Копійчаний роман - Сторінка 42

Йому знову пригадалась інша подорож із нею. Ця згадка була йому тепер особливо неприємна, бо вона збіглася з думкою про ОТару. Неприємне було й те, що вона не відповіла на його запитання.
Макхіта мучили сумніви щодо її вірності. Він без кінця запевняв сббе:
"Ні, вона не зраджує мене, хоч би вже тому, що вагітна. На таке вона не піде. Це була б занадто огидна, а передусім нерозумна річ. Адже я все одно довідався б, і куди їй тоді подітись? А тому природна розважливість не дасть їй цього зробити. Вона ж знає, що я її розчавлю, просто-таки розчавлю, якщо вона дозволить собі хоч крихітку чогось такого. Я б не побоявся її сучкою назвати. "Як,— сказав би,— я сиджу тут, а ти не можеш потерпіти якийсь місяць? Сучка ти, та й годі!" Хіба можна знести такі слова? "Не кажи так,— заскімлить вона,— хіба ж я справді така?" А я скажу: "Сучка ти, і квит! Носиш під серцем дитину й бігаєш за бахурами! Оце-то докотилася! Такого жодна портова повія не зробить! Я аж здригаюсь від огиди, коли згадую про тебе!" Ось що довелось би їй вислухати. На такий ризик жодна жінка не піде. Бо ж і справді, я цілком щиро вважаю, що не стерпів би, якби вона з кимось злигалася. Адже жінка — це віск у чоловічій руці. Така близькість лишає глибокий відбиток на всій її психіці. Вона після цього втратила б для мене всяку вартість. Адже від неї тоді кожен чоловік міг би домогтись чого завгодно. Вона б тоді могла підвести мене просто під ніж. А мені, як на те, саме тепер доводиться ціжом покладатись на неї. Як добре, що вона вагітна від мене! В такому стані вона не зможе тягатись, як їй захочеться. Вона просто не зможе цього зробити. їй тепер фізично потрібен я. В такому стані жінка не підпустить до себе жодного іншого чоловіка, хоч би з чисто біологічних причин. А біологічні причини завжди найсиль-ніші".
І справді, останні тижні вона була дуже ніжна з ним і більш не заводила мови про Фанні Крайслер та подорож до Швеції. Він доручив стежити за нею Фазерові й придушував пекучі думки про те, що Фазер може бути заодно з ОТарою, на якого падала найперша Макхітова підозра. Бо йому тепер були потрібні і Поллі, й ОТара; адже ось-ось мала початись вирішальна битва, а йому доводилося завдавати головних ударів із в'язниці.
Стаповище його, без сумніву, було дуже складне. Він виразно усвідомлював, що повинен забути про все особисте, поки не владнає справ.
Він надумав використати Поллі, щоб посварити Національний депозитний банк із концерном Крестона. Уже під'їжджаючи до в'язниці,.він коротко проінструктував її, що вона повинна зробити.
Вона мала піти в Національний депозитний банк до Міллера, передати привіт від батька, тоді помулятися трохи, мов у нерішучості, а потім розридатися й спитати старого, що їй діяти: чоловік, мовляв, найближчими днями хоче забрати з банку батьків вклад — її посаг — і вкласти його весь у свої Д-крамниці; містер Пічем не сьогодні-завтра прийде по гроші. Міллер, найпевніше, порадить їй просто умовити батька не віддавати її посагу. Тоді нехай вона скаже, що чоловік зовсім зачарував її батька, і в сльозах піде з банку.
Вона так охоче погодилась, що він, трошечки розчулений, навіть пояснив їй: банк після цього, напевне, зразу спробує ввійти з ним у контакт. А він зажадає від Півтора Сторіч, щоб вони перестали підтримувати Крестона. Тоді і той, напевне, прибіжить до нього на задніх лапках. Адже вапекла конкурентна боротьба, мабуть, уже зовсім підірвала його сили.
Тон, яким Мак говорив про ( вої справи, полишив у неї глибоке враження. Вона виразно зрозуміла, що єдина його мета — забезпечити добробут їй і собі.
"Я погана дружина,— думала вона.— Він бореться за моє щастя, а я волочусь. Нехай навіть усе це поверхове й не зачіпає найглибших струн мого серця, і якщо я й сплю часом з іншими чоловіками, бо не можу витримати, коли мені цілують руку, то в Мака я цим нічого не віднімаю, адже я йому потім так само подобаюсь; і хоч це й велика втіха, особливо з ОТарою, і нікого воно не обходить, та все одно негарно так робити, і на обличчі воно відбивається — від цього бувають такі глибокі зморшки... Всі потім бачитимуть, що я така..."
Схвильована, попрощалась вона з чоловіком і дала собі слово негайно ж порвати з ОТарою — адже з ним її кінець кінцем єднали тільки плотські почуття; тим більше, що останнім часом він почав говорити про Макхіта погано і натякати, що має намір зробитися самостійним.
Вона сказала ОТарі про свій твердий намір того самого вечора, в ресторані, де вони звичайно зустрічались. Він засміявся і попросив її .зайти до нього додому попідписувати деякі папери: він знову скорочував штати.
— Гаразд,— сказав він,— давай кінчимо. Ти вільна вирішувати, як хочеш. Ніхто не має права присилувати тебе до чогось такого, що тобі не до вподоби. Хто-хто, а я не з тих людей, що можуть силою домагатися кохання. Такі речі не для мене. Ледве виникне хоч найменший сумнів, найкраще зразу облишити все. Але хіба це означає, що ти вже не можеш зайти до мене в справах? Що вони мають спільного з нашим романом? Невже двоє дорослих людей, опинившись у одній кімнаті, не можуть стримати себе й не накинутись одне на одного? Якщо проти статевих взаємин є психічні й етичні аргументи, значить, статевих взаємин не буде. Це ж проста річ. Невже-таки має рацію оте жалюгідне міщанство із своїм отрутним скептицизмом і брудними підозрами? Ми обоє — вільні люди!
Він умів говорити дуже красномовно, бо колись ходив до гімназії. Поллі пішла з ним, вони посиділи трохи над паперами, а потім лягли в ліжко, бо хоч психічні й етичні мотиви були проти цього, але статеві були за. А проте після цього їхні взаємини урвались надовго.
Уранці Персик пішла до Міллера в Національний депозитний банк.
Вона добре виспалась, мала свіжий вигляд, настрій у неї був чудовий. Поллі ніколи не мучилась після гріхопадіння — тільки до нього.
Міллер прийняв її в своєму кабінеті. Вона переказала йому привіт від батька, трошечки помулялась, немов у нерішучості, а потім розридалася й висипала все, що втовкмачив їй Макхіт.
— Мак такий честолюбний,—хлипала вона.—Він скрізь хоче бути першим. А для цього йому, звісно, потрібні гроші, гроші й гроші. Він підтримує так багато людей. Цій Мері Свеєр він теж допомагав. Яка це підлість, що вона звела на нього такий наклеп! Та й я не можу хапати його за руки, коли він хоче забрати мій посаг. У нього така широка натура!
Старий Міллер злякався дужче, ніж вона сподівалась. Він аж потемнів на виду, зачувши, що Пічем хоче забрати свій вклад. Потім промимрив щось про Готорна й вийшов у сусідню кімнату. Поллі прождала його хвилин із п'ятнадцять і, не діждавшись, пішла.
Того ж дня по обіді Півтора Сторіччя прийшли в камеру до Макхіта. В'язень був одягнений, як звичайно; він попросив наглядача принести два стільці й почастував гостей сигарами.
Камера здавалась зовсім не поганим місцем для переговорів. Правда, червоного килима вже не було. В одній газеті з'явилась кореспонденція про комфорт, яким користуються у в'язницях великі комерсанти; на другий день прийшли два наглядачі, згорнули килим і винесли. Але портрет королеви лишився.
Браун усіляко намагався полегшити Макхітові ув'язнення. Він регулярно одержував від Макхіта проценти й від природи був людиною вдячною. Не будучи політиком, він звичайно дотримував слова.
І тому Макхіт, вдоволено обводячи поглядом камеру, сказав Готорнові:
— Можна бути вільним і в тюремних мурах. Воля — це уявлення духовне. Хто її мав, в того її ніякими силами не можна відібрати. Як це сказав поет? "В кайданах —*• вільний". Є люди, які не знають волі й за брамою в'язниці* Можна закувати тіло, але не дух. Думка не знає кайданів!
Панове,— походжаючи по камері, відкрив він нарешті нараду.— Як бачите, мене дуже здивував ваш візит. Мінливість життя, його постійні злети й падіння нещодавно роз'єднали нас. Ми розлучились, як попутники, що кажуть один одному: "Досі ми йшли разом, а тепер наші Дороги розходяться. Але не треба журитись. Бадьоро скажімо один одному: "До побачення!" Ви, як я чув, пішли до Крестона, я звернувся до Аарона. Кожен з нас попрямував туди, куди його повели справи. А справи наші мають одну мету: неухильне служіння інтересам клієнтури. Ви згодні зі мною?
Міллер кахикнув, а Готорн, що сидів, як у воду опущений, підхопив нитку розмови.
— Містере Макхіт,— тихо сказав він,— ваш погляд па те, що сталося між нами, робить вам честь. Хтось інший міг би хибно зрозуміти нас тоді, коли ми по довгих роздумах схилилися на бік Крестона. Національний депозитний банк належить дитині. Ми тільки її опікуни й не можемо коритися голосові особистих симпатій, як інші, самостійніші люди. Нам сказали, ніби ви хочете забрати з рахунку гроші, які ваш шановний тесть довірив нашому банкові...
— Так, хочу,— відказав Макхіт.— Ці гроші потрібні мені для проведення певних комерційних операцій, до яких змушус мою фірму конкурентна боротьба.
Готорн і Міллер перезирнулись.
— Чи не концерн Крестона нав'язує вам ці операції? — майже пошепки спитав Готорн.
— Може, й так,— відповів Макхіт.
— Нам дуже шкода,— промовив Готорн, і Міллер кивнув головою.
— Охоче вірю,— погодився Макхіт. Готорн збентежено закліпав очима.
— Якщо дивитися з вищої точки зору, містере Макхіт,— сказав він,— то це майже природна річ, коли потужніші підприємства поглинають слабших супротивників. Так буває і в природі. Я міг би вам цього й не казати.
— Авжеж,— знову погодився Макхіт.
— Коли ви нещодавно зробили спробу поновити контакти з нами, ми вже думали, що настала та мить, коли ми зможемо запропонувати вам свою підтримку.
— Знаю,— радісно підхопив Макхіт.— Ви подвоїли зусилля. Ви мерщій уклали в Крестонові витівки всі гроші, які у вас були. І навіть ті, яких у вас не було!
Він затнувся. Останнє речення він вимовив зопалу, не думаючи, і тепер чекав якогось протесту — але, на свій превеликий подив, не дочекався.
Один погляд на Півтора Сторіччя — і він зрозумів усе.
Вони розтратили вклади клієнтів!
Макхіт замовк лиш на одну мить, а потім безтурботно повів далі:
— Ви, як то кажуть, продали свою останню сорочку і, на жаль, не тільки свою. Адже правда?
Готорн похнюпив голову. Міллер невидющими очима втупився у вічко, прорізане високо в дверях камери.
— І чого ви тепер від нас хочете? — хрипко промовив Готорн.
— Усього,— вдоволено відказав Макхіт.— Або майже всього.