Копійчаний роман - Сторінка 41

Вирішальний матеріал у наших руках. Містер Пічем хоче повернути собі дочку, оце й усе.
Макхіт рішуче відхилив цю пропозицію й підкреслив, що він одружився з любові.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Ох, то люд усе хороший, Лиш не слід чіпати їх, Як вони шукають грошей У кишенях не своїх. Пісенька начальника поліції
Листя жовкне
Одного ранку Поллі Пічем, нині місіс Макхіт, повернулась до батьківського дому. Дарма що було дуже рано, вона зуміла роздобути кеб. Проїжджаючи повз парк, вона побачила, що листя на деревах уже жовкне.
У крамниці на Олд-Оук-стріт вона застала великий переполох. її мати стояла серед купки блідих від безсонної ночі швачок і лаялася з Бірі. На Персика вона ледве глянула. Хтось із слуг відніс нагору речі Поллі, а трохи згодом їй принесли ранкову каву.
В домі чекали обшуку і вже годин сім ховали все, що могло здатися підозрілим. Відвозили кудись милиці, на яких людина з однією ногою не змогла б ходити, спеціальні візочки з потайними ящиками для ніг, а передусім солдатські уніформи. Картотеки переносили в найдальші підвали.
Ще опівночі було розіслано кур'єрів, які мали попередити жебраків, щоб ті вранці не виходили на свої робочі місця. Ледве встигли перенести обладнання гримувальні 'до сусіднього будинку, як опівдні налетіла кримінальна поліція. Вона шукала головним чином солдата Ф'юкумбі, що не з'явився вранці до Скотленд-Ярду на присланий йому виклик. Але солдата не знайшли. Містер Пічем заявив, що вигнав його вчора з роботи за непослух.
Будинок Пічема — краще сказати, три будинки — скидався на лисячу нору, доповідав потім в управлінні Бічер. Там були столярна і кравецька майстерні, що виготовляли все потрібне для жебрацтва, до того ж у неймовірній кількості. Насправді Ф'юкумбі сховали на кілька днів у одному портовому готельчику. Виходити з номера йому суворо заборонили, але він мав при собі свій том Британської енциклопедії. Догляд за собаками взяла на себе Персик, рада, що для неї знайшлося якесь діло. Батька вона побачила тільки другого дня. Він повівся з нею так, наче вона й не відлучалася з дому.
Та по обіді до містера Пічема прийшов у якійсь справі Кокс. Уже виходячи з контори, він побачив у передпокої Поллі, що саме надягала капелюшок, збираючись кудись іти, і схвильовано привітав її.
— Персик розцвів, слово честі! — з перебільшеним захватом вигукнув він.— От що значить південь!
Ухопивши її за обидві руки, він почав просити, щоб вона заграла йому що-небудь на фортепіано.
За спиною в нього стояв біля залізних дверей містер Пічем і дивився на дочку таким благальним поглядом, що вона, не сказавши й слова, піднялася з маклеры* до себе в кімнату й заграла йому "Монастирські дзвони".
Коли маклер пішов і Поллі незабаром теж виходила з дому, вона побачила батька у вітальні на другому поверсі. Містер Пічем сидів тихо-тихо й дивився в тьмяне вікно.
Кокс сказав йому, що корабельну справу треба закінчити не пізніше як за два тижні, і вперше пояснив, як він мислить собі розрахунок. Пічем спочатку мусив сплатити всю належну суму; а шлюбний контракт, що його укладуть потім, остаточно врегулює фінансові відносини між Піче-мом і Коксом. Пічем одержить назад свої збитки, а Кокс удовольниться прибутком як посагом Поллі.
Спочатку сплатити повністю всю суму! Це було страхіття.
Коли місіс Пічем повернулася додому, їй довелося покласти чоловіка в ліжко. Він ледве міг вимовити слово і не мав сили піднятися сходами нагору. Вночі йому вже здалось було, що він умирає. Дружина мусила вилити йому на груди півпляшки арніки. Він уже хотів був навіть лікаря викликати!
Другого дня він, насилу переставляючи ноги, ходив подвір'ями, в яких кожен камінь оплатив своїми грішми і які тепер мусив віддати за ті гнилі, трухляві дрова, що їх тепер десь у доках його коштом підфарбовували, аби замилити урядові очі. Яка ж це колосально вигідна справа для тих, хто її задумав!
У збитому на потилицю котелку, руки в кишенях, зупинився він за п'ять кроків від дочки, що під двома покорченими, вже зовсім пожовклими деревцями готувала харч для собак, і втупився в неї невидющим поглядом.
Невже ж йому так і не пощастить використати її для свого великого плану й уникнути таким чином страшної руїни? Якби тільки визволити її для цього Кокса! Бо лише скований н йміцнішими родинними зв'язками погодиться цей безсорокний, злочинний, паскудний торговець лихом прийняти його до спілки. Напевне, лиш його мерзенна хтивість зможе штовхнути його на такий крок. Чи ж напевне?..
А той Макхіт воліє сісти за грати й улипнути в такий неприємний процес, ніж віддати здобич.
Пічем сушив собі голову, як примусити його погодитись на розлучення.
Хіба, наприклад, піти до нього самому й сказати:
"А ви знаєте, що пограбували бідну людину? Ви, мабуть, думаєте: "Тим ліпше, коли бідну". З бідняками, мовляв, можна не церемонитись. Але ви помиляєтесь, добродію! Бійтесь недооцінити силу бідняків! Ви, може, не знаєте, що вони в нашій державі наділені такими самими правами, як і багатії? І що слабшого треба захищати, щоб його не затоптали? Завважте: він же не має нічого, крім цих рівних прав!"
Цілі години придумував він такі-от звернення, але не знаходив нічого невідпорного. Він і сам розумів: крім сили, не існує нічого, анічогісінько такого, що могло б примусити хоч трохи розважливу людину випустити з рук якесь добро.
Півдня боровся Пічем сам із собою. Потім із муки й слабості в нього зародилася думка вдатись до крайнього засобу — запропонувати зятеві грошей.
До Макхіта прийшов від імені Пічема низенький заяложений суб'єкт, підпільний адвокат із Іст-Енду. Майже без вступу, напрямки він запропонував містерові Макхіту грошову компенсацію при умові, що той погодиться на розлучення.
— А яку суму? — спитав Макхіт, скептично посміхаючись.
Адвокат промимрив щось про кількасот фунтів.
— Перекажіть моєму тестеві,— промовив Макхіт, розглядаючи його, мов якогось викопного ящера з кунсткамери,— що батько моєї дружини попри всі незгоди стоїть у моїх очах занадто високо, щоб я міг сприйняти таку пропозицію серйозно. Я не можу припустити, ніби мій тесть думає, що його дочка віддала своє.серце чоловікові, здатному перепродати його за п'ятсот фунтів.
Адвокат розгублено вклонився й пішов.
Через кілька днів містер Макхіт опинився в такому становищі, що, можливо, поставився б з більшою увагою до цієї пропозиції — при умові, що названа сума була б подвоєна. Але низенький заяложений чоловічок більше не приходив. У житті такі пропозиції повторюються дуже рідко.
Думка не знає кайданів
Камера, куди посадили Макхіта, правила раніше за палату на кількох хворих. Вона була висока, простора й досить хвітла, бо мала двоє справжніх вікон. Решта камер у тому коридорі стояли порожні.
Браун наказав постелити в камері товстий червоний килим. На стіні навіть висів портрет королеви Вікторії. Макхітові дозволили також одержувати газети, але він читав їх неохоче: всі вони були повні зворушливих описів Мері Свеєр; її весь час змальовували читачам як дуже вродливу жінку. Ще неприємніші були йому репортажі про крамницю та злиденну комірчину, де небіжчиця прожила останні півроку свого життя.
Про нього самого писали тільки яайнесолідніші газети, та й ті уникали прямих звинувачень; переважали туманпі натяки.
Книжок Макхіт міг діставати скільки завгодно і яких завгодно, окрім порнографічних. Ці останні були заборонені, бо в'язнів час від часу провідував тюремний священик. Дле біблію йому принесли.
Відвідувачів до нього приходило небагато, але не тому, що тюремна адміністрація обмежувала побачення. О Тара почував глибоку відразу до відвідування цієї будівлі; він дуже не любив зустрічатися з Давніми знайомими. Йому ще малося згодом прожити кілька років у такому домі. Фанні Крайслер приходила теж лише зрідка.
У всьому, що стосувалося діяльності банди й стану Д-крамниць, Макхіт мусив звірятись на повідомлення Поллі. Вона тепер працювала вдвох з ОТарою — переважно вечорами, в Маковому кабінеті в Нанхеді. Арешт, як виявилося, все-таки спутав Макхітові рукц й ноги.
Найдужче гнітило його те, що Аарон не подавав жодної звістки. Він же як-не-як — його компаньйон. І Макхіт сушив собі голову, що таке могло настроїти проти нього могутнього Аарона. Це не міг бути самий факт ув'язнення в слідчій в'язниці; в діловому житті трапляються й страшніші речі.
Помалу йому стало ясно, що від Аарона й Опперів слід чекати великих неприємностей. Процес, якого нав'язав йому тесть, означатиме, напевне, кінець ділових зв'язків із ними. Якщо йому доведеться пред'явити судові своє алібі, він же викриє себе перед своїми компаньйонами як верховода "нейтрального" ЦЗТ!
Тихими ночами, лежачи без сну в своїй камері, шукав він нових шляхів. І думки його дедалі частіше зверталися до Крестона. Чи не можна якось підвернути його під себе або принаймні ввійти з ним у спілку?
"Мій компаньйон Аарон,— думав він,— не хоче навіть відвідати мене в цю хвилину, таку тяжку для мене. Я вважав його своїм другом — ті дрібні непорозуміння, що були між нами, з часом, безперечно, владналися б,— а Крестона ворогом. Але одна давня істина: коли дружба починає холонути, треба вчасно завдати удару, зробити це першому. У боротьбі ніколи не слід" надто твердо встановлювати, хто твій спільник, а хто — ворог. Така позиція може мати фатальні наслідки, як і всяке інше упередження. А. може, мій справжній, природний спільник — саме Крес-тон, а ворог — Аарон? Це може щохвилини виявитись, як то кажуть, у ході справ! Певна річ, постійна необхідність вирішувати такі далекосяжні питання просто жахлива".
Із прикрістю думав він про те, що тільки невдача з посагом Поллі загнала його на шлях, де він натрапив на такі численні труднощі. І перед ним поставав у кутку камери образ Поллі. Невже йому так і не пощастить використати її для свого великого плану?
Помалу в його голові почав складатись новий проект.
Коли його возили до слідчого, Поллі іноді їздила разом з ним.
— Найгірше те,— сказав він їй одного разу, коли вони тарахкотіли туманними вулицями в трясучому парокінному екіпажі, з двома полісменами за переділкою,— що ОТара розбестився. Всупереч категоричному наказові, він не очистив складів. Ти не знаєш, що в нього на думці?
' — Ні,— відказала Поллі трошечки злякано.
— А ти б не могла в нього вивідати? — спитав він, пильно вдивляючись у її обличчя, коли по ньому перебігало світло вуличного ліхтаря.