Копійчаний роман - Сторінка 67
- Бертольт Брехт -
Слово "талант" теж має два значення: по-перше, це велика срібна монета в стародавній Греції, по-друге — розумове обдарування. По-моєму, це прекрасна двозначність. Обдарування — це гроші, продуктивність — це добробут. Але це тільки так, між іншим.
Друзі мої, на землі ми мало не щохвилини зустрічаємося з нерівністю. Кожна людина приходить у цей світ безпорадною голою грудочкою життя. В ту хвилину вона нічим не відрізняється від будь-якого іншого немовляти. Але незабаром починають виявлятись відмінності: один лишається на нижчому щаблі, другий підіймається вище. Він розумніший за свого ближнього, працьовитіший, ощадливіший, енергійніший, переважає його своєю продуктивністю. І він досягає більшого багатства, могутпості, авторитету, ніж перший. В цьому й виявляється нерівність.
Як же ставиться до цього бог? Чи цінує він людей по-різному, в залежності від їхнього суспільного становища? Чи любить він того, хто більше досяг, дужче, ніж іншого, чиї досягнення зовсім скромні? Ні, друзі мої, аж ніяк. Він винагороджує кожного в міру його заслуг — одному десять міст, другому п'ять; але у всьому іншому для нього немає різниці між ними. У всьому іншому всі його слуги однаково дорогі йому. І це, любі мої, й є рівність перед богом!
Друзі мої, ця притча про фунти пояснює нам, як ми повинні сприймати жертву, принесену солдатами на "Оптимісті".
Наша країна має великих людей, чиї заслуги незмірні. Наші державні мужі день і ніч стоять на капітанському містку державного корабля. Наші генерали, схилившись над картами, розробляють плани кампаній. Ми, слуги господні, робимо свій внесок у спільну справу, покріплюючи серця. А наші солдати сходять на борт кораблів. І тонуть разом з ними, якщо така недовідома воля господня. Ми повертаємо свій фунт із процентами, вони — свій. А всі разом ми дбаємо про те, щоб і наша країна, своєю чергою, неухильно примножувала фунт, довірений їй богом, щоб мати змогу, коли господь покличе нас перед свій престол, показати на нашу країну и сказати: ти дав нам державних мужів, генералів, купців, солдатів; поглянь, господи, що ми з ними зробили!
А коли ми сприйматимемо так усе, що 6 не сталося, друзі мої,— добре й лихе,— то ми осягнемо не тільки явний зміст такої національної трагедії, як загибель "Оптиміста", єдино приступний багатьом людям, усі помисли яких прикуті до земного. Тоді у нас немов спаде полуда з очей, і ми осягнемо зміст таємний, а збагнувши його, побачимо, що наші солдати й матроси, хоч вони й не зійшлися з ворогом у кривавому бою, все ж загинула не марно. А отже, корабель, що його в густому, непроглядному тумані поглинула безодня, не без права носив горде ім'я "Оптиміст"! Бо його оптимізм, друзі мої, полягав у тому, що загибель його англійський народ сприйме, як належить! А отже, й цей корабель, якому судилося піти на дно, дав свої проценти, господи!
Після вшанування героїв містер Пічем, подружжя Мак-хітів і панове з Національного депозитного банку та синдикату АКД-крамниць зайшли ще в ресторан поблизу, щоб по справах громадських віддати належне й особистим. Подружжя Макхітів опинилось під перехресним вогнем компліментів та поздоровлень.
Перший виступив Аарон. Л
— Шановне панство! — сказав він.— В історії англійської роздрібної торгівлі цей день буде знаменною датою. На чолі великого торговельного синдикату стала людина, що належить, як ми мали змогу пересвідчитись за останні місяці, до провідних умів нашої галузі. Починаючи з завтрашнього дня, ця людина віддаватиме служінню нашій спільній справі всі свої неподілені сили, своє".феноменальне знання комерції, свою невичерпну енергію, незламну волю та вміння поводитися з людьми, які ми вже знаємо й цінуємо. Публіка скоро відчує появу цієї нової сили. Віднині ми, комерсанти, вже не будемо розпорошувати свої сили в конкурентній боротьбі, а поведемо боротьбу спільну. Всі ми щойно чули прекрасні слова засновника нашої релігії про фунт. Наше нове керівництво на чолі з містером Макхітом здобуде з того фунта, що його являє собою наша потужна організація, все, що тільки можна з нього здобути.
Містер Дж.-Дж. Пічем у своїй промові зррбив одну дуже цікаву пропозицію.
— Я не запевнятиму,— сказав він,— ніби завжди однаково схвально ставився до шлюбу моєї дочки з містером Макхітом. В тому, що моя дочка зробила правильний вибір, я по-справжньому пересвідчився, тільки познайомившись із практичною діяльністю свого зятя. Я побачив, що її принцип — служіння найнижчим верствам населення. І в мені зразу забриніла споріднена струна. Звичайно до нижчих верств ставляться досить зневажливо; але це велика несправедливість. Нехай вони не такі освічені, як ми; нехай манери їхні менш витончені, ба навіть вульгарні; нехай вони мають лиш невиразне уявлення про те, що всі люди, незалежно від їхнього суспільного становища повинні прагнути гармонійного співіснування, інакше людство може остаточно скотитись до тваринного стану, так часто, на жаль, властивого цим верствам. Але все це нітрохи не дає нам права відмежовуватись від них. І тому я хочу зробити зараз одну практичну пропозицію. Ви, шановні панове, і ти, мій любий зятю, продаєте бритви, леза, годинники, кухонний посуд і ще багато різних речей. Але людина живе не тільки цим. Якщо вона поголена і знає, котра година, це ще не все. Ви повинні йти далі — продавати людям ще й культуру. Я маю на увазі книжки, дешеві романи, твори, які змальовували б життя не в темних тонах, а яснішими барвами, які відкривали б простим людям інший, вищий світ, знайомили б його з витонченішими звичаями вищих класів, із гідним наслідування побутом людей суспільно привілейованих. Не кажучи вже про ті прибутки, яких можна сподіватися від цієї справи,— а вони можуть виявитися чималимиг— подумайте про послугу, яку ми зробимо людству! Коротше кажучи, я подаю вам скромну ідею.
Містер Аарон від імені синдикату АКД-крамниць подякував містерові Пічему за цю ідею; потім підвівся старий Готорн і в жартівливій формі розповів один епізод з недавнього минулого.
— В таку хвилину я не хочу приховувати від вас,— добродушно сказав він,— що твердий намір докласти всіх зусиль для припинення братовбивчої війни між великими торговельними фірмами навіяло нам, керівникам Національного депозитного банку, одне суто інтимне враження. Це був візит до банку місіс Макхіт, що тепер сидить серед нас. Вона не говорила про комерцію. Вона говорила. про речі суто домашні. Але слова її так зворушили нас — адже в старих людей теж є серце,— що ми зразу відвідали її незаслужено зганьбленого й безневинно ув'язненого чоловіка і під час цих відвідин дійшли цілковитої згоди. Ми просто не могли вчинити інакше. Отже, я хочу сказати — хоч би як старомодно це звучало,— що не тверезий діловий розрахунок показав нам вихід із такої складної ситуації; вихід цей знайшла любов.
Поллі теж підвелась і виголосила невеличку, промову. Ще ніколи так не нагадувала вона розквітлий персик, як у цю хвилину.
— Хоч у нас і не заведено, щоб дами виголошували промови,— сказала вона,— бо їм нібито не личить така офіційна роль, але я хочу все-таки сказати кілька слів про ту радість, яку я зараз відчуваю від думки, що я завжди прислухалась до голосу серця й що моя любов до чоловіка ні разу не похитнулась. Бо хоч ми, жінки, мислимо й не так тверезо, як царі творення, але на моєму прикладі можна побачити, що справжня любов також може привести до щасливого кінця. Треба тільки, щоб вона була досить сильна для цього, і не слід дуже дбати про те, що хтось там поглядатиме на тебе скоса. Хоч які мудрі ті плаци, що їх виковують наші чоловіки, але й ми, жінки, теж часом перемагаємо — перемагаємо зброєю кохання, хай би яким нерозважливим воно часом здавалося. І не раз я бачила, як Мак, тверезий бізнесмен, відкидав усе набік, ставив на карту всю свою кар'єру, аби тільки не втратити мене, обраницю свого серця. Правду я кажу, Маку?
На закінчення виступив Макхіт:
— Люба дружино, любий тестю, любі друзі! Загалом я дуже задоволений тією розв'язкою, до якої ми сьогодні прийшли після стількох непорозумінь. Я не приховую того, що походження моє невисоке. Я не завжди сидів за такими столами і в такому високошановному товаристві. Я почав свою діяльність із малого, в зовсім іншому середовищі. Але дорога, якою я йшов, завжди лишалась загалом та сама. Звичайно успішну кар'єру людини пояснюють її честолюбством або якимсь грандіозним, хитромудрим планом. Відверто кажучи, у мене зовсім не було такого плану. Я завжди хотів тільки одного: умерти не в притулку для бідняків. Мій девіз був: "Де падає кволий, там дужий стоїть". І, по суті, лише люди мого типу вибиваються в верхи. І навпаки — коли хто, будучи вже нагорі, забуде цей девіз, він дуже скоро опиниться внизу. Я цілком згоден із думкою нашого друга Аарона, що економіка завжди потребувала людей мого типу. Люди менш наполегливі не змогли б здобути з фунта, вкладеного їм у руки провидінням, ані пенса прибутку. Мені не хочеться хвалитись, але я певен, що наш синдикат виправдає всі надії. Принаймні одне мені ясне: такими низькими, як нині, ціни лишатись не можуть. Я закінчу свою промову закликом: "Все вище і вище! Per áspera ad astra"x. І ще одне: "Ніколи не оглядайся на з а д!"
Останні слова містера Макхіта сповнили присутніх глибокою поважністю. Всі відчули, що цими словами він зачепив центральну проблему.
Задумано спорожнили вони свої келихи.
1 Через терни до зірок (лат.).
ЗЛИДАРСЬКИЙ ФУНТ
А тих, що фунта не мають — Куди ж подіти їх? Нехай у труну лягають, Обійдеться й без них?
Ба ні, тоді б ні в якого Тих фунтів не було. Без їхнього поту гіркого Багатство б не росло.
Дитяча пісенька
Сон солдата Ф'ю к у м б і
Солдат Ф'юкумбі теж був у церкві Тройці. Після того, як він добив маклера Кокса, він тільки один раз приходив на Олд-Оук-стріт. Бірі зразу вигнав його втришия.
У церкву Тройці він пішов, сподіваючись якось підійти до містера Пічема. Він знав, що той має якийсь стосунок до корабельної аварії. Але пропхатися до Пічема йому, звичайно, не пощастило. Та в церкві принаймні було тепло, і він лишився слухати проповідь про фунти.
Наступними днями він тинявся поблизу доків, без притулку, без друзів, ховаючись від поліції.
Друзі мої, на землі ми мало не щохвилини зустрічаємося з нерівністю. Кожна людина приходить у цей світ безпорадною голою грудочкою життя. В ту хвилину вона нічим не відрізняється від будь-якого іншого немовляти. Але незабаром починають виявлятись відмінності: один лишається на нижчому щаблі, другий підіймається вище. Він розумніший за свого ближнього, працьовитіший, ощадливіший, енергійніший, переважає його своєю продуктивністю. І він досягає більшого багатства, могутпості, авторитету, ніж перший. В цьому й виявляється нерівність.
Як же ставиться до цього бог? Чи цінує він людей по-різному, в залежності від їхнього суспільного становища? Чи любить він того, хто більше досяг, дужче, ніж іншого, чиї досягнення зовсім скромні? Ні, друзі мої, аж ніяк. Він винагороджує кожного в міру його заслуг — одному десять міст, другому п'ять; але у всьому іншому для нього немає різниці між ними. У всьому іншому всі його слуги однаково дорогі йому. І це, любі мої, й є рівність перед богом!
Друзі мої, ця притча про фунти пояснює нам, як ми повинні сприймати жертву, принесену солдатами на "Оптимісті".
Наша країна має великих людей, чиї заслуги незмірні. Наші державні мужі день і ніч стоять на капітанському містку державного корабля. Наші генерали, схилившись над картами, розробляють плани кампаній. Ми, слуги господні, робимо свій внесок у спільну справу, покріплюючи серця. А наші солдати сходять на борт кораблів. І тонуть разом з ними, якщо така недовідома воля господня. Ми повертаємо свій фунт із процентами, вони — свій. А всі разом ми дбаємо про те, щоб і наша країна, своєю чергою, неухильно примножувала фунт, довірений їй богом, щоб мати змогу, коли господь покличе нас перед свій престол, показати на нашу країну и сказати: ти дав нам державних мужів, генералів, купців, солдатів; поглянь, господи, що ми з ними зробили!
А коли ми сприйматимемо так усе, що 6 не сталося, друзі мої,— добре й лихе,— то ми осягнемо не тільки явний зміст такої національної трагедії, як загибель "Оптиміста", єдино приступний багатьом людям, усі помисли яких прикуті до земного. Тоді у нас немов спаде полуда з очей, і ми осягнемо зміст таємний, а збагнувши його, побачимо, що наші солдати й матроси, хоч вони й не зійшлися з ворогом у кривавому бою, все ж загинула не марно. А отже, корабель, що його в густому, непроглядному тумані поглинула безодня, не без права носив горде ім'я "Оптиміст"! Бо його оптимізм, друзі мої, полягав у тому, що загибель його англійський народ сприйме, як належить! А отже, й цей корабель, якому судилося піти на дно, дав свої проценти, господи!
Після вшанування героїв містер Пічем, подружжя Мак-хітів і панове з Національного депозитного банку та синдикату АКД-крамниць зайшли ще в ресторан поблизу, щоб по справах громадських віддати належне й особистим. Подружжя Макхітів опинилось під перехресним вогнем компліментів та поздоровлень.
Перший виступив Аарон. Л
— Шановне панство! — сказав він.— В історії англійської роздрібної торгівлі цей день буде знаменною датою. На чолі великого торговельного синдикату стала людина, що належить, як ми мали змогу пересвідчитись за останні місяці, до провідних умів нашої галузі. Починаючи з завтрашнього дня, ця людина віддаватиме служінню нашій спільній справі всі свої неподілені сили, своє".феноменальне знання комерції, свою невичерпну енергію, незламну волю та вміння поводитися з людьми, які ми вже знаємо й цінуємо. Публіка скоро відчує появу цієї нової сили. Віднині ми, комерсанти, вже не будемо розпорошувати свої сили в конкурентній боротьбі, а поведемо боротьбу спільну. Всі ми щойно чули прекрасні слова засновника нашої релігії про фунт. Наше нове керівництво на чолі з містером Макхітом здобуде з того фунта, що його являє собою наша потужна організація, все, що тільки можна з нього здобути.
Містер Дж.-Дж. Пічем у своїй промові зррбив одну дуже цікаву пропозицію.
— Я не запевнятиму,— сказав він,— ніби завжди однаково схвально ставився до шлюбу моєї дочки з містером Макхітом. В тому, що моя дочка зробила правильний вибір, я по-справжньому пересвідчився, тільки познайомившись із практичною діяльністю свого зятя. Я побачив, що її принцип — служіння найнижчим верствам населення. І в мені зразу забриніла споріднена струна. Звичайно до нижчих верств ставляться досить зневажливо; але це велика несправедливість. Нехай вони не такі освічені, як ми; нехай манери їхні менш витончені, ба навіть вульгарні; нехай вони мають лиш невиразне уявлення про те, що всі люди, незалежно від їхнього суспільного становища повинні прагнути гармонійного співіснування, інакше людство може остаточно скотитись до тваринного стану, так часто, на жаль, властивого цим верствам. Але все це нітрохи не дає нам права відмежовуватись від них. І тому я хочу зробити зараз одну практичну пропозицію. Ви, шановні панове, і ти, мій любий зятю, продаєте бритви, леза, годинники, кухонний посуд і ще багато різних речей. Але людина живе не тільки цим. Якщо вона поголена і знає, котра година, це ще не все. Ви повинні йти далі — продавати людям ще й культуру. Я маю на увазі книжки, дешеві романи, твори, які змальовували б життя не в темних тонах, а яснішими барвами, які відкривали б простим людям інший, вищий світ, знайомили б його з витонченішими звичаями вищих класів, із гідним наслідування побутом людей суспільно привілейованих. Не кажучи вже про ті прибутки, яких можна сподіватися від цієї справи,— а вони можуть виявитися чималимиг— подумайте про послугу, яку ми зробимо людству! Коротше кажучи, я подаю вам скромну ідею.
Містер Аарон від імені синдикату АКД-крамниць подякував містерові Пічему за цю ідею; потім підвівся старий Готорн і в жартівливій формі розповів один епізод з недавнього минулого.
— В таку хвилину я не хочу приховувати від вас,— добродушно сказав він,— що твердий намір докласти всіх зусиль для припинення братовбивчої війни між великими торговельними фірмами навіяло нам, керівникам Національного депозитного банку, одне суто інтимне враження. Це був візит до банку місіс Макхіт, що тепер сидить серед нас. Вона не говорила про комерцію. Вона говорила. про речі суто домашні. Але слова її так зворушили нас — адже в старих людей теж є серце,— що ми зразу відвідали її незаслужено зганьбленого й безневинно ув'язненого чоловіка і під час цих відвідин дійшли цілковитої згоди. Ми просто не могли вчинити інакше. Отже, я хочу сказати — хоч би як старомодно це звучало,— що не тверезий діловий розрахунок показав нам вихід із такої складної ситуації; вихід цей знайшла любов.
Поллі теж підвелась і виголосила невеличку, промову. Ще ніколи так не нагадувала вона розквітлий персик, як у цю хвилину.
— Хоч у нас і не заведено, щоб дами виголошували промови,— сказала вона,— бо їм нібито не личить така офіційна роль, але я хочу все-таки сказати кілька слів про ту радість, яку я зараз відчуваю від думки, що я завжди прислухалась до голосу серця й що моя любов до чоловіка ні разу не похитнулась. Бо хоч ми, жінки, мислимо й не так тверезо, як царі творення, але на моєму прикладі можна побачити, що справжня любов також може привести до щасливого кінця. Треба тільки, щоб вона була досить сильна для цього, і не слід дуже дбати про те, що хтось там поглядатиме на тебе скоса. Хоч які мудрі ті плаци, що їх виковують наші чоловіки, але й ми, жінки, теж часом перемагаємо — перемагаємо зброєю кохання, хай би яким нерозважливим воно часом здавалося. І не раз я бачила, як Мак, тверезий бізнесмен, відкидав усе набік, ставив на карту всю свою кар'єру, аби тільки не втратити мене, обраницю свого серця. Правду я кажу, Маку?
На закінчення виступив Макхіт:
— Люба дружино, любий тестю, любі друзі! Загалом я дуже задоволений тією розв'язкою, до якої ми сьогодні прийшли після стількох непорозумінь. Я не приховую того, що походження моє невисоке. Я не завжди сидів за такими столами і в такому високошановному товаристві. Я почав свою діяльність із малого, в зовсім іншому середовищі. Але дорога, якою я йшов, завжди лишалась загалом та сама. Звичайно успішну кар'єру людини пояснюють її честолюбством або якимсь грандіозним, хитромудрим планом. Відверто кажучи, у мене зовсім не було такого плану. Я завжди хотів тільки одного: умерти не в притулку для бідняків. Мій девіз був: "Де падає кволий, там дужий стоїть". І, по суті, лише люди мого типу вибиваються в верхи. І навпаки — коли хто, будучи вже нагорі, забуде цей девіз, він дуже скоро опиниться внизу. Я цілком згоден із думкою нашого друга Аарона, що економіка завжди потребувала людей мого типу. Люди менш наполегливі не змогли б здобути з фунта, вкладеного їм у руки провидінням, ані пенса прибутку. Мені не хочеться хвалитись, але я певен, що наш синдикат виправдає всі надії. Принаймні одне мені ясне: такими низькими, як нині, ціни лишатись не можуть. Я закінчу свою промову закликом: "Все вище і вище! Per áspera ad astra"x. І ще одне: "Ніколи не оглядайся на з а д!"
Останні слова містера Макхіта сповнили присутніх глибокою поважністю. Всі відчули, що цими словами він зачепив центральну проблему.
Задумано спорожнили вони свої келихи.
1 Через терни до зірок (лат.).
ЗЛИДАРСЬКИЙ ФУНТ
А тих, що фунта не мають — Куди ж подіти їх? Нехай у труну лягають, Обійдеться й без них?
Ба ні, тоді б ні в якого Тих фунтів не було. Без їхнього поту гіркого Багатство б не росло.
Дитяча пісенька
Сон солдата Ф'ю к у м б і
Солдат Ф'юкумбі теж був у церкві Тройці. Після того, як він добив маклера Кокса, він тільки один раз приходив на Олд-Оук-стріт. Бірі зразу вигнав його втришия.
У церкву Тройці він пішов, сподіваючись якось підійти до містера Пічема. Він знав, що той має якийсь стосунок до корабельної аварії. Але пропхатися до Пічема йому, звичайно, не пощастило. Та в церкві принаймні було тепло, і він лишився слухати проповідь про фунти.
Наступними днями він тинявся поблизу доків, без притулку, без друзів, ховаючись від поліції.