Король Матіуш на безлюдному острові - Сторінка 10

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

З першого разу не допоможе, бити ще і ще. Спершу можна нашльопати, не подіє — різкою відшмагати; а якщо й це не допоможе — дати ременя.

Усі погляди спрямувалися на Матіуша, але він мовчав.

— Хто ще хоче взяти слово? — запитав лорд Пакс.

— У мене інший метод, — сказав король Орест. — Я проти биття, воно швидко забувається. Краще не давати їсти. Залишити хлопчиська без сніданку чи без обіду, і він одразу шовковим стане. Для чого утрудняти себе биттям! А можна в темну кімнату посадити. Натерпиться непослух страху, і вся дурість з голови вилетить.

— Я вважаю, дітям не можна давати свободу, — заявив третій оратор. — Діти легковажні, у них немає життєвого досвіду. У нас ще свіжі в пам'яті недавні сумні події в королівстві Матіуша. Бити дітей не годиться, це їх оздоблює. Морити голодом — ще гірше: вони можуть захворіти й вирости кволими, немічними. По-моєму, треба пояснити їм, щоб вони почекали, поки підростуть і порозумнішають.

— Прошу слова, — сказав Сумний король. — Я не згоден із попередніми ораторами. Усе, що тут говорилося про дітей, раніше говорили про селян, робітників, жінок і негрів. Вони, мовляв, такі-сякі, погані, і жодних прав їм давати не можна. Тепер ми розуміємо, що це неправильно. Матіуш поквапився й надав дітям відразу надто багато прав. У цьому його помилка. Діти повинні мати свої гроші для купівлі необхідних речей. Не виключено, що вони витрачатимуть їх на всіляку нісенітницю. Але хіба дорослі не тринькають грошей? Можна, наприклад, дати їм гроші у позику, а вони повернуть, коли виростуть. А зараз вони часто опиняються в становищі жебраків: про кожну дрібницю доводиться просити, вибираючи момент, коли дорослі в хорошому настрої. Утім, порівняно з минулим, діти вже тепер користуються великими правами. За старих часів батько міг безкарно вбити свою дитину, а тепер це заборонено законом. Бити дітей теж. І не пускати їх до школи батьки не мають права. Давайте краще подумаємо, які ще дати дітям права. Вони ніскільки не гірші за нас, дорослих.

— А ви звідки знаєте? У вас, наскільки мені відомо, немає дітей, — єхидно промовив Молодий король.

— Дайте мені слово, — попросила Кампанелла; вона приїхала, як тільки дізналася, що Матіуш присутній на засіданні.

Але не встигла вона рота розкрити, як пролунав крик — страшний бойовий клич, від якого холоне кров.

— Зрада! — заволав хтось із королів і хотів було замкнути двері на ключ, але пізно: у залу засідань на чолі з Клу-Клу увірвався натовп дикунів і давай в'язати всіх підряд.

— Матіуше, ти вільний! — вигукнула Клу-Клу.

— Засідання оголошую закритим, — сповістив зв'язаний по руках і ногах лорд Пакс, який у суматосі загубив свою люльку.

Матіуш пригадав розповіді старого професора, який знав п'ятдесят мов, і здогадався, що це найдикіші дикуни. Навіть Бум-Друм побоювався їх і ніколи не запрошував у гості більше двох-трьох чоловік разом. Так, професор говорив ще, вони чудові веслярі.

Бум-Друм, не приховуючи невдоволення, відчитав Клу-Клу.

Не можна втрачати жодної хвилини! Дикуни вже зв'язують королів і звалюють разом по п'ять чоловік. На щастя, вони вміють рахувати лише до п'яти, а то королі задихнулися б в одній великій купі.

Матіуш розгубився. Але його виручив Бум-Друм.

— Візьми скоріше зі столу он ту цурочку, — сказав він, — і обійди з нею п'ять разів кожну купу королів. Тільки дивись не обертайся і не збийся з рахунку, а то біда буде.

Матіуш іде попереду, за ним — Бум-Друм, Клу-Клу і вожді племені. Озиратися не можна, але Матіуш здогадується, що дикуни йдуть на руках. Матіушу дуже соромно за своїх друзів. Мабуть, лежати в мішку замість дохлого пса було не так соромно. "Уже краще б я сам валявся зв'язаний", — подумав Матіуш. Але відволікатися не можна: один необережний рух — і світ втратить білих королів.

Залишилося обійти чотири купи, три. Порівняно з цим прогулянки тюремним двором — одне задоволення. Королі розуміють: справи їхні погані, і лежать смирно, не ворухнуться. От коли згодилася Матіушу звичка відлічувати кроки й уміння ходити різними способами, тому що Бум-Друм раз у раз давав йому нові вказівки.

— Тепер роби великі кроки, нагнися праворуч, підніми цурку догори, пройдися на п'ятах, — командував Бум-Друм. — Дивись, не зрони священне дерево, коли воно почне пекти тобі руки.

А цурка ставала дедалі гарячішою.

Нарешті остання купа: вгорі — зв'язана Кампанелла. Матіуш, не витримавши, заплющив очі.

— Тепер вийди з будинку, — керує далі захеканий Бум-Друм: ця процедура була йому не за віком важка.

Спускається Матіуш сходами, а цурка пече ще сильніше, ніби він склянку гарячого чаю несе.

— Бум-Друме, пече!

— Потерпи, Матіуше! Скоро кінець.

— Можна трохи швидше?

— Ні.

Матіуш розуміє: Бум-Друм сам би радий швидше покінчити з цим. Значить, насправді не можна. Проте справедливості заради треба визнати, церемонії, прийняті при дворах білих королів, не такі болісні.

Нарешті жрець узяв із обпалених рук Матіуша священну цурку.

— Що все це означає? — запитав Матіуш у Клу-Клу, яка зі співчуттям дивилася на його вкриті пухирями руки.

— Я зробила дурість. Не сердься на мене. Я боялася, щоб із тобою не сталося біди, якщо я не встигну на допомогу. Зараз небезпека минула, але це могло погано скінчитися. Тобі дуже боляче?

Військовий танець дикунів продовжувався три години. Тим часом Бум-Друм, Клу-Клу і Матіуш викочували з льоху бочки з вином, пивом і лікерами.

— Коли вони закінчать танцювати, — сказав Бум-Друм, — я простежу за порядком, а ви підносьте кожному по півкухля вина, і в кожен кухоль Матіуш нехай кидає по одному зернятку, а Клу-Клу — по три.

І Бум-Друм дав їм по мішечку з маленькими горошинами. Потім проштрикнув на руках Матіуша пухирі й помазав ці місця якоюсь рідиною, інакше він не зміг би тримати глек і кидати в кожен кухоль по зернятку.

У Матіуша вже заніміли руки, а черзі кінця немає. Бум-Друм розпоряджається: одних направляє до Матіуша, інших — до Клу-Клу. Матіуш помітив: до своєї доньки він посилає більше дикунів. "Напевно, — здогадався Матіуш, — це найдикіші".

"Коли це скінчиться? — в думках запитує він себе і з тугою думає про безлюдний острів. — Нехай роблять, що хочуть: миряться, сваряться, нагороджують чи карають, нехай хоч з'їдять один одного, аби мене при цьому не було".

Нарешті в останній кухоль налили оцту — вина не вистачило, — кинули останнє зернятко, підійшов останній дикун.

Усе.

XII

апевно, тим справа і скінчилася б, якби серед тих, хто приїхали з Клу-Клу, не затесався потай страшний лиходій і людожер — головний жрець племені і головний шахрай. Цей шарлатан найзвичайніші фокуси, які в нас показують у цирку (мистецтву фокусника виучив його якийсь каторжник-утікач на сплату за шкуру леопарда і двох мавпочок), видавав за чудеса, а негри сліпо йому вірили і приносили багаті дари.

І ось, боячись втратити владу і, головне, багаті дари, коли Клу-Клу побудує залізницю, телеграф, почне видавати газети, навчить негрів читати і стріляти з гармат, він вирушив у ризиковану подорож з таємною думкою вбити прокляте дівча і її друга — Матіуша.

Лиходій прокрався вночі в кімнату, де лежала зв'язана Кампанелла, і з'їв її, а сам сів у човен — і був такий! Він знав: гнів білих обрушиться на його одноплемінників, а значить, і на Клу-Клу. Його розрахунки, як ми побачимо, виправдалися.

Коли звістка про цю трагічну подію облетіла острів, найдикіші дикуни ще міцно спали, випивши з вином по три маленькі зернятка, а менш дикі, які отримали напередодні по одному зернятку, стали просити в Матіуша вибачення, перекидатися на знак печалі й висловлювати йому свою відданість. І Матіуш наказав негайно перенести сплячих у човни. Човни зі зв'язаними дикунами відштовхнули від берега, і вони попливли у відкрите море. На острові за наказом Матіуша залишилося сто найслухняніших. За першим словом Короля Сонця (так непрохані гості називали Матіуша) вони розв'язали білих королів.

Засмучені і пригнічені, зібралися королі на засідання. Навіть незворушний лорд Пакс був пригнічений звісткою про смерть королеви Кампанелли.

— Прошу вшанувати пам'ять загиблої королеви вставанням.

Усі встали.

— У мене зауваження за порядком денним, — піднявши руку, сказав Бум-Друм.

Цікаво, що він хоче сказати?

— Білі королі! Мої чорні брати заподіяли вам велику неприємність. Я поділяю ваше горе. Але винні в цьому ви самі. Ви набудували собі розкішні палаци, а на нас вам начхати. "А права, які ми вам дали?" — заперечите ви. Але що нам права, якщо ми вбогі й неписемні. Тому я прошу обговорити сьогодні питання не лише про білих дітей, а й про чорних. Ми, люди похилого віку, змирилися зі своєю важкою долею, але нехай хоч у наших дітей життя буде кращим.

— Отже, на порядку денному чотири питання. Перше: про білих дітей. Друге: про Матіуша. Третє: про королівство загиблої Кампанелли. Четверте: про чорних дітей, — оголосив лорд Пакс.

Проте обстановка не сприяла переговорам. Королі нервувалися: їх непокоїла присутність ста дикунів. І хоча перед готелем стояли білі вартові і всю ніч до ранку зміняється караул, все одно страшно, раптом повториться те саме. Отже, королям було не до переговорів.

Нехай Матіуш скаже, чого він хоче. Вони заздалегідь на все згодні. По-перше, він врятував їм життя; по-друге, сто дикунів готові будь-якої хвилини кинутися на його захист. Через те, що в дикунів немає вогнепальної зброї, королям ніскільки не легше. Отруйні стріли і списи — теж досить неприємна штука. Урешті-решт, яке їм діло до Матіуша? Якщо Сумний король хоче, нехай панькається з ним. А Молодий король, як головний винуватець, повинен добровільно відректися від престолу й передати владу батькові. Хороший король! Дітей, котрі збунтувалися, не зумів присмирити!

Приблизно так думав кожен про себе, але всі чекали, що скаже Матіуш.

А той мовчав. Від горя він не міг виголосити жодного слова.

Нарешті Альфонс Бородатий, втративши терпіння, зажадав, щоб Матіуш висловився.

— Ваша величносте, ви хочете взяти слово? — запитав Матіуша лорд Пакс.

— Давайте на знак трауру за королевою Кампанеллі перенесемо засідання на завтра.

Заперечити було нічого. Королі погодилися, хоча без ентузіазму. Домовини на острові не знайшлося, і останки королеви поклали в ящик з-під винних пляшок і закопали в землю.

Матіуш зустрівся з Клу-Клу під деревом мирти.

— Матіуше, ти сердишся на мене?

— Це ти, люба Клу-Клу, повинна на мене сердитися.