Копійчаний роман - Сторінка 69
- Бертольт Брехт -
Але захисник, підхожий до вас.
Він подзвонив, і з будинку вийшов низенький чоловічок з вульгарним виразом обличчя.
— Ви захисник? — буркнув суддя.— Станьте позаду обвинуваченого.
Коли маленький чоловічок став за спиною в обвинуваченого, той зблід. Він добре зрозумів, що суддя призначив йому такого захисника не з добрим наміром.
Верховний суддя пояснив захисникові, на чому вони зупинились.
— Суд,— сказав він, визнав за доведене, що з тверджень обвинуваченого двоє відповідають дійсності: по-перше, те, що з допомогою фунта можна здобути зиск, а по-друге — що тих, хто його не здобуває, викидають у тьку кромішню, де плач і скрегіт зубів. Але твердження, ніби такий фунт дається кожній людині, суд не визнав доведеним.
Мері Свеєр,— знову почав Верховний суддя,— ти підписала контракт із містером Макхітом. Чи в тому контракті зазначалося, що він не повинен відкривати нових крамниць у сусідстві з твоєю?
Подумавши, Мері відповіла:
— Ні.
— А чому ти не помітила, що там нема такого пункту?
— Не знаю, Ф'ю.
Верховний суддя подзвонив. Із-за білизни вийшов високий чоловік з бамбуковою тростиною в руці. То був учитель, у якого колись училась самогубця.
— Ти не навчив своїх учнів читати,— суворо сказав йому суддя.— Як це так?
Високий пильно придивився до жінки, що сиділа перед суддею, й заявив:
— Вона вміє читати.
— Але не контракти! Не контракти! — гнівно закричав суддя.
Учитель ображено надувся.
— А навіщо моїм уайтчепельським учням уміти читати контракти? — буркнув він.— їм треба вчитись працювати, а контракти їм ні до чого.
— Що таке асоціація? — швидко спитав суддя.
— Об'єднання,— здивовано буркнув учитель.— До чого це тут?
— Правильно,— вдоволено мовив Верховний суддя,— об'єднання. А що таке Аттіка?
Учитель похмуро мовчав.
Верховного суддю це, здавалось, розчарувало, але він допитував далі.
— Ви вчилися в школі? — звернувся він до обвинуваченого, що стояв знітившись, понуривши голову.
Чоловік у гутаперчевому комірці ствердно кивнув. Тоді суддя й його спитав:
— Що таке Аттіка?
Але той не знав. Учитель, щоправда, спробував підказати. Йому, видно, було соромно, що обвинувачений так мало знає.
— Так, небагато ви знаєте,— сказав суддя.
Та враз утрутився низенький чоловічок, призначений захисником:
— Він знав досить. Для нас він знав досить!
— Ваша правда,— запобігливо пробелькотів суддя. Він зробив це зовсім машинально.
.Верховний суддя знов узяв дзвінок, і до столу підійшов хирлявий чолоьік у офіціантському халаті. Це був той чоловік, у якого Ф'юкумбі колись купив шиночок.
— Він уміє писати?
Це запитання судді звернене було до вчителя. Той придивився до нового свідка, впізнав і в ньому свого колишнього учня й кивнув великою головою.
— А чом же ти не написав у нашому контракті,— обурено спитав свідка суддя,— що твій шинок мав клієнтів, лиш поки там поблизу щось будувалося?
— Як же я міг це зробити,— відмовив офіціант.— Я сам по вуха заліз у борги, відкриваючи його, і радий був, що за той рік розрахувався з кредиторами та знову дістав змогу влаштуватись на роботу в ресторан.
— Отже, він не вмів писатиі — ще сердитіше вигукнув суддя.
Але потім він опанував себе й оголосив перерву.
Поки всі стояли й ждали, що буде далі, суддя підступив до вчителя й лагідно, майже влесливо спитав його, що ж таке Аттіка, Бо він не встиг дочитати своєї книжки до цього слова, її в нього відібрали.
Та вчитель тільки зміряв його поглядом і не відповів нічого.
Верховний суддя зітхнув і знову відкрив засідання. Але він уже не знавтщо йому робити далі.
Глянувши на головного свідка, крамарку Мері Свеєр, він побачив, що вона шиє. Рука з голкою швидко клала стібок за стібком, хоч шити їй, власне, було нічого — адже їй не завозили полотна. Отже, голка просто рухалась у повітрі, і ніякої сорочки не виходило.
— А якби не настала затримка в постачанні,— тихо, замислено спитав суддя,— та якби там не відкрили ще одну крамницю, то, може б, ти й мала певний шматок хліба, Мері?
— А чом же ні? — втомлено відказала вона.— У мене ж були швачки.
— Оце ж і є головне! — вхопився за її слова Верховний суддя.—Але ми весь час топчемося на одному місці. Я ніколи не думав, що розібрати це діло буде так важко...
Він підвівся й відійшов до клітки. Собаки радісно заскавчали; вони думали, що їх нарешті нагодують. Але загадка ще не була розгадана.
Верховний суддя скоса зиркнув назад. Там стояли свідки захисту, що підтримували обвинуваченого,— всі вгодовані, добре вдягнені, люди з успіхами й шансами в майбутньому; а навпроти них — голодні, худі, передчасно постарілі. Жінка на сніговому стільчику весь час шила уявну сорочку, хлопчик зігнув руку, наче тримав під пахвою важку хлібину, якої не було.
Суддя, стукаючи дерев'янкою, пішов назад, до свого столу. Проходячи повз обвинуваченого, він ураз надумався й півголосом спитав його:
— Невже ти не розумієш?
Але чоловік у гутаперчевому комірці тільки знизав плечима й не відповів нічого.
— Отака різниця,—— зітхнув суддя,— і без будь-якої причини. Але ж мусить тут бути чиясь вина! Тільки чия?
Він нерішуче зупинився, охоплений сумнівом: чи варт йому взагалі сідати знову в суддівське крісло?
"Усе лихо в тому, що я нічого не знаю,-—думав він.— Невчений я, бракує мені освіти, щоб розібрати це діло... Темний я... Якби мені тільки дізнатися, що воно таке — той їхній фунт!"
І раптом рвучко підвів голову, згадавши про надлюдську владу, дану йому нещодавно. Він підбіг до столу, схопив дзвіночок і, широко розмахуючи рукою, задзвонив.
З-за білизни довгою процесією вийшли томи Британської енциклопедії — сорок томів. Вони були товсті й ступали поважно.
В чотири шеренги, мов солдати, вишикувались вони перед Верховним суддею.
— Друзі мої,— шанобливо почав суддя.— Чи можете ви пояснити мені, чому це дехто з нас — менша частина — примножує своє добро, робить із одного фунта, як учить і вимагає біблія, два або п'ять, а то й усі десять, а решта — більшість — протягом довгого трудового життя примножують хіба що свої злидні? Який він, друзі мої, отой фунт щасливих людей, що дає такі величезні прибутки і що за нього, як мені доводилось чути, і між ними самими точиться така страшну війна? Що воно таке, той фунт?
Сорок томів зступилися кружка й почали радитись. Потім один вийшов наперед.
— Я можу розповісти вам усе про капітал,— сказав він густим, гучним, самовпевненим голосом.—Це гроші, які дають процент — подібно до того, як корова телиться. Хто ними володіє — чи успадкованими, чи то нажитими.-— тому вони й дають прибуток. Може, це пояснить вам що-небудь.
Суддя повернув голову до Мері Свеєр:
— Мені пригадується, ніби в тебе теж були гроші. Ти не подумай чого такого, я не питаю в тебе, звідки ти їх узяла; але ж вони в тебе були. І не примножились.
— Еге ж,— байдуже сказала вона.— Трошки було. Та вистачило їх ненадовго.
— Вони не отелились, чуєте! — суворо мовив суддя до томів.
Тоді виступив наперед інший том.
— Я знаю дещо про —робочу силу,— голосно сказав він.— Якщо людина вкладає свою робочу силу в що-не-будь, то воно робиться цінніше. Цегла варта небагато, зате будинок — більше, розумієте?
— Е-е-е,— втомлено протяг суддя,— не в тім річ. Робочу силу ма$ кожне з нас. Але те, у віщо ми її вкладаємо, належало не нам, або ж воно дуже швидко йшло прахом. Правда ж, Мері?
Потім виходили й ще інші томи, говорили щось про винаходи, або про організаторський хист, або про ощадливість. Але ніхто не міг до ладу пояснити, що ж таке той фунт удачливих людей.
Кінець кінцем вони вишикувались по-військовому в одну шеренгу й розрахувались за порядком номерів, щоб Верховний суддя міг побачити, що вони тут усі. І справді, жодного не бракувало.
Тоді Верховний суддя відпустив їх і зажурився ще дужче.
І знову його погляд упав на головного свідка, швачку Мері Свеєр.
— Сіріус,— промимрив він собі під ніс. Потім сів у своє крісло й подзвонив.
Із-за білизни вийшов Сіріус. У нього було п'ять великих зубців-променів і дві маленькі ніжки.
— Ви останнім часом входили в знак Терезів? — спитав його суддя.
Сіріус, подумавши, відповів, що ні.
— А якби ви ввійшли в знак Терезів чи в який інший знак, чи могло б це, на вашу думку, становити загрозу для крамниці місіс Свеєр?
Сіріус заперечив, навіть не задумуючись. Він, очевидно, дуже образився.
— Отже, це й не ваша провина? Не від вао це все залежить? Річ тут не в щасті?
І2*
355
— Та який йолоп вам такого наплів? — обурився Сіріус.
Суддя відпустив його, понурив голову й безнадійно втупив очі в стіл.
Свідки обвинувачення заворушились.
— Нам уже треба йти,— загули вони.— Все одно нічого ви де доб'єтесь. Надто вже велика нерівність; вони хитріші за нас.
— Так, так, нерівність дуже велика,—— підхопив і захисник, зсунувши на потилицю котелок.— Між людиною на дерев'янці і людиною без обох ніг, та ще й сліпою, величезна різниця, яка має й фінансові наслідки, любий мій Ф'юкумбі.
Суддя прислухався до захисникової мови дуже уважно, добре видно було, що його цікавить кожне слово низенького чоловічка. І суддя сам знав, що це бачать усі.
— От викличте Бірі, мого управителя,— глузливо порадив захисник,— він же син робітника, шахтаря.
Суддя трохи подумав, потім подзвонив, і з'явився Бірі. Не дожидаючи запитання, він потвердив, що має рахунок у банку.
— Але у мене є голова на в'язах! — гордо похвалився він.— Убиральня з похилою задньою стінкою — це моя ідея!
4 Захисник підтримав його:
— Так, так, він уміє видушувати з людей усе, що можна, ось у чому річ.
Свідки обвинувачення сердито загомоніли.
— Замовкніть! — суворо спинив захисника Верховний суддя.
Його погляд упав на речі, що лежали на столі,— ніж і лист. Він підвівся, обійшов стіл, став перед ним, як свідок, і сказав, звертаючись ніби до судді:
— Моїм фунтом був оцей ніж.
Тоді квапливо вернувся на своє місце, сів і суворо промовив:
— Ось вам іще один основний пункт. Мері, а який фунт був у тебе?
І підняв листа, щоб напровадити ї'ьна відповідь.
— Моїм фунтом був отой лист,— зрозумівши його, сказала вона і цим трохи допомогла йому.
— У цьому листі написано, що ти знаєш про свого роботодавця такі речі, за які садовлять у в'язницю. Це називається шантаж, правда?
— Авжеж,— погодилась вона.
— Так, це наш фунт, отакий у нас фунт,— замислено промимрив суддя.— Але який же їхній фунт?
Він сидів, підперши голову руками, зовсім розгублений і зневірений.
— Нічого не можу добрати,— поскаржився він.— — Оті Д-крамниці, оті військові транспортні Прибутки, прибутки й прибутки! Звідки вони беруться, справді? Отакі незліченні бариші, отакі війни, отака нерівність! І як вони примудряються все це робити?
Та враз йому впав у очі Бірі, і одна Думка сяйнула у нього в голові.
Він подзвонив, і з будинку вийшов низенький чоловічок з вульгарним виразом обличчя.
— Ви захисник? — буркнув суддя.— Станьте позаду обвинуваченого.
Коли маленький чоловічок став за спиною в обвинуваченого, той зблід. Він добре зрозумів, що суддя призначив йому такого захисника не з добрим наміром.
Верховний суддя пояснив захисникові, на чому вони зупинились.
— Суд,— сказав він, визнав за доведене, що з тверджень обвинуваченого двоє відповідають дійсності: по-перше, те, що з допомогою фунта можна здобути зиск, а по-друге — що тих, хто його не здобуває, викидають у тьку кромішню, де плач і скрегіт зубів. Але твердження, ніби такий фунт дається кожній людині, суд не визнав доведеним.
Мері Свеєр,— знову почав Верховний суддя,— ти підписала контракт із містером Макхітом. Чи в тому контракті зазначалося, що він не повинен відкривати нових крамниць у сусідстві з твоєю?
Подумавши, Мері відповіла:
— Ні.
— А чому ти не помітила, що там нема такого пункту?
— Не знаю, Ф'ю.
Верховний суддя подзвонив. Із-за білизни вийшов високий чоловік з бамбуковою тростиною в руці. То був учитель, у якого колись училась самогубця.
— Ти не навчив своїх учнів читати,— суворо сказав йому суддя.— Як це так?
Високий пильно придивився до жінки, що сиділа перед суддею, й заявив:
— Вона вміє читати.
— Але не контракти! Не контракти! — гнівно закричав суддя.
Учитель ображено надувся.
— А навіщо моїм уайтчепельським учням уміти читати контракти? — буркнув він.— їм треба вчитись працювати, а контракти їм ні до чого.
— Що таке асоціація? — швидко спитав суддя.
— Об'єднання,— здивовано буркнув учитель.— До чого це тут?
— Правильно,— вдоволено мовив Верховний суддя,— об'єднання. А що таке Аттіка?
Учитель похмуро мовчав.
Верховного суддю це, здавалось, розчарувало, але він допитував далі.
— Ви вчилися в школі? — звернувся він до обвинуваченого, що стояв знітившись, понуривши голову.
Чоловік у гутаперчевому комірці ствердно кивнув. Тоді суддя й його спитав:
— Що таке Аттіка?
Але той не знав. Учитель, щоправда, спробував підказати. Йому, видно, було соромно, що обвинувачений так мало знає.
— Так, небагато ви знаєте,— сказав суддя.
Та враз утрутився низенький чоловічок, призначений захисником:
— Він знав досить. Для нас він знав досить!
— Ваша правда,— запобігливо пробелькотів суддя. Він зробив це зовсім машинально.
.Верховний суддя знов узяв дзвінок, і до столу підійшов хирлявий чолоьік у офіціантському халаті. Це був той чоловік, у якого Ф'юкумбі колись купив шиночок.
— Він уміє писати?
Це запитання судді звернене було до вчителя. Той придивився до нового свідка, впізнав і в ньому свого колишнього учня й кивнув великою головою.
— А чом же ти не написав у нашому контракті,— обурено спитав свідка суддя,— що твій шинок мав клієнтів, лиш поки там поблизу щось будувалося?
— Як же я міг це зробити,— відмовив офіціант.— Я сам по вуха заліз у борги, відкриваючи його, і радий був, що за той рік розрахувався з кредиторами та знову дістав змогу влаштуватись на роботу в ресторан.
— Отже, він не вмів писатиі — ще сердитіше вигукнув суддя.
Але потім він опанував себе й оголосив перерву.
Поки всі стояли й ждали, що буде далі, суддя підступив до вчителя й лагідно, майже влесливо спитав його, що ж таке Аттіка, Бо він не встиг дочитати своєї книжки до цього слова, її в нього відібрали.
Та вчитель тільки зміряв його поглядом і не відповів нічого.
Верховний суддя зітхнув і знову відкрив засідання. Але він уже не знавтщо йому робити далі.
Глянувши на головного свідка, крамарку Мері Свеєр, він побачив, що вона шиє. Рука з голкою швидко клала стібок за стібком, хоч шити їй, власне, було нічого — адже їй не завозили полотна. Отже, голка просто рухалась у повітрі, і ніякої сорочки не виходило.
— А якби не настала затримка в постачанні,— тихо, замислено спитав суддя,— та якби там не відкрили ще одну крамницю, то, може б, ти й мала певний шматок хліба, Мері?
— А чом же ні? — втомлено відказала вона.— У мене ж були швачки.
— Оце ж і є головне! — вхопився за її слова Верховний суддя.—Але ми весь час топчемося на одному місці. Я ніколи не думав, що розібрати це діло буде так важко...
Він підвівся й відійшов до клітки. Собаки радісно заскавчали; вони думали, що їх нарешті нагодують. Але загадка ще не була розгадана.
Верховний суддя скоса зиркнув назад. Там стояли свідки захисту, що підтримували обвинуваченого,— всі вгодовані, добре вдягнені, люди з успіхами й шансами в майбутньому; а навпроти них — голодні, худі, передчасно постарілі. Жінка на сніговому стільчику весь час шила уявну сорочку, хлопчик зігнув руку, наче тримав під пахвою важку хлібину, якої не було.
Суддя, стукаючи дерев'янкою, пішов назад, до свого столу. Проходячи повз обвинуваченого, він ураз надумався й півголосом спитав його:
— Невже ти не розумієш?
Але чоловік у гутаперчевому комірці тільки знизав плечима й не відповів нічого.
— Отака різниця,—— зітхнув суддя,— і без будь-якої причини. Але ж мусить тут бути чиясь вина! Тільки чия?
Він нерішуче зупинився, охоплений сумнівом: чи варт йому взагалі сідати знову в суддівське крісло?
"Усе лихо в тому, що я нічого не знаю,-—думав він.— Невчений я, бракує мені освіти, щоб розібрати це діло... Темний я... Якби мені тільки дізнатися, що воно таке — той їхній фунт!"
І раптом рвучко підвів голову, згадавши про надлюдську владу, дану йому нещодавно. Він підбіг до столу, схопив дзвіночок і, широко розмахуючи рукою, задзвонив.
З-за білизни довгою процесією вийшли томи Британської енциклопедії — сорок томів. Вони були товсті й ступали поважно.
В чотири шеренги, мов солдати, вишикувались вони перед Верховним суддею.
— Друзі мої,— шанобливо почав суддя.— Чи можете ви пояснити мені, чому це дехто з нас — менша частина — примножує своє добро, робить із одного фунта, як учить і вимагає біблія, два або п'ять, а то й усі десять, а решта — більшість — протягом довгого трудового життя примножують хіба що свої злидні? Який він, друзі мої, отой фунт щасливих людей, що дає такі величезні прибутки і що за нього, як мені доводилось чути, і між ними самими точиться така страшну війна? Що воно таке, той фунт?
Сорок томів зступилися кружка й почали радитись. Потім один вийшов наперед.
— Я можу розповісти вам усе про капітал,— сказав він густим, гучним, самовпевненим голосом.—Це гроші, які дають процент — подібно до того, як корова телиться. Хто ними володіє — чи успадкованими, чи то нажитими.-— тому вони й дають прибуток. Може, це пояснить вам що-небудь.
Суддя повернув голову до Мері Свеєр:
— Мені пригадується, ніби в тебе теж були гроші. Ти не подумай чого такого, я не питаю в тебе, звідки ти їх узяла; але ж вони в тебе були. І не примножились.
— Еге ж,— байдуже сказала вона.— Трошки було. Та вистачило їх ненадовго.
— Вони не отелились, чуєте! — суворо мовив суддя до томів.
Тоді виступив наперед інший том.
— Я знаю дещо про —робочу силу,— голосно сказав він.— Якщо людина вкладає свою робочу силу в що-не-будь, то воно робиться цінніше. Цегла варта небагато, зате будинок — більше, розумієте?
— Е-е-е,— втомлено протяг суддя,— не в тім річ. Робочу силу ма$ кожне з нас. Але те, у віщо ми її вкладаємо, належало не нам, або ж воно дуже швидко йшло прахом. Правда ж, Мері?
Потім виходили й ще інші томи, говорили щось про винаходи, або про організаторський хист, або про ощадливість. Але ніхто не міг до ладу пояснити, що ж таке той фунт удачливих людей.
Кінець кінцем вони вишикувались по-військовому в одну шеренгу й розрахувались за порядком номерів, щоб Верховний суддя міг побачити, що вони тут усі. І справді, жодного не бракувало.
Тоді Верховний суддя відпустив їх і зажурився ще дужче.
І знову його погляд упав на головного свідка, швачку Мері Свеєр.
— Сіріус,— промимрив він собі під ніс. Потім сів у своє крісло й подзвонив.
Із-за білизни вийшов Сіріус. У нього було п'ять великих зубців-променів і дві маленькі ніжки.
— Ви останнім часом входили в знак Терезів? — спитав його суддя.
Сіріус, подумавши, відповів, що ні.
— А якби ви ввійшли в знак Терезів чи в який інший знак, чи могло б це, на вашу думку, становити загрозу для крамниці місіс Свеєр?
Сіріус заперечив, навіть не задумуючись. Він, очевидно, дуже образився.
— Отже, це й не ваша провина? Не від вао це все залежить? Річ тут не в щасті?
І2*
355
— Та який йолоп вам такого наплів? — обурився Сіріус.
Суддя відпустив його, понурив голову й безнадійно втупив очі в стіл.
Свідки обвинувачення заворушились.
— Нам уже треба йти,— загули вони.— Все одно нічого ви де доб'єтесь. Надто вже велика нерівність; вони хитріші за нас.
— Так, так, нерівність дуже велика,—— підхопив і захисник, зсунувши на потилицю котелок.— Між людиною на дерев'янці і людиною без обох ніг, та ще й сліпою, величезна різниця, яка має й фінансові наслідки, любий мій Ф'юкумбі.
Суддя прислухався до захисникової мови дуже уважно, добре видно було, що його цікавить кожне слово низенького чоловічка. І суддя сам знав, що це бачать усі.
— От викличте Бірі, мого управителя,— глузливо порадив захисник,— він же син робітника, шахтаря.
Суддя трохи подумав, потім подзвонив, і з'явився Бірі. Не дожидаючи запитання, він потвердив, що має рахунок у банку.
— Але у мене є голова на в'язах! — гордо похвалився він.— Убиральня з похилою задньою стінкою — це моя ідея!
4 Захисник підтримав його:
— Так, так, він уміє видушувати з людей усе, що можна, ось у чому річ.
Свідки обвинувачення сердито загомоніли.
— Замовкніть! — суворо спинив захисника Верховний суддя.
Його погляд упав на речі, що лежали на столі,— ніж і лист. Він підвівся, обійшов стіл, став перед ним, як свідок, і сказав, звертаючись ніби до судді:
— Моїм фунтом був оцей ніж.
Тоді квапливо вернувся на своє місце, сів і суворо промовив:
— Ось вам іще один основний пункт. Мері, а який фунт був у тебе?
І підняв листа, щоб напровадити ї'ьна відповідь.
— Моїм фунтом був отой лист,— зрозумівши його, сказала вона і цим трохи допомогла йому.
— У цьому листі написано, що ти знаєш про свого роботодавця такі речі, за які садовлять у в'язницю. Це називається шантаж, правда?
— Авжеж,— погодилась вона.
— Так, це наш фунт, отакий у нас фунт,— замислено промимрив суддя.— Але який же їхній фунт?
Він сидів, підперши голову руками, зовсім розгублений і зневірений.
— Нічого не можу добрати,— поскаржився він.— — Оті Д-крамниці, оті військові транспортні Прибутки, прибутки й прибутки! Звідки вони беруться, справді? Отакі незліченні бариші, отакі війни, отака нерівність! І як вони примудряються все це робити?
Та враз йому впав у очі Бірі, і одна Думка сяйнула у нього в голові.