Копійчаний роман - Сторінка 68
- Бертольт Брехт -
Він падав дедалі нижче. Про звинувачення в убивстві Мері Свеєр він не знав нікогісінько, бо не читав газет.
Холодного листопадового вечора перед однією хлібною крамницею на Вест-Індія-стріт збігся гурт цікавих.
Якесь мале хлоп'я схопило з прилавка хлібину і гайнуло навтікача. Продавці зняли крик, і перехожі кинулись навздогін за злодійчуком. Він біг так швидко, як тільки могли його малі ноженята, але далеко не втік. На розі якийсь чоловік підставив йому ногу, хлопчик упав, його схопили, відвели назад у крамницю, й невдовзі його забрав полісмен. Люди, лаючись, розійшлися.
Серед тих, що переслідували хлопця з украденою хлібиною, був і якийсь голодранець непевного віку. Коли хлоп'я передали полісменові, той голодранець пішов у напрямі доків. Там він знав одне місце, де можна було переночувати.
Точніше кажучи, це був той самий чоловік, що підставив хлоп'яті ногу. Він зробив так зовсім машинально.
Добравшись до місця своєї ночівлі під одним з мостів, він витяг з кишені невеличкий пакунок, розгорнув папір, повільно зжував якісь цвілі недоїдки, що були там, скинув з ніг розбиті черевики, підняв один камінь, дістав з-під нього дві газети, сів на землю, вкрив газетами ноги, потім ліг, підклавши під голову куртку й обидва кулаки, і скрутився калачиком. Скоро він заснув, і йому приснився сон.
Після багатьох сторіч злигоднів настав день тріумфу. Трудящий люд повстав, скинув нарешті з шиї гнобителів, за одним заходом змів з дороги й усіх розрадників — можливо, найстрашніших своїх ворогів,— відкинув остаточно всі облудні надії й здобув перемогу. Все на світі змінилося. Підлість утратила гучну славу, все корисне прославилося, глупота позбулася привілеїв, жорстокість перестала давати зиск. Не в першу й не в другу чергу, але все-таки дуже скоро після перемоги мав відбутись великий суд.
Кожному відомо, що це означає. Про цей суд говорилося ?авжди, його ждали з незапам'ятних часів; усі народи вимальовували собі його картину до найменших подробиць. Дехто намагався був відсунути його аж на кінець світу, але такі намагання покласти справу під сукно збудили підозру; народи нізащо не хотіли чекати так довго. Про те, щоб цей суд відбувся лиш тоді, коли згасне все земне життя, не могло бути й мови; адже після нього, власне, життя' мала тільки початись. Бо чи варт називати справжнім життям те, що було до цього суду?
І суд нарешті настав.
Той, кому все це снилось, головував на ньому. Він, зрозуміло, домігся цього тільки після запеклої боротьби, бо претендентів на посаду Верховного судді об'явилася сила-силенна і всі вони з диким ревінням, як скажені, билися за таке щастя. Але хто ж перешкодить людині вві сні здобувати які завгодно перемоги? І ось наш герой став головою на найбільшому суді в історії людства, єдиному справді потрібному, всеосяжному й справедливому суді.
Перед ним мали стати не тільки живі, а й померлі, всі, хто будь-коли якимсь-то чином покривдив бідних і беззахисних — чи то ділом, чи навіть самим словом.
На солдата Ф'юкумбі, що став Верховним суддею, чекала незмірно велика робота. Він визначив тривалість процесу в кількасот років. Адже треба було розглянути скарги всіх будь-коли скривджених і зневажених.
По довгих роздумах, що самі собою тривали не один місяць, Верховний суддя вирішив почати з того чоловіка, який, за словами одного епіскопа на панахиді по загиблих солдатах, вигадав притчу, що протягом двох тисяч років розповідалася з усіх амвонів. Це, на думку Верховного судді, було особливо тяжким злочином.
Засідання суду відбулось в одному подвір'ї, де чомусь висіла випрана білизна, і в присутності чотирнадцяти собак, що сиділи в клітці й уважно слухали. Вони були голодні й мали дістати свій харч тільки після оголошення вироку.
Обвинуваченого привели двоє жебраків.
Він був якийсь дрібний крамар, чи ремісник, як видно було з його дешевого, але пристойного костюма й гутаперчевого стоячого комірця.
На суддівському столі лежав ніж і написаний чорнилом лист із пришпиленою реєстраційною карткою.
Верховний суддя відкрив засідання, спитавши обвинуваченого, чи усвідомлював він усі можливі наслідки своїх слів і взагалі всяких висловлювань.
Обвинувачений відповів: так, його знають у всьому світі як засновника нової релігії.
Цю відповідь, як і все, що говорив обвинувачений, заніс до протоколу жебрак велетенського зросту, містер Смізі. Верховний суддя призначив його секретарем, добре знаючи його акуратність у записах. Адже містер Смізі свого часу, інкасуючи гроші, що здавав йому вуличний жебрак Ф'юкумбі, надзвичайно пунктуально реєстрував виробіток свого підлеглого.
Друге запитання Верховного судді було таке: чи обвинувачений визнає себе винним у тому, що він у своїй притчі перекрутив факти і таким чином розповсюджував неправдиві відомості?
Обвинувачений палко заперечував таку провину. Він твердив, що, старанно працюючи й як слід поставивши справу, з одного фунта цілком можливо здобути п'ять, а то й усі десять.
Але на запитання, як же саме треба ставити справу, він зумів тільки повторити: як слід, як усі тямущі люди.
Проте Верховний суддя наполягав на точнішій відповіді, і обвинуваченому довелось признатися, що він ніколи не цікавився економічними питаннями й деталями, а тому добрів цього не знає.
Верховний суддя пильно подивився на нього, намагаючись збагнути, чи правду він каже, а потім грюкнув кулаком по столу так сильно, що іржавий ніж і лист аж підскочили. Але не сказав нічого, тільки спитав знову:
— Чи справді ви твердили, ніби не лише деякі люди, а всі, тобто кожен з народжених на світ, одержують свій фунт? Я звертаю на це вашу особливу увагу, бо це основний пункт обвинувачення.
Обвинувачений визнав, що він справді казав таке. Його, очевидно, тільки здивувало, чому саме це — основний пункт.
— Тоді скажіть нам, обвинувачений,— зовсім спокійно провадив Верховний суддя,— де ви чули, що всім людям на світі дається такий фунт, із якого можна здобути ще п'ять, а то й цілих десять фунтів?
— Так усі кажуть...— відповів обвинувачений повільно, бо він і досі ще силкувався зрозуміти, чому ж саме це має бути основним пунктом обвинувачення.
— Тоді ми викличемо тих, хто казав вам це, й допитаємо їх,— поважним тоном запропонував суддя.
Він подзвонив у обідній дзвіночок, і з-за розвішаної на шворках білизни вийшло кільканадцять чоловік, одягнених подібно до обвинуваченого, в таких самих гутаперчевих комірцях,— його знайомі, друзі дитинства, сусіди, вчителі, а також родичі. Вони поставали перед суддівським столом, і почався допит свідків.
Усі вони підтвердили, що їм було дано по фунту. Таким фунтом вони вважали свій здоровий глузд, вправність у ремеслі, працьовитість.
— А більше нічого у вас не буріо? — спитав суддя. Тоді один признався, що в нього була власна теслярня.
То був батько обвинуваченого.
Другий сказав, що батько платив за його навчання в школі. То був учитель обвинуваченого.
Третій дістав у спадщину бакалійну крамничку. То був сусід обвинуваченого.
Слухаючи кожного свідка, суддя кивав головою, немовби чекав саме таких слів і йіяких інших. Глянувши на собак, що тислися до залізних ґрат клітки, він усміхнувся до них.
— Отже, до цього фунта ще багато дечого треба...— тільки й сказав він. А свідків ще спитав: — А ви як слід дбали про те, щоб примножити свій фунт?
Усі вони почали голосно запевняти, що примножували його по своїй силі й змозі, берегли й доглядали надбане, наживали нове добро, а до того ще виховували дітей і наділяли кожного з них фунтом.
Суддя знов усміхнувся до собак. Потім повернувся до обвинуваченого: чи не зустрічав він і інших людей — людей, які, на відміну від свідків, не дістали жодного фунта? Обвинувачений похитав головою.
Тоді Верховний суддя ще раз подзвонив у свій дзвіночок, і з-за білизни виступили нові свідки. Вони були вдягнені гірше за перших, і хода їхня від утоми була важча.
— Хто ви? — спитав суддя.— І чому ви стали осторонь оцих свідків, що стоять біля столу?
Виявилося, що це все слуги, наймити та наймички перших свідків. До такого нахабства — стати поруч із своїми панами — вони ще не дійшли.
— Ви знаєте обвинуваченого? — спитав їх суддя.
Так, вони знали його. Це був той самий, що часто розмовляв з ними. Він казав їм, між іншим, і те, що кожна людина одержує від бога свій фунт, тобто свої фізичні й духовні сили, які вона повинна примножувати й застосовувати якомога краще. Вони це чули з його власних уст.
— Отже, і він вас добре знав?
— Авжеж,— відповіли вони, і обвинувачений мусив визнати, що це правда.
— А ваш фунт примножився? — суворо запитав їх суддя.
— Ні,— злякано відказали вони.
— А він бачив, що ваш фунт не примножується?
На хвилину вони розгубились, бо не знали, що відповісти на це запитання. Та потім один з них вийшов наперед — маленький хлопчик, достеменно схожий на того, що йому біля хлібної крамниці солдат підставив ногу — свою дерев'яну ногу. Хлопчик сміливо підійшов до столу, став перед суддею й голосно сказав:
— Д певне, що бач в! Бо ми мерзли в холод і ніколи не наїдалися досита. Сам поглянь на нас, хіба цього не видно зразу?
Засоромивши в рота два пальці, він свиснув, і з-поміж моклої білизни, ще мокріша, виступила якась жінка — викапана крамарка Мері Свеєр.
Верховний суддя трохи підвівся й нахилився вперед, щоб краще розгледіти її.
— Я хотів спитати тебе, Мері, чи холодно там, звідки ти прийшла,— сказав він голосно,— але, бачу, не варт і питати. Видно й так, що там справді холодно.
Помітивши, що вона стомлена, він додав:
— Сядь, Мері, ти вже доволі набігалась. Вона озирнулась навколо, але стільця не було.
Суддя подзвонив. Із неба пішов сніг — тонким стовпом, не товщим за середніх розмірів дерево. Коли з того снігу насипався стільчик, на який Мері могла сісти, суддя сказав:
— Холоднувате сідало, а як потепліє, то воно розтане, й доведеться тобі знову стояти. Але тут уже нічого не вдієш.
А до свідків він мовив:
— Отже, можна вважати за доведене, що вас викинули туди, де плач і скрегіт зубів?
— Ні,— відказав один з них, осмілівши.— Нас і не впускали нікуди.
Суддя окинув їх усіх замисленим поглядом і знову звернувся до обвинуваченого:
— Кепські ваші справи, добродію. Вам потрібен захисник.
Холодного листопадового вечора перед однією хлібною крамницею на Вест-Індія-стріт збігся гурт цікавих.
Якесь мале хлоп'я схопило з прилавка хлібину і гайнуло навтікача. Продавці зняли крик, і перехожі кинулись навздогін за злодійчуком. Він біг так швидко, як тільки могли його малі ноженята, але далеко не втік. На розі якийсь чоловік підставив йому ногу, хлопчик упав, його схопили, відвели назад у крамницю, й невдовзі його забрав полісмен. Люди, лаючись, розійшлися.
Серед тих, що переслідували хлопця з украденою хлібиною, був і якийсь голодранець непевного віку. Коли хлоп'я передали полісменові, той голодранець пішов у напрямі доків. Там він знав одне місце, де можна було переночувати.
Точніше кажучи, це був той самий чоловік, що підставив хлоп'яті ногу. Він зробив так зовсім машинально.
Добравшись до місця своєї ночівлі під одним з мостів, він витяг з кишені невеличкий пакунок, розгорнув папір, повільно зжував якісь цвілі недоїдки, що були там, скинув з ніг розбиті черевики, підняв один камінь, дістав з-під нього дві газети, сів на землю, вкрив газетами ноги, потім ліг, підклавши під голову куртку й обидва кулаки, і скрутився калачиком. Скоро він заснув, і йому приснився сон.
Після багатьох сторіч злигоднів настав день тріумфу. Трудящий люд повстав, скинув нарешті з шиї гнобителів, за одним заходом змів з дороги й усіх розрадників — можливо, найстрашніших своїх ворогів,— відкинув остаточно всі облудні надії й здобув перемогу. Все на світі змінилося. Підлість утратила гучну славу, все корисне прославилося, глупота позбулася привілеїв, жорстокість перестала давати зиск. Не в першу й не в другу чергу, але все-таки дуже скоро після перемоги мав відбутись великий суд.
Кожному відомо, що це означає. Про цей суд говорилося ?авжди, його ждали з незапам'ятних часів; усі народи вимальовували собі його картину до найменших подробиць. Дехто намагався був відсунути його аж на кінець світу, але такі намагання покласти справу під сукно збудили підозру; народи нізащо не хотіли чекати так довго. Про те, щоб цей суд відбувся лиш тоді, коли згасне все земне життя, не могло бути й мови; адже після нього, власне, життя' мала тільки початись. Бо чи варт називати справжнім життям те, що було до цього суду?
І суд нарешті настав.
Той, кому все це снилось, головував на ньому. Він, зрозуміло, домігся цього тільки після запеклої боротьби, бо претендентів на посаду Верховного судді об'явилася сила-силенна і всі вони з диким ревінням, як скажені, билися за таке щастя. Але хто ж перешкодить людині вві сні здобувати які завгодно перемоги? І ось наш герой став головою на найбільшому суді в історії людства, єдиному справді потрібному, всеосяжному й справедливому суді.
Перед ним мали стати не тільки живі, а й померлі, всі, хто будь-коли якимсь-то чином покривдив бідних і беззахисних — чи то ділом, чи навіть самим словом.
На солдата Ф'юкумбі, що став Верховним суддею, чекала незмірно велика робота. Він визначив тривалість процесу в кількасот років. Адже треба було розглянути скарги всіх будь-коли скривджених і зневажених.
По довгих роздумах, що самі собою тривали не один місяць, Верховний суддя вирішив почати з того чоловіка, який, за словами одного епіскопа на панахиді по загиблих солдатах, вигадав притчу, що протягом двох тисяч років розповідалася з усіх амвонів. Це, на думку Верховного судді, було особливо тяжким злочином.
Засідання суду відбулось в одному подвір'ї, де чомусь висіла випрана білизна, і в присутності чотирнадцяти собак, що сиділи в клітці й уважно слухали. Вони були голодні й мали дістати свій харч тільки після оголошення вироку.
Обвинуваченого привели двоє жебраків.
Він був якийсь дрібний крамар, чи ремісник, як видно було з його дешевого, але пристойного костюма й гутаперчевого стоячого комірця.
На суддівському столі лежав ніж і написаний чорнилом лист із пришпиленою реєстраційною карткою.
Верховний суддя відкрив засідання, спитавши обвинуваченого, чи усвідомлював він усі можливі наслідки своїх слів і взагалі всяких висловлювань.
Обвинувачений відповів: так, його знають у всьому світі як засновника нової релігії.
Цю відповідь, як і все, що говорив обвинувачений, заніс до протоколу жебрак велетенського зросту, містер Смізі. Верховний суддя призначив його секретарем, добре знаючи його акуратність у записах. Адже містер Смізі свого часу, інкасуючи гроші, що здавав йому вуличний жебрак Ф'юкумбі, надзвичайно пунктуально реєстрував виробіток свого підлеглого.
Друге запитання Верховного судді було таке: чи обвинувачений визнає себе винним у тому, що він у своїй притчі перекрутив факти і таким чином розповсюджував неправдиві відомості?
Обвинувачений палко заперечував таку провину. Він твердив, що, старанно працюючи й як слід поставивши справу, з одного фунта цілком можливо здобути п'ять, а то й усі десять.
Але на запитання, як же саме треба ставити справу, він зумів тільки повторити: як слід, як усі тямущі люди.
Проте Верховний суддя наполягав на точнішій відповіді, і обвинуваченому довелось признатися, що він ніколи не цікавився економічними питаннями й деталями, а тому добрів цього не знає.
Верховний суддя пильно подивився на нього, намагаючись збагнути, чи правду він каже, а потім грюкнув кулаком по столу так сильно, що іржавий ніж і лист аж підскочили. Але не сказав нічого, тільки спитав знову:
— Чи справді ви твердили, ніби не лише деякі люди, а всі, тобто кожен з народжених на світ, одержують свій фунт? Я звертаю на це вашу особливу увагу, бо це основний пункт обвинувачення.
Обвинувачений визнав, що він справді казав таке. Його, очевидно, тільки здивувало, чому саме це — основний пункт.
— Тоді скажіть нам, обвинувачений,— зовсім спокійно провадив Верховний суддя,— де ви чули, що всім людям на світі дається такий фунт, із якого можна здобути ще п'ять, а то й цілих десять фунтів?
— Так усі кажуть...— відповів обвинувачений повільно, бо він і досі ще силкувався зрозуміти, чому ж саме це має бути основним пунктом обвинувачення.
— Тоді ми викличемо тих, хто казав вам це, й допитаємо їх,— поважним тоном запропонував суддя.
Він подзвонив у обідній дзвіночок, і з-за розвішаної на шворках білизни вийшло кільканадцять чоловік, одягнених подібно до обвинуваченого, в таких самих гутаперчевих комірцях,— його знайомі, друзі дитинства, сусіди, вчителі, а також родичі. Вони поставали перед суддівським столом, і почався допит свідків.
Усі вони підтвердили, що їм було дано по фунту. Таким фунтом вони вважали свій здоровий глузд, вправність у ремеслі, працьовитість.
— А більше нічого у вас не буріо? — спитав суддя. Тоді один признався, що в нього була власна теслярня.
То був батько обвинуваченого.
Другий сказав, що батько платив за його навчання в школі. То був учитель обвинуваченого.
Третій дістав у спадщину бакалійну крамничку. То був сусід обвинуваченого.
Слухаючи кожного свідка, суддя кивав головою, немовби чекав саме таких слів і йіяких інших. Глянувши на собак, що тислися до залізних ґрат клітки, він усміхнувся до них.
— Отже, до цього фунта ще багато дечого треба...— тільки й сказав він. А свідків ще спитав: — А ви як слід дбали про те, щоб примножити свій фунт?
Усі вони почали голосно запевняти, що примножували його по своїй силі й змозі, берегли й доглядали надбане, наживали нове добро, а до того ще виховували дітей і наділяли кожного з них фунтом.
Суддя знов усміхнувся до собак. Потім повернувся до обвинуваченого: чи не зустрічав він і інших людей — людей, які, на відміну від свідків, не дістали жодного фунта? Обвинувачений похитав головою.
Тоді Верховний суддя ще раз подзвонив у свій дзвіночок, і з-за білизни виступили нові свідки. Вони були вдягнені гірше за перших, і хода їхня від утоми була важча.
— Хто ви? — спитав суддя.— І чому ви стали осторонь оцих свідків, що стоять біля столу?
Виявилося, що це все слуги, наймити та наймички перших свідків. До такого нахабства — стати поруч із своїми панами — вони ще не дійшли.
— Ви знаєте обвинуваченого? — спитав їх суддя.
Так, вони знали його. Це був той самий, що часто розмовляв з ними. Він казав їм, між іншим, і те, що кожна людина одержує від бога свій фунт, тобто свої фізичні й духовні сили, які вона повинна примножувати й застосовувати якомога краще. Вони це чули з його власних уст.
— Отже, і він вас добре знав?
— Авжеж,— відповіли вони, і обвинувачений мусив визнати, що це правда.
— А ваш фунт примножився? — суворо запитав їх суддя.
— Ні,— злякано відказали вони.
— А він бачив, що ваш фунт не примножується?
На хвилину вони розгубились, бо не знали, що відповісти на це запитання. Та потім один з них вийшов наперед — маленький хлопчик, достеменно схожий на того, що йому біля хлібної крамниці солдат підставив ногу — свою дерев'яну ногу. Хлопчик сміливо підійшов до столу, став перед суддею й голосно сказав:
— Д певне, що бач в! Бо ми мерзли в холод і ніколи не наїдалися досита. Сам поглянь на нас, хіба цього не видно зразу?
Засоромивши в рота два пальці, він свиснув, і з-поміж моклої білизни, ще мокріша, виступила якась жінка — викапана крамарка Мері Свеєр.
Верховний суддя трохи підвівся й нахилився вперед, щоб краще розгледіти її.
— Я хотів спитати тебе, Мері, чи холодно там, звідки ти прийшла,— сказав він голосно,— але, бачу, не варт і питати. Видно й так, що там справді холодно.
Помітивши, що вона стомлена, він додав:
— Сядь, Мері, ти вже доволі набігалась. Вона озирнулась навколо, але стільця не було.
Суддя подзвонив. Із неба пішов сніг — тонким стовпом, не товщим за середніх розмірів дерево. Коли з того снігу насипався стільчик, на який Мері могла сісти, суддя сказав:
— Холоднувате сідало, а як потепліє, то воно розтане, й доведеться тобі знову стояти. Але тут уже нічого не вдієш.
А до свідків він мовив:
— Отже, можна вважати за доведене, що вас викинули туди, де плач і скрегіт зубів?
— Ні,— відказав один з них, осмілівши.— Нас і не впускали нікуди.
Суддя окинув їх усіх замисленим поглядом і знову звернувся до обвинуваченого:
— Кепські ваші справи, добродію. Вам потрібен захисник.