Копійчаний роман - Сторінка 53

Твердого наміру в нього ще не було.
Майже в цю саму годину місіс Поллі Макхіт мала ділову розмову з містером ОТарою. Розмова відбулась на квартирі в цього останнього.
Місіс Макхіт, дуже стривожена, розповіла, що тільки-но, прийшовши додому, знайшла у себе в кімнаті лист від чоловіка, у якому він пише, щоб вона більше не турбувалась: до розлучення справа ніколи не дійде (слово "ніколи" було підкреслене), бо він, коли треба буде, просто обвинуватить її у зраді з маклером Коксом. На Кокса у нього в руках є матеріал, що викриває його як розпусника. І це відіб'є Коксові — хай там хоч який віп не винний у даному конкретному випадку — всяку охоту розлучати їх.
Вона показала записку, написану нашвидкуруч олівцем. ОТару все це, видцо, не дуже стурбувало.
— Кокса викличуть як свідка! — вигукнула Поллі в нестямі.
— Ну то й що? — спитав ОТара, навіть не підвівшися з дивана; він щойно пообідав і саме читав спортивну хроніку в "Таймсі".
— Що, що! Я не хочу цього.
— Ти справді зраджувала з ним чоловіка?
— Таке скажеш!
— Так чому ж ти не хочеш, щоб він виступав свідком?
— Не хочу, і все. Тобі ще мало? Я цього не хочу, значить, його треба прибрати, перше ніж діло дійде до суду.
— Виходить, якщо я тебе правильно зрозумів, ти хочеш, щоб його вколошкали?
* — Ні, цього я, звичайно, не хочу.
Обоє замовкли. ОТара знов узявся за газету.
— Ну то що? — спитала за хвилину. Поллі.— Поклади газету! Як ти зі мною поводишся! Не чуєш, що я тебе питаю?
— Ах, так? — мовив ОТара.— Кажеш, його треба прибрати? Ну, а що станеться, якщо його не приберуть?
— Тоді я сама назву свідка, з яким я справді зраджувала чоловіка,— повільно промовила Поллі.
— Ого! Сама назвеш свідка?..
— Ну, ну, нема чого зуби шкірити! Що ти розумієш! Я нізащо в світі не стану перед відкритим судом поруч із такою комічною фігурою, як цей Кокс. Якщо вже обвинувачення в подружній зраді, то нехай принаймні з більш-менш пристойним хлопцем. Ти бачив коли-небудь цього Кокса? Із таким старим цапом та зраджувати чоловіка? З тебе пуття теж не бозна-скільки, але ти хоч із себе непоганий. Для суду, в усякому разі, підійдеш.
ОТару ці слова вразили більш ніж прикро. Весь його чималий досвід стосунків із жінками підказував йому, що причина, якою Поллі пояснювала свій намір у разі необхідності, тобто коли не буде прибрано маклера, висунути свідком його, ОТару, для неї дуже поважна. А для нього це означало передчасний розрив із хазяїном, Макхітом, провал усіх його планів, а може, й дещо гірше. ОТара знав Макхіта ще тоді, коли той звався Беккетом. Він не завжди був ситий і миролюбний.
ОТара акуратно згорнув газету й сів.
— Годі, припни язика,— брутально сказав він.— Наплескала вже більше ніж треба. Йди додому.
Він зрозумів, що настав час платити. Поллі, щоб не дратувати його, пішла. На пій, за тогочасною модою, був великий, як колесо від воза, капелюшок із барвистим плюмажем, вуаль і корсет з турнюром, а в руках — парасолька. Того дня вона вбралася дуже дбайливо і, йдучи вулицею, розглядала себе в кожній вітрині. Це давало їй змогу бачити також, хто з чоловіків озирається на неї або йде слідом. Всша йшла у в'язницю, до свого Мака.
У камері вона була просто чарівна. Вона кокетливо сиділа на ліжку, поклавши ногу на ногу, дірявила парасолькою повітря й хвалила Макову ідею висунути свідком Кокса. Адже це провалить весь процес. Вона перед судом покаже на Кокса парасолькою й скаже: "Із оцим-от паном я зрадила чоловіка?" І просто зарегочеться. Змальовуючи цю сцену, вона залилася сміхом.
Проте Мак не повеселів. До нього прибігав у паніці Міллер із Національного депозитного банку і розповів про Пічемів візит. Цей Кокс справді становить серйозну небезпеку для Пічема і його грошей. Видно, його апетиту не пощастило вдовольнити самою Поллі. А коли Пічем не зуміє впоратися з Коксом, лусне банк, стати президентом якого коштувало Макхітові стількох зусиль. Він раптом болісно відчув, як тісно зв'язана його доля з тестевою долею, і йому навіть захотілось порадитися з ним, як радяться інші зяті із своїми тестями, коли добробутові сім'ї загрожує небезпека.
Він був такий рознервований, що його дратувала навіть присутність Поллі, і він дуже скоро відіслав її додому. Але вона не пішла, поки він не поцілував її.
Зразу ж по її відході Макхіт мав дуже серйозну розмову з одним із своїх людей — Реді Комівояжером. Ішлося про Кокса. Реді був найкваліфікованіший убивця в банді Ножа.
Кволий падає
А Кокс тим часом ішов униз по Гарроу-стріт до Вест-Індських доків. Пічем сказав йому, що хоче влаштувати демонстрацію своїх людей проти страйкарів. Він убрав демонстрантів у солдатську форму. Вони мали зображувати обурення ветеранів користолюбством портових робітників, через яке британські солдати не можуть дістатись до театру воєнних дій. На Олд-Оук-стріт понамальовували плакатів із написами: "Ви перешкоджаєте нашим товаришам воювати!" і "Дивіться, чим пожертвували ми"
Маклер хотів подивитися на цю комедію. Правда, Пічем казав, що нічого надзвичайного там не буде, але він домовився з деякими газетами, щоб вони роздули цю історію, а це толовне.
Біля Лаймгаузької пристані маклер зустрів Бірі. Пічемів управитель, чимсь дуже схвильований, розповів йому, що Пічем уранці був скасував демонстрацію, але після обіду знову наказав провести її. Однак усіх учасників сповістити вчасно не спромоглися, і тому з усього цього, мабуть, вийде тільки посміховище, бо збереться лиш неве-лика-частина демонстрантів. Повідомивши це, розгублений Бір і побіг далі — рятувати те, що можна було ще врятувати. Маклер свиснув. Отже, Пічем теж був застрайкував, але тепер знов узявся до роботи.
Що ближче підходив він до доків, то більше народу бачив на вулиці. Дехто просто стояв у завулках і дивився, але більшість, як і він, ішли в напрямку доків. Видно було, що люди сподіваються побачити чи почути щось цікаве. Спитавши одного, другого, маклер дізнався, що в доках збирається демонстрація інвалідів війни.
Натовп робився дедалі густіший.
Був саме кінець зміни. Робітникам, що не приєдналися до страйку, треба було йти додому. Оскільки досі ніяких сутичок не траплялось, адміністрація вирішила, що вивозити штрейкбрехерів на шлюпках нема потреби. І їм доводилось проходити між двома рядами страйкарів.
І справді, з боку набережної долітав, якийсь досить гучний гамір.
Через кілька кварталів маклер знову зустрів Бірі. Той пропихався крізь юрму, що сунула до набережної.
Обидва кілька хвилин постояли разом, затиснуті в натовпі.
— Вийшла все-таки досить солідна демонстрація,— збуджено розповідав управитель.— З наших людей тут хіба що третина, але — неймовірна річ — збіглися справжні інваліди! Он там попереду всі вулиці забиті покаліченими солдатами, притому справжніми. Цього ми, звісно, не могли передбачити. Нашим людям за демонстрацію заплачено, тож і зрозуміло, що вони прийшли. Крім того, вони ніколи не нюхали пороху. Але ті, що прибігли самі,— це справжні солдати. І їх справді обурює те, що робітники, мовляв, не хочуть нічим пожертвувати батьківщині. Ви тільки послухайте, як вони репетують! То не робітники кричать на штрейкбрехерів, то солдати лають страйкарів — до того ж солдати, вже покалічені! Ми спершу хотіли були найняти справжніх інвалідів. На думку містера Пічема, вони за кілька пенсів погодились би на що завгодно, навіть на патріотичну демонстрацію — таку малу пенсію вони одержують і в таких злиднях живуть. Але потім ми відмовились від цього наміру, бо вирішили, що наші люди надійніші. А тепер от видно, якою помилкою було б платити їм гроші! Вони роблять те саме й задарма!
Людську дурість завжди недооцінюють. Оці люди без рук, без ніг, без очей ще стоять за війну! Оцьому гарматному м'ясові справді дорогі інтереси нації! Це просто в голові не вкладається! З ними можна ще багато дечого зробити, повірте мені! У нас теж в один такий, Ф'юкумбі на прізвище, без ноги. Але ми нізащо б не повірили, що він здатний на таке. Він, правда, вже скуштував мирного життя, а оці-от — мабуть, ще ні. Сміх, та й годі... Але я завжди казав: досить тільки розпалити війну, і на ній можна хіба ж так заробляти! На світ божий вилазять такі риси людської натури, про якій гадки ніхто не мав. Треба тільки вміти їх використати, і можна робити які завгодно гешеф-ти без ніякого капіталу. Ну хіба не чудово? Натовп розділив їх, ,
Колоною по восьмеро, по десятеро, заповнивши всю вулицю й відтираючи випадкових попутників до стін будинків, демонстранти уперто сунули вперед, горлаючи патріотичних пісень. Усі вони були більш або менш покалічені. Той дибав на милицях невміло, бо не встиг навправлятись, і одна холоша метлялася порожня; у того була рука в черезплічнику, а мундир накинутий на плечі. У дедалі густішому вечірньому присмерку брудно-білі пов'язки нагадували знамена. В цьому божевільному поході були навіть сліпі, які втратили очі на війні; їх вели попід руки їхні товариші, що вважали себе зрячими. Публіка показувала на них пальцями, мов на здобуті в бою трофеї. Інші жертви котилися на низеньких візочках — свої ноги вони поклали на вівтар батьківщини. Люди на тротуарах махали їм руками, жартували 8 їхніх каліцтв. Вони відповідали реготом. Що тяжче скалічені були ці недобитки, то більше захоплення викликав у публіки їхній патріотизм. Це була просто-таки нечесна конкуренція між ними, бо як, наприклад, міг змагатись однорукий з людиною, що втратила обидві ноги?
І весь цей натовп брьохав глибокого грязюкою вулиць Поплару і з останніх сил поривався до злиденних нетрів Лаймгаузу, горлаючи воєнних пісень і отруюючи повітря смородом карболки та своїм голодним диханням.
Серед людей у мундирах, у ногу з ними, ішли й цивільні — здебільшого молоденькі паничики в чепурненьких костюмчиках, яких вони нізащо не хотіли поміняти на військову форму.
Але й тим, і другим не терпілося, щоб судна якомога скоріше були готові, щоб можна було навантажити їх свіжим м'ясом, нескаліченими, дворукими й двоногими людьми зі здоровими очима. Ці каліки, недобитки, покидьки більш за все і перш за все хотіли, щоб їхнього полку прибуло. Недолі властивий справді непоборний інстинкт розмноження.
Серед публіки говорили, що демонстранти хочуть іти до магістрату — зажадати активного втручання поліції в страйк.
Кокс рушив назад.