Копійчаний роман - Сторінка 36

Ф'юкумбі доповів про все Шчемові. Це був його перший більш-менш змістовний рапорт.
Пічем стояв, з котелком на голові, у маленькій темній конторці й здмислено дивився на солдата. Бірі, свого гладкого цербера, він вислав з контори. Як-не-як, а цей Макхіт — його зять.
Те, що повідомив Ф'юкумбі, ніяк не можна було використати. Чутки, нібито Макхіт — це Ніж, уже приносили Пічемові і його жебраки. Але Пічем, звісно, був не такий дурень, щоб побігти з цим відкриттям у поліцію. Там би з нього просто посміялись. Те, що ця людина піднялася з самого дна суспільства, не викликало сумнівів. Але те, що Макхіт — це сам Ніж, навіть Пічемові здавалося неймовірним. Та хоч би навіть це була правда, Пічема такі речі зовсім не цікавили. Нехай хтось іншгій марнує час, докопується до правди, яка має такий неправдоподібний вигляд. Правда — це ніщо; правдоподібність — це все.
— Кожному відомо,— не раз казав Пічем,— що злочинів імущих людей ніщо не приховує так надійно, як їхня неправдоподібність. Політики мають змогу брати хабарі тільки завдяки тому, що їхня продажність уявляється публіці чимсь тоншим, мудрішим, ніж вона в насправді. Якби хтось зобразив цю продажність у її натуральному вигляді, тобто незграбною й примітивною, кожен вигукнув би: "От недоладна робота!" — маючи на увазі викривача. А насправді ж тільки примітивні методи бувають успішні саме через свою неймовірність. Містер Гладстон спокійнісінько міг би підпалити Вестмінстерське абатство, а потім запевняти, ніби це зробили консерватори. Звісно, ніхто б Лому не повірив, бо, на думку всього світу, консерватори мають незрівнянно тонші засоби для досягнення мети; але й мі-стера Гладстона ніхто б навіть не подумав звинуватити. Хіба-таки прем'єр-міністр бруднитиме руки гасовим бідоном! Певна річ, кажуть прості люди, багатії ні в кого просто з кишені грошей не тягнуть. Та й справді, є ж різниця між тими способами, що ними Ротшільд прибирає до рук який-небудь банк, і звичайним пограбуванням банку! Хто ж цього не знає/ Але я знаю й інше; ті, чий фах — злочини великого масштабу,— це чи не єдині люди, які мають змогу робити й дрібні злочини безкарно. І вони дуже широко користуються цією можливістю.
Проте він наказав Ф'юкумбі не розривати взаємин із Мері Свеєр і спробувати вивідати в неї щось цікавіше.
І тому солдат останнім часом бував.там мало не щодня. Він просиджував у Мері цілі вечори. її гнітило невиразне відчуття, що десь у вищих сферах відбуваються події, які несуть їй руїну й загибель.
'Макхіт, казала вона, підбив її вкласти в крамницю всі свої скромні заощадження, а тепер не хоче вирятувати її. Спочатку здавалось, ніби він справді бажає їй добра. І те, що вона не одержувала товарів, не дуже її обурювало. Нема їх — то що ж тут вдієш. Але ж у такому разі Макхіт повинен допомогти їй хоча б розплатитись за оренду приміщення.
— Це він мене занапастив,— казала вона.— Проти своєї долі годі боротися, Ф'юкумбі. Моя доля зветься містер Макхіт і живе в Нанхеді. Як мені часом хочеться накинутись на нього та обома кулаками в пику, в пику! Отоді б мені полегшало на серці! Якби мені хоч приснилось, що я поквиталася з ним за його підлість! Я весь час мрію, щоб мені таке приснилось, а воно так ніколи й не сниться. Я надто виморююсь за день і сплю як убита.
А іншого разу вона скаржилась:
— Яж трушусь над кожним пенсом. Люди кажуть, що я забагато даю наборг. Мовляв, я надто добросерда. Та це чистісінька брехня. Коли я не продаватиму наборг, до мене в крамницю й не зайде ніхто. У мене ж купує сама голота.
Багатші йдуть у більші магазини, де є кращий вибір. А найгірше те, що*він відкрив на Клайз-стріт ще одну Д-крамницю. Оцим він зовсім підкосив мене. Цього я вже справді не ритримаю.
Та нова крамниця день і ніч не давала їй спокою, вона безперестану заводила про неї мову. І дедалі частіше в неї вихоплювалися слова, що їй лишається тільки з мосту та в воду.
Ф'юкумбі сидів і дивився, як вона складає на полицю картонні коробки. Полиця була висока, й Мері щоразу доводилося ставати навшпиньки. Солдат примостився на самому краєчку триногого стільця з продертим плетеним сидінням, на якому, за спиною в нього, ще лежав стос коробок. Він смоктав собі свою куценьку люльку, яку зумів урятувати там, де лишив ногу, і розумував. ' — Немає в тебе талантів,— повільно говорив він.— Тобі нічого продавати. Були в тебе такі-сякі груденята та свіже личко, але ти їх дуже швидко змарнувала. Ти віддала їх занадто дешево; а втім, за них, мабуть, ніхто б і не дав дорожче. Бо тепер від людини вимагають дуже багато. Бувають люди, просто напхані всілякими талантами, та ще й дуже ходовими. Постав навколо такого чотири стіни — й матимеш готову крамницю. А ми не такі — ні ти, ні я. Такі, як ми з тобою, продають біля моря солону воду. У нас талантів, як у курки зубів. Мені, правда, пощастило знайти пристановище, та, мабуть, теж не назавжди. Це, певне, просто випадковість. Я, правду кажучи, й сам ще гаразд не знаю, чого мене там годують. І я весь час сушу собі голову, як би його зробитись незамінною людиною. Я вже думав: може, щось таке для собак... Але ж їх зуміє доглядати будь-хто. Тут потрібне, знаєш, щось таке, щоб люди казали: "Де ж це той Ф'юкумбі? Покличте його скоріше, бо без нього нічого не виходить, уся робота стоїть. Ага, слава богу, от і він!" Я вже давно про це думаю, але так досі ні до чого й не додумався. Коли не маєш талантів, то треба пнутися з шкури, працювати до сьомого поту!
Дійшовши до такого висновку, він неспокійно засо-вався на стільці й знову почав настирливо випитувати в неї щось про Макхіта. Він неодмінно мусив вивідати про нього щось важливе, щоб Пічем не вигнав його на вулицю. Та його настирливість тільки збудила в Мері недовіру, й вона не сказала нічого, крім кількох загальних фраз, які він уже чув.
А то якось Мері удвох з однією літньою жінкою — теж власницею Д-крамниці, з якою вона познайомилась на тих самих зборах, де Макхіт оголосив про спілку з концерном Аарона,— ходила до ворожки. Потім Мері цілий тиждень розповідала Ф'юкумбі про ту ворожбу. Ворожка була не з дуже дорогих.
— Мабуть, вона й ворожить гірше за тих, що беруть дорожче,— сказала Мері.
Жила ворожка в будинку на задвір'ї, на шостому поверсі, й приймала клієнтів у кухні. Вона розкладала карти, навіть не сідаючи.
Свої віщування вона проторохтіла скоромовкою.
— Немов напам'ять,— розповідала Мері.— І карти розкидала абияк. А може, вона й навмання все казала...
"Ви людина, загартована в бурях життя,— сказала ворожка старенькій, яку привела до неї тривога за крамницю.— Ви звикли нав'язувати ближнім свою волю. Народилися під знаком Козерога. Долю свою ви тримаєте в руках міцно й упевнено, і врешті вас чекає великий успіх. Однак вам треба остерігатися двох пристрастей, що буяють у вашій душі, й не дуже довіряти одній дамі — її ім'я починається на Б. Вона може стати на заваді вашому щастю. В червні наступного року будьте особливо обережні, бо тоді Сіріус увійде в знак Терезів, а це для вас збіг несприятливий. Правда, це єдина небезпека, що вам загрожує. Іншої я не бачу. З вас один шилінг, мадам".
Мері запам'ятала все до слова. Вона навіть трошечки підсміювалася з ворожки, але й сама була б викинула шилінг, якби старенькій раптом не стало зле — вона з* самого ранку ріски в роті не мала.
— Хочеться все-таки знати, що на тебе чекає,— сказала Мері,— та як же ти його взнаєш?
Після невдалої спроби використати "Дзеркало" Мері у п'ятницю рано знову пішла в антикварну крамницю до Фанні Крайслер. Фанні вжахнулась, побачивши її обличчя, й затримала її в себе аж до полудня, сподіваючись, що зайде Мак. Але Макхіт не показувався, і опівдні вони удвох поїхали до нього додому, в Нанхед, хоч Фанні розуміла, як це його вразить.
Поллі прийняла їх досить люб'язно. Вона запросила їх до вітальні, а сама, пов'язавши фартух, побігла на кухню приготувати чай. Усе це вона робила з підкресленою заклопотаністю, такою характерною для молодих господинь, для яких поранця з каструлями ще має в собі щось еротичне. Фанні якнайсуворіше заборонила Мері заводити мову про
свою біду.. Вони, мовляв, просто хочуть діждатися Мака. Та тільки-но Персик принесла чай, як Мері залилася слізьми. Чого там вона могла від нього діждатися...
І вона розповіла все, що могла розповісти,— звісно, за ..винятком тих безглуздих звинувачень, що від них уже мало не луснули зо сміху редактори "Дзеркала". Зате вона розповіла про все, з чого, на її думку, випливали обов'язки Мака перед нею.
Поллі зацікавлено дивилася на неї. Вона навіть не сіла, так і стояла весь час із чайною тацею в руках.
Справа була ясна: Макхіт нав'язав нещасній жінці одну зі своїх "дешевих крамниць", а тепер покинув на голодну смерть. Він зробив би великодушніше, коли б просто вбив її довбнею, як різники вбивають худобу, якщо вже вона йому набридла.
Таця ледь помітно тремтіла у Поллі в руках, коли вона відповідала Мері. Вона сказала приблизно таке:
Про торговельні справи вона судити не може; але в те, що її чоловік ("мій чоловік") "нав'язав" Мері одну зі звоїх крамниць, їй не дуже віриться. Мабуть, скорше він подарував їй ту крамницю. А що він кинув місіс Свеєр на голодну смерть — це звинувачення просто смішне, і вона, як дружина, повинна заступитись за Мака. Адже Д-крам-ницю держить не тільки місіс Свеєр. То не хотів же Мак "кинути на голодну смерть" усіх власників Д-крамниць. Це вже ні в які ворота не лізе. А про те, перше, вона скаже їй яЯ жінка жінці: те, що Мак дозволяв собі до одруження з нею, її анітрохи не обходить. Але вона скаже їй ще одне, теж як жінка: коли жінка сходиться з чоловіком, то звичайно сама знає нащо. Вона робить це на власний ризий і не має права потім вимагати від нього, щоб він її утримував ціле життя. А то б кожен чоловік ще до тридцяти років мав півдесятка сімей. І взагалі, якщо комусь не поталанило,, то не завжди в цьому винні інші.
Висловивши все це, вона досить різко поставила тацю на стіл. Настала тиша. Мері Свеєр вже не плакала, вона дивилась на молоду господиню тупим, бездумним поглядом. Фанні теж трохи сторопіла. Вона рвучко підвелась. Мері випростала згорблену спину й теж підвелася, хоч і повільніше.