Копійчаний роман - Сторінка 54

Уже зовсім 'стемніло, давалася взнаки осінь.
Повсюди ще стояли купками люди і говорили про демонстрацію. Загалом тутешні мешканці були, звичайно, на боці робітників. І здогади, які вони висловлювали, були не дуже далекі від істини. Ці люди, очевидно, не належали до "лондонського народу", про який кричали газети.
Маклер піддав ходи. Він був троіи стривожений, як завжди, коли бачив якесь людське стовпище або навіть просто чув про нього. Він зайшов до маленького брудного шиночка й випив чарку віскі. Те пійло здалося йому таким огидним, що він подумав: "Який жахливий смак у цих людей!"
Вийшовши на вулицю, він зіткнувся з якимсь чоловіком; той, щось промимривши, швидко пішов геть. Судячи зі стуку, в нього була дерев'яна нога.
Це зіткнення налякало Кокса. Йому спало на думку, що в цій околиці його може спіткати якась халепа через його занадто шикарний костюм. "Правду кажучи, неможливо зрозуміти, чому нас попросту не вбивають де попало,— подумав він.— Адже нас не так-то й багато. Якби мені довелося покладатись тільки на захист Пічема, то кепські були б мої справи. Та й я б навряд чи схотів пролити за нього кров. Найгірша риса оцього тутешнього народу — те, що він не почуває ані найменшої поваги до людського життя. Ці люди думають, що життя кожного варте так само мало, як і їхнє власне. А крім того, вони інстинктивно ненавидять кожну заможнішу від них людину за її розумову перевагу над ними".
Дійшовши до найближчого рогу, він почув за собою чиюсь швидку ходу. Коли він обернувся, його вдарили чимсь важким по голові. Навіть не писнувши, він осів додолу.
Упавши на брук, він поповз до стіни будинку, дістав ще один удар і лежав на тротуарі, поки на нього не натрапив патруль. Полісмени підняли його й віднесли до дільниці; звідти труп відвезли до моргу, де через три дні мого знайшла сестра. Вона поховала брата на кладовищі Бетерсі. На пам'ятнику, що зображував зламану колону, вирізьбили напис: "Вільям Кокс. 1850—1902".
Ф'юкумбі ще від обіду ходив назирці за маклером. Він бачив, як той після пообіднього сну вийшов із дому; все складалося так, як сказав йому містер Пічем. Дуже скоро солдат помітив, що за маклером стежить не він сам. Твердого наміру в нього, не було. Пічемове доручення зовсім не подобалось йому. Але він дістав наказ і мусив його виконувати.
Кілька місяців порівняно ситого й спокійного життя на Олд-Оук-стріт розбестили його, а ще більше дні, прожиті в портовому готельчику. Він не хотів повертатись у холодне небуття вулиці, з якого йому пощастило вибратись, а надто тепер, напередодні зими.
У натовпі він кілька разів підходив до маклера зовсім близько, але напасти на нього не наважувався.
Коли маклер заходив до шинку, Ф'юкумбі навіть загубив свого ножа. Він знічев'я почав стругати ним дерев'яне поруччя, біля якого зупинився, і впустив ножа в канаву. Він хотів був спуститись туди й підняти його, але побачив, що маклера біля прилавка вже нема, і побіг через вулицю до шинку. Зіткнувшися біля дверей з Коксом, він так перелякався, мовби то маклер хотів напасти на нього, а не навпаки.
Переслідування почалося знову.
Ф'юкумбі, звичайно, вже добре бачив, що в ньому беруть участь іще принаймні двоє. Вони йшли на деякій відстані один від одного, та коли вулиця ставала безлюдні ша, видно було їх обох.
Після втрати ножа у Ф'юкумбі не лишилося ніякої змоги випустити душу з маклера, але він про це не думав. Він виконував наказ. Ідучи за Коксом, він почав говорити сам із собою.
— Ф'юкумбі, я мушу звільнити вас,— мурмотів він.— Ви мені більше не потрібні. Ви спитаєте: "А що ж мені тепер робити?" На це я мушу відповісти вам: "Не знаю". Можливостей у вас дуже небагато. Перше ніж попасти до мене, ви пробували жебрати. Ви сказали собі: "Я втратив ногу. Без ноги я не можу взятись ні за яке ремесло, що прогодувало б мене". Ви сподівалися, що всі муляри, носії, розсильні, биндюжники і ще бозна-хто, тобто всі перехожі, будуть глибоко вражені тим, що ви вже не можете класти цеглу, переносити меблі, правити кіньми, і тому, зворушені вашою долею, розділять з вами свій хліб. Яка помилка! Ви знаєте, що сказали б про вашу біду ці люди, якби вони про неї взагалі захотіли щось сказати, хоча б із самої тільки зловтіхи? Вони б сказали: "Він опинився за бортом? Ще один опинився за бортом? Велике діло — один вилетів за борт, а тисячі лишились. Хіба нам легше від цього? От якби тисячі вилетіли! Якби нашим роботодавцям довелось бігати та питати, де б тут знайти когось, щоб переніс їм меблі!" Та знаете ви, чого тільки не робиться, щоб позбутися зайвих робочих рук? Це дуже велика частина того, що взагалі робиться на світі, Ф'юкумбі/' Це, можна сказати, головна робота більшості людей. Адже люди живуть не з того, що вони хочуть носити меблі, а якраз із того, що вони не хочуть їх носити і доводиться принаджувати, просити їх, платити їм. Але для цього нас повинно бути мало, дуже мало. Коли нас стає забагато, починається гризня й усякі неподобства. "Ти опинився на вулиці, друже? Щира правда, що ти тепер став нам трохи симпатичніший. Але не настільки, щоб..." Тому, Ф'юкумбі, ми можемо припустити, що завдяки цій загальній симпатії ніхто вас не зачіпатиме відверто, коли ви поводитиметесь тихо. За наших нинішніх умов і це вже немало. Але сподіваєтесь, що вас хтось пожаліє? О, яка наївність! Ви хочете, щоб вас пожаліли люди, які ходять через міст Бетерсі? Оті зачерствілі, запеклі люди з Бетер-сі, здатні знести будь-які злигодні, в тому числі й ваші? Як ви гадаєте, скільки доводиться перетерпіти людині, щоб по-справжньому загартуватись, більш-менш достатньо зачерствіти? Адже ті якості людині від природи не даються, їх треба набути. Людина ж не народжується хижаком! Ви погляньте на її щелепи! Хоча б на свої, в дзеркало! Запевняю вас, для розмелювання їжі вистачило б і вчетверо менших. Але ж, перше ніж жувати, треба вкусити, а як по-вашому, чи в багатьох людей щелепи досить сильні для цього укусу, такого важливого, такого вирішального,— укусу, що повергає жертву на землю, перемагає, вбиває її? В небагатьох, пане-добродію, в дуже небагатьох. У вас нема ноги? А більше ви не можете винести на ринок нічого? Ви голодні? Оце й усе? Яке нахабство! Адже це однаково, що намагатися на вулиці привернути до себе загальну увагу, показуючи, що ви вмієте стояти на одній нозі. Бо ж таких людей тисячі. На цьому ринку пропонуються речі куди цікавіші. Ви нещасні? На ваше нещастя, е люди ще нещасніші! А тому ви неконкурентоспроможні. А конкуренція, добродію,— це, щоб ви знали, підвалина всієї нашої цивілізації! Добір найздібніших! Дорогу визначним людям! Як змогли б вони бути визначними, коли б їм не було з-між кого визначатись? Отже, треба хвалити бога за те, що е такі, як ви, і можна визначитися з-поміж вас. Увесь розвиток життя на нашій планеті ми можемо мислити собі тільки у формі конкуренції. Бо інакше звідки, б він узявся взагалі, той розвиток? Звідки б узялась мавпа, якби динозавр не був неконкурентоспроможний? От бачте! У вас нема ноги. Що ж, з лихом-бідою ви можете довести це. (Хоча для цього ще треба, щоб інші готові були вислухати ваші докази. Ага, про це ви не подумали!) Але ж друга нога у вас є! І руки е! І голова! Ні, голубе мій, не таке-то все це просте, і ніяких переваг утрата ноги вам не дає. Все це тільки лінощі, млявість, ознаки поганої породи. По суті, ви шкідник. Не маючи з цього ніякої користі для себе, ви самим своїм існуванням шкодите іншим людям — життєздатнішим, нещаснішим. Що, що, кажуть усі, так багато знедолених? Як же ти ъм зарадиш усім? І з кого треба починати? А тому~ цілком ясно: що більше на світі недолі, то менше сенсу думати про неї. Адже вона майже повсюди! Це природний стан людства! Світ нещасливий так само, як дерево — зелене! Ідіть собі! Вже зовсім стемніло.
Ця розмова з самим собою розлютила солдата, і він, підходячи до найближчого перехрестя, вже обмірковував, як напасти на маклера. Та враз він побачив, як із-за рогу вибіг худий чоловік у крилатці, кількома швидкими кроками наздогнав маклера і вдарив його по голові чимсь важким, схожим на торбинку з піском.
Ф'юкумбі злякався. Але збитий з ніг маклер раптом почав підводитись. Зіп'явшись на руки й на коліна, він порачкував до стіни будинку — видно, хотів на щось зіпертися.
Солдат хвилинку пильно дивився на нього. Потім швидко пішов через вулицю.
Зупинившись біля Кокса, що ліз тротуаром, солдат неквапливо сягнув рукою в кишеню куртки, тоді в задню кишеню штанів. Але ножа, як сподівався, він у кишенях не знайшов. Майже здивовано глянувши на порожню РУку, солдат зіперся спиною на стіну будинку і, незворушно дивлячись на маклера, який уже звернув убік і, хрипучи, повз до завулка, заходивсь відщібати свою дерев'янку, прикріплену ременем до кукси. Дерев'янка ніяк не відщібалась; та нарешті Ф'юкумбі впорався з нею й на одній нозі пострибав за Коксом. Той повз, не оглядаючись. Стрибаючи обіч нього і б'ючи його дерев'янкою по голові й по спині, солдат вигукнув: — А-а, запалася б ти!
У нього на думці, видно, була ще морока з дерев'янкою, що не хотіла відщібатись.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Дужий стоїть
Поллі сиділа з матір'ю в своїй рожевій кімнатці й шила дитячі сорочечки, коли двері прочинились і огрядний управитель гукнув, що батько кличе її.
Вона збігла вниз, як була, з голкою в руці.
Містер Пічем, у святковому костюмі, коротко сказав їй, що хоче разом з нею оглянути Д-крамниці. Вони пішли пішки по Олд-Оук-стріт до центру міста. Стояв сонячний осінній день. Листя на деревах було вже жовте; у воді каналу плавали каштани.
Пічем мовчав, він не мав про що говорити з дочкою. Проте вона сприйняла цю прогулянку вдвох як добрий знак; та й навіть злиденні вулиці в прозорому повітрі золотої осені здавались майже гарними, і на серці в неї було легко й весело.
ОТара ще не сповістив її ні про що. Але містер Кокс більше на Олд-Оук-стріт не з'являвся. І батько став помітно спокійніший. Видимо, напружене його становище трохи полегшало.
На Бек-стріт вони зайшли в першу крамницю. Там продавався кухонний посуд та різні інструменти. Хазяйка, висока, дебела жінка, знала Поллі і тому відповіла на всі Пічемові запитання, хоча й не дуже приязно.
Жінка розповіла, що останнім часом вони одержують зовсім мало товарів.