Копійчаний роман - Сторінка 55

Якби її чоловік не приробляв де-> щицю (він бляхар, а крім того, лагодить лампи тасадівницьке знаряддя), то вони давно б уже з голоду поздихали. Але їм обіцяють, що скоро крамницю регулярно постача-тимуть товарами.
За оренду вони повинні платити самі; правда, вже трохи заборгувалися. Вони не перші хазяїни в цій крамниці; їхній попередник лишив їм усе обладнання, а вони за це зобов'язалися сплатити його борг домовласникові.
— Це ж усе тільки початок,— пояснила батькові Поллі вже на вулиці.— Адже з цих крамниць жодна не торгус: ще й півроку, та й арешт Мака був для крамарів тяжким ударом. Але вони помалу спинаються на ноги. Ті, що зуміють перетерпіти оцю скруту, колись таки доберуться, до золотої жили.
Пічем не відповів.
Кілька вулиць вони пройшли мовчки.
При другій крамниці, до якої вони зайшли, була шевська майстерня. У хазяїв було душ із шестеро дітей; старшенькі вже працювали в майстерні.
-Товаром, сказав хазяїн, його постачають і тепер більш-менш добре. Навіть у найскрутніший час, коли інші крамниці по кілька тижнів не одержували нічого, йому все-таки завозили потроху шкіри. Правда, серед неї буває багато браку, а вимірюють шкури за загальною площею, отож він мусить платити й за відходи.
Сам хазяїн, на жаль, останнім часом нездужає. І світло коштує дуже дорого, бо комірчина, де в них майстерня, зовсім темна: доводиться світити цілий день.
— А все ж краще, ніж на фабриці,—сказала хазяйка.— Там і зовсім нічого не заробиш.
Пічем кивнув головою й спитав, чи ціни на готове взуття встановлює фірма, яка постачає товар. Йому відповіли: так, і дуже низькі. Коли вони з Поллі вийшли на вулицю, Пічем спитав:
— Чи вони взагалі коли-небудь розраховуються за кредит?
Поллі відповіла, що, наскільки їй відомо, вони одержують нову партію тЬварів тільки після розрахунку за попередню. Вона побоювалась, що крамниці дуже не сподобалися батькові, бо він не сказав більш ні слова.
У третій крамниці вони ще й спитати нічого не встигли, як крамар почав обурюватися заворушенням у доках.
— Перевішати б їх усіх, тих комуністів! — сказав він.— —Б'ють вікна, наче те скло людям задарма дістається. Вони ненавидять нас, бо не мають нічого, а ми таки дещицю маємо. Ото кому не вдається вибитись у люди, той хоче, щоб і нікому не вдавалося. Працьовитість, заповзятливість — усе пустити за вітром, і хай роботящому чоловікові живеться не краще, ніж усяким лайдакам. Це ж антихристи, а не люди! У нашому домі теж такі водяться. Пити вони не п'ють, зате роблять дещо гірше! Допусти їх до влади, так вони з тебе останню сорочку знімуть! Наче нам і без того мало доводиться боротись/ В одному тільки містер Макхіт дав маху: не слід було йому зв'язуватися з отим христопродавцем Аароном. Той йому ще дасться взнаки!
. Поки крамар отак розпинався, Пічем оглянув крамницю. В абияк збитих засклених скриньках лежали дешеві годинники, переважно будильники. Продавались тут і трикотажні вироби й навіть тютюн. Над дверима була вивіска: "Галантерея".
Вигляд крамаря і його дружини навряд чи хто назвав би квітучим. Вони були в цій крамниці вже треті госпо-дарі — треті, що робили спробу стати тут на власні ноги. Судячи з їхньої зовнішності, спроба ця вимагала немалих зусиль.
У чоловіка були запобігливі манери, які не дуже пасували до його дебелої статури. Жінка дивилася спідлоба й весь час мовчала.
— Отакі вони приблизно всі, ці крамниці,— трохи пригнічено сказала Поллі на вулиці.— Ти хочеш оглянути й решту?
Проїхавши трохи омнібусом, вони зайшли ще в декілька крамничок.
Перед однією з них Пічем зупинився і став зосереджено розглядати намальованого крейдою на тротуарі джентльмена в елегантному костюмі й— циліндрі. Поруч було списано перелік рекламних цін. Цю техніку Пічем знав.
Білявий, ще досить молодий чоловік за прилавком, на якому були розкладені костюми, сказав їм:
— Ви знаєте, тут таки можна пристойно заробляти! Збут досить великий. Якщо нам знову Дадуть дешеві тканини, та дозволять трошечки підняти ціни, та якщо ми позбудемось конкуренції великих фірм, то можна буде жити. Адже ми встаємо вранці о п'ятій годині й лягаємо спати не раніш ніж о десятій-одинадцятій вечора. Мусить же це нарешті дати якісь плоди? Як, по-вашому?
Ще в одній крамниці вони застали розгардіяш: вселявся новий орендар. Ті, що вибиралися, досиділись дд останньої хвилини. Вони ще стояли з дітлахами та пожитками посеред невеличкої, побіленої вапном комірчини, а нові господарі на вулиці вже розвантажували з підводи своє манаття.
Дітлахи ревли, сердиті батько й мати щедро наділяли їх штурханами. Увійшли нові орендарі — чоловік і жінка, високі, спокійні люди з тихим хлопчиком. Жінка зразу почала розпитувати — скільки платили за газ та чи помешкання справді сухе...
Старі хазяї почали клясти все на світі, і видно було, що нові дуже зніяковіли. Вони зробили помилку, почавши розпитувати, і тепер уже не хотіли нічого чути. Але ті не могли зупинитися.
— Все це, звісно, не варт брати всерйоз,— трохи почервонівши, звернувся новий господар до Поллі та її батька.— Вони озлоблені. І тепер їм усі винні в їхній біді, лиш не вони самі.
А жінка зневажливо додала:
— Це ж фабричні. Тепер вони їдуть до Ланкашіру найматись на прядильні. Ото там їм і місце. Таким людям узагалі не слід лізти в хазяї.
Проте вона все-таки стурбовано поглядала в куток, на велику мокру пляму, яку їй зловтішно показала її попередниця. Коли вони наймали це приміщення, пляма була закрита одежною шафою...
Поллі з батьком вийшли, не дожидаючи, поки скінчиться ця сцена, і поїхали додому. Поллі мовчала, вона думала, що все одно батька не переконає. Але вже недалеко від дому вона все-таки завела мову про те, що ті люди принаймні мають якусь самостійність і вміють цінувати її. Вони, мовляв, не хочуть, щоб ними хтось командував, і радніше працюватимуть з ранку до півночі.
Поллі не була певна, чи батько взагалі слухає її. Але він слухав, і дуже уважно.
Другого дня Пічем поїхав до Національного депозитного банку і просидів у Міллера кілька годин. Про стосунки Макхіта з Аароном старий зміг розповісти йому дуже небагато. Але Пічем давно зрозумів, що тільки його зять іще може врятувати банк. Уже з того, як він підім'яв під себе старих Міллера й Готорна, видно було, що він має клей у голові.
Загалом у Пічема від Д-крамниць лишилось досить добре враження. Система була непогана. Таким способом 8 людей можна висмоктати дещицю.
Поллі зовсім даремно боялася, що батькові не сподобається вбогий вигляд крамниць. Він, певна річ, чудово знав, що добробут — це тільки зворотний бік бідності. Бо що таке добробут одних, як не бідність інших?
— Мене просто злість бере на всіх отих благодійників людства,— казав* він частенько.— Пам'ятаю, якось газети підняли були страшенний гвалт: мовляв, оті іст-ендські халупні нетрі не гідні зватися людськими оселями, вони антигігієнічні. Тоді взяли зламали цілий район тих нетрів і переселили їх мешканців у нові, гарні й чисті будинки за Темзою, в Стоктоні-на-Тайні. Завели точний статистичний облік, а через п'ять років порівняли свої дані. І що ж виявилось? В Іст-Енді смертність становила два відсотки, а в нових будинках вона досягла двох і шести десятих. Вони й роти пороззявляли. А річ тут дуже проста: тижнева плата за нові квартири була на чотири-вісім шилінгів вища, і ці шилінги мешканці тих квиртир мусили від рота відривати. Про це, бач, наші реформатори та благодійники людства не подумали!
Зятеві здібності справили велике враження на Пічема. Підводячи коли-не-коли очі від паперів і замислено дивлячись на руїну-Міллера, він питав сам себе, чи не є вся їхня ворожнеча з Макхітом звичайнісіньким конфліктом поколінь. Він недооцінював зятя, вважав за злочинця. А це, виявляється, дуже працьовитий, наполегливий і, безперечно, далекоглядний бізнесмен.
Того ж дня увечері Пічем поїхав додому до свого адвоката Воллі. /
Той прийняв його у великому, розкішйо обставленому кабінеті з пишним ліпленням на стінах, устеленому східними килимами. В кутку, біля величезного письмового столу, стояли листаті кімнатні рослини в сірих емальованих вазонах.
— Ви прийшли з приводу розлучення вашої дочки? — досить холодно спитав Воллі.— Відверто кажучи, мене цей процес останнім часом дуже непокоїть. Адже факт подружньої зради містера Макхіта встановлений точно і визнаний ним самим, і висунення в ролі свідка містера Кокса — вашого компаньйона, скільки мені відомо,— це тільки виверт, через який, боюсь, буде винесено на світло денне цілу гору сміття.
— А хто це висунув містера Кокса свідком? — здивовано спитав Пічем.
— Містер Макхіт. Кілька днів тому.
— Ах, он як,— повільно промовив Пічем,— Але ж містер Кокс уже два дні як десь пропав. Він ще позавчора не вернувся ввечері додому. І його сестра, з якою він жив разом, здається, дуже стривожена. На жаль, він має певні нахили, які спонукають його до спілкування з покидьками суспільства, і тому оця його відсутність мимоволі викликає найсерйозніші побоювання. Іншими словами, я боюся, що з Коксом нам уже не доведеться мати справу.
— А...— тільки й сказав Воллі й допитливо подивився на співрозмовника, немов прикидаючи, яку позицію зайняти тепегх
— Я розірвав усякі ділові стосунки з містером Коксом,— вів далі Пічем.—— Я мав з ним у Саутгемптоні одну пригоду, що відкрила мені очі. Я волів би не вдаватися в подробиці й не змальовувати вам огидної сцени, свідком якої мені довелося стати. Мене нудить на саму згадку про неї. З тієї хвилини цей суб'єкт як людина для мене більше не існує.
На цьому він облишив Кокса і з незворушною міною пояснив, що його дочка сповістила йому дуже важливу новину: вона при надії. Ця обставина змінює все докорінно, і ні про яке розлучення тепер не може бути й мови.
Адвокат сприйняв це повідомлення з видимою полегкістю. А Пічем сухо говорив далі. Він спитав про стан і ймовірний результат судової справи свого зятя, натякнувши, що зацікавлений тепер у виправданні.
Адвокат покрутив у руках ножик для розпечатування листів.
— Містере Пічем,— відповів він,— головою закладаюся, що вашого зятя виправдають. І на ньому не лишиться навіть тіні підозри, можете бути певні. В нього ж в алібі.
— Чудово,— сказав Пічем і хотів був уже встати.
— Що ж тут чудового? — обурився Воллі.-г— Якщо не знайдуть справжнього вбивцю, процес може затягтися.