цьому етапі розвитку організації виникла проблема залучення додаткового капіталу. Дальше розширення діяльності банди у сфері пограбування крамниць і складів потребувало більших коштів, ніж ті, що ними міг оперувати містер Макхіт. Його підприємство потрапило в ті самі "ножиці", яких так бояться всі наші підприємці: якщо розширювати постачальну організацію, то наявні крамниці не зможуть прийняти всього добутого краму, а якщо розширювати мережу крамниць, то, своєю чергою, спроможність постачальної організації виявиться недостатньою. Під час переходу до планової системи постачання й збуту треба було зміцнювати обидві організації одночасно.
Існували вже й інші об'єднання крамниць — великі фірми, що мали солідні зв'язки з банками. Між ними точилася гостра конкурентна боротьба. І щоб протистояти їм, потрібні були більші кошти, ніж ті, що їх містер Макхіт мав у своєму розпорядженні.
От за яких обставин містер Макхіт одружився з міс Поллі Пічем.
Хибний крок
Одного погожого літнього вечора містер Макхіт узяв старенький кеб і поїхав па західну околицю, де жив містер Міллер з Національного депозитного банку.
На Макхітові був легкий сірий костюм, і їхати передмістями у відкритому екіпажі було досить цікаво, але на .серці в нього лежав камінь. Одружившись, він зробив хибний крок.
Правда, його дружина переважала вродою всіх жінок, із якими він знався досі, і він був по-своєму закоханий у неї. Але ж він був не двадцятирічний юнак і не мав ані найменшого нахилу до романтики. Йому вже не раз доводилось відганяти думку, що він, як не крути, вклепався.
Містер Міллер зустрів його на ґанку свого будиночка. За його спиною стояла дружина, добродушна, балакуча жінка років за п'ятдесят, що привітала Макхіта, як рідного сина. Подали чай, і Міллер пустився в спогади про давню давнину. Він розповів кілька епізодів з історії Національного депозитного банку.
Засновник банку — прізвище його було Ток — служив у Ротшільдів ще за тих часів, коли цей банкірський дім давав свої перші великі бої. Міллер розповів Макхітові одну історію, яку сам не раз чув від старого Тока.
Ротшільди були вже відомими на всю Європу банкірами, коли керівник лондонської філії банку Натанаїл Ротшільд надумався випробувати на практиці нову ідею. Була саме війна. Банкові операції зводились переважно до фінансування певних урядових заходів звісно, не тільки військових поставок, але і їх не бракувало. Розрахунки банків із своїми високими клієнтами були здебільшого дуже заплутані, і обидві сторони досить легко йшли на взаємні поступки. Безліч усіляких непередбачених випадковостей страшенно здорожувала всі операції.