Копійчаний роман - Сторінка 66

Поки скінчилося засідання, обидві встигли запросити одна одну в гості.
Поллі трохи нервувалась: адже сьогодні її батько вперше зустрівся з Маком.
Але містер Макхіт і містер Пічем вийшли з зали разом. Вони мовчки йшли поряд, обидва глибоко замислені.
До церкви їхали в чотирьох каретах. В одній із них сиділи вдвох Поллі з чоловіком. Вона тримала його руку в своїй. Нарешті їхня любов поборола всі перешкоди!
Туман за час наради в НДБ, здавалося, ще погустішав. Карети їхали дуже повільно. На кожному перехресті вони зупинялись, і візники починали сперечатися, куди повертати.
У другій кареті сиділи Пічем, Фанні й Блумзбері. Баронет захоплено вихваляв геніальні здібності свого друга Макхіта.
— Це людина надзвичайної працездатності,— казав він шанобливо.— Власне, він працює завжди. Про себе він ніколи не думає — тільки про свої справи. Він не дає собі й угору глянути — в обід проковтне що-небудь похапцем і знову до роботи. Трохи перепочити він зміг, по суті, лише у в'язниці.
Потім Фанні заговорила з містером Пічемом про вартість оренди крамниць у Гемстеді.
Скоро між ними розгорілась суперечка, і Фанні, сміючись і зиркаючи скоса на Пічема, сказала, що вона ж завжди каже правду; він це добре знає.
Пічем силувано посміхнувся.
Обличчя в нього було змарніле, аж землисте, й він здавався дуже старим. Його мучив страх. У вуличному тумані йому ввижалися невиразні силуети, юрми людей із страхітливими плакатами, з яких волали звинувачення, вигадані ним самим.
"Моє щастя, що сьогодні такий туман,— думав він, відхилившись на спинку сидіння.— Але ж він може щохвилини розвіятись. І що тоді? Звичайно, погрози — це мій хліб. Але цього разу я, здається, трошки перебрав міру; щоб часом не довелось платити за це головою. Вся надія тепер на поліцію, але чи впорається вона із своїм завданням? Адже й вона блукає в тумані. Мої попутники всі сповнені оптимізму. Вони не знають, що нависло над ними, які страшні слова на тих плакатах!.. Господи милосердний!.."
Груч їхав у третій кареті з Крестоном, Аароном та Аароновим довіреним.
Макхіт дуже високо піднісся в очах Аарона. Той признався: ще в суді, ледве почувши, що за спиною ЦЗТ стоїть Макхіт, він зразу вирішив віддати йому керівну посаду у синдикаті.
Візники, очевидно, були не зовсім певні, чи тісю дорогою вони їдуть. Вони вже кілька разів зупинялись і голосно радилися, не злазячи з передків. Один раз вони навіть завернули й поїхали назад. Потім знову почали спинятись та питати перехожих, але ті й самі не тямили, куди заблукали.
Нарешті їм показав дорогу постовий полісмен, і вони підхльоснули коней, ніби вже знаючи, куди їхати.
Макхіт кілька разів гукнув із віконця:
— Церква Тройці!
Зрештою Груч і Аарон зупинили карету й подались на розвідку. Перейшовши вулицю, вони вийшли на якесь пустирище.
Візники почали радитись, перелічили всі вулиці, в яких один бік незабудований, але не дійшли згоди й поїхали далі. Готорн з досадою сказав Міллерові (Півтора Сторіччя їхали в останньому екіпажі):
— Тут узагалі не добереш, на якому ми світі! Проїздили ще півгодини; нарешЙ Макхітові урвався
терпець, і він сердито сказав Поллі:
— На найближчому розі встанемо й зайдемо спитати в перший-ліпший будинок. Доки можна так блукати!
І справді вийшов із карети, а за ним і решта.
Будинок, на який вони наткнулися, був обгороджений високим муром і здавався досить великим, хоч у тумані важко було щось розгледіти. Вони досить довго йшли попід муром, але воріт не було. Знайшовши їх нарешті, блу-качі побачили, що це в'язниця Олд-Бейлі.
Вони з реготом повернули й посідали знову в карети, перекидаючись жартами. Виходить, вони заїхали бозна-куди.
На щастя, випадково їм зустрівся ще один полісмен. Почувши, що ці панове мають запрошення магістрату на панахиду в церкві Тройці, він провів карети до рогу, звідки можна було їхати навпростець. Вони прибули до церкви з запізненням більш ніж на годину.
На площі перед церквою ще майже нікого не було, якщо не рахувати жебрущих солдатів-інвалідів.
Пічем висунувся з карети й дивився на паперть, не вірячи своїм очам. Десятки його людей стояли там, промоклі, скоцюрблені, посинілі від холоду. Він тихенько відвів одного вбік і почув від нього, що хоч Бірі й не встиг на збірний пункт, але демонстрація все одно не відбулася. Рано-вранці вибухнув справжній бунт. Жебраки покидали плакати: й відмовилися робити казна-що" у такий сприятливий для їхнього ремесла день.
— Своя пазуха ближче.— заявляли вони.— Навіщо дратувати поліцію? Сьогодні лондонці готові пожертвувати дещицю бідолашним солдатам, щоб у них не пропала охота віддавати свої руки й ноги за велич і процвітання Британії. Яке нам діло до тих урядовців? Ми їх і в вічі зроду не бачили! Ми будемо носити плакати проти них, а робота стоятиме! Завтра жебрущих солдатів знову тягатимуть у поліцію, а сьогодні їх на руках носять! Кораблі тонуть не щодня! Протестувати проти хабарництва .можна й під час застою!
З отакими приміром словами вони розійшлися.
Тепер вони стояли по довколишніх вулицях, старанно розподіливши робочі місця. Але їхній роботі дуже заважав туман. Раз по раз вони помилково звертались не до родичів загиблих, які подавали щедро, а до численних представників уряду.
Пічем. зітхнувши з полегкістю, зайшов до церкви. Людей там було ще не густо. Високі колони обвивала чорна тканина. Перед амвоном лежали пишні вінки.
Панахида ще не почалася. Не прибула ще навіть почесна варта. Виділена для неї рота наосліп пробиралася по Челсі й вийшла до Темзи. Солдати мало не попадали в воду і, лаючись, повернули назад. Вони були призначені в почесну варту, щоб охороняти своїх утоплих товаришів від шаленства черні, а не від буйства водяної стихії. Варта нарешті дісталась до церкви, але священиків ще не було. р тумані вони збилися з дороги і замість церкви потрапили у різницю. Єпіскоп, у якого в кишені лежав текст проповіді, присвяченої пам'яті героїв, заблудився, шукаючи воротаря, й у розпачі бігав лабіринтом вузьких проходів, якими гонять на заріз худобу. Коли його знайшли сторожі, він сидів долі в порожній овечій оборі.
Коли прибуло духівництво, почалась панахида по жертвах корабельної аварії; після панахиди мало відбутися вшанування героїв.
Представники державних установ уже поприїжджали. Макхіт помітив Брауна, що сидів поруч якогось великого туза, фотографію якого він бачив у журналах. Йому було дуже приємно, що в Брауна такий недосяжний для про*, стих смертних вигляд. У цю хвилину Макхіт, ще дужчі пишався своїм другом.
Великий туз поруч Брауна був Гейл. Пічем зразу вгледів його. Браунів кеб у тумані наштовхнувся на екіпаж Гейла, і вони, сподіваючись спільними зусиллями легше зорієнтуватись, поїхали далі разом.
Лави для широкої публіки були ще наполовину порожні. Родичів загиблих у морі солдатів, правда, дуже багатьох і не чекали, а сотні людей, що мали кого-небудь на війні, просто не зуміли вчасно добратись до церкви. Всі ці матері та дружини блукали тепер вулицями столиці й на кожному перехресті або й просто в будинках чи крамницях питали, де ж відбувається панахида та вшанування героїв.
Після музичного вступу, що мав створити відповідний настрій, на амвон вийшов епіскоп, який і досі тремтів після своєї пригоди. Темою проповіді він обрав євангельську притчу про десять мін.
Спочатку він процитував текст притчі з євангелія від Луки, що починався такими словами:
"Один чоловік значного роду йшов у землю далеку прийняти собі царство та й повернутись".
Той чоловік дав своїм слугам по міні — фунтові срібла — й звелів, щоб орудували, поки він повернеться. А коли він вернувся, перший слуга приніс йому десять фунтів срібла, і пан дав йому владу над десятьма містами. Другий надбав п'ять фунтів і дістав під свою руку п'ять міст. А третій не надбав нічого. Тоді пан відібрав у нього й ту одну міну і віддав тому, що приніс десять. І сказав: кожному, хто має, дано буде, а в того, хто не має, відніметься й те, що він має.
На основі цієї-от притчі й побудував епіскоп свою проповідь.
— Любі мої,— так почав він,— трагічна загибель "Оптиміста" в водах Ла-Маншу сколихнула в нашій країні хвилю патріотизму. Уранці минулого четверга читач ранкових газет, сівши снідати, знайшов біля своєї тарілки страшну вість про нещастя, яке спіткало Англію, і це горе немовби відкрило очі нашій країні на її місію, яку вона почала вже забувати.
Що розумію я під словами "відкрило очі"? Любі мої, усі життєві явища — а наше життя все складається з окремих явищ — мають свій я в ний і таємний зміст. У всякої події, як, наприклад, у нашої недавньої катастрофи, є зовнішні, явні причини і є глибинні, таємні. Але є люди, які бачать те, що зовні, але не бачать того, що в глибині. А глибинні причини якраз і є найважливіші: лиш той, хто знає їх, знає життя.
І ось, любі мої, я питаю вас: який же таємний зміст мала катастрофа, що так тяжко вразила нас?
Єпіскоп, відхилившись назад, велично випростався. Сміливим відвертим поглядом обвів він увесь храм, представників урядових установ, офіцерів морського міністерства на чолі з Гейлом, комерсантів, родичів учасників війни.
— Любі мої,— нарешті почав він знову,— пан із нашої притчі — суворий пан. Він вимагає повертати йому гроші з лихвою. Тут він нікому попусту не дає. Слугу, який хоче віддати йому тільки його фунт, він викидає в тьму кромішню, де плач і скрегіт зубів. Так, любі мої, господь — бо пан у нашій притчі це сам наш господь — суворий хазяїн і вимагає свій процент. Але він, любі мої, не тільки сувбрий, а й справедливий хазяїн. Не від кожного із своїх слуг вимагає він такий самий процент. Від одного він бере десять фунтів, але й п'ять фунтів від другого він теж приймає. Він бере те, що йому дають. Тільки недбальства третього, лінивого й лукавого слуги він не приймає.. Його він проганяє з роботи. В нього відніметься й те, що він має, тобто фунт, одержаний від пана кожним, цей основний капітал. Отже, глибокий зміст цієї притчі можна висловити в трохи несподіваній формі: кожному за його здібностями.
До речі, кілька слів про саме слово "фунт". У святому письмі є два варіанти притчі, про яку йде мова. В одному сказано про міни, фунти срібла, в другому — про таланти.