Король Матіуш на безлюдному острові - Сторінка 9

— Я проти будь-якої пропозиції Матіуша. Тут засідання королів, а Матіуш не король. Прошу це записати до протоколу як votum separatum.

— Пропозиція короля Матіуша прийнята більшістю голосів. Засідання оголошую закритим до завтра до десятої години ранку.

Прощаючись, лорд Пакс потис Матіушу руку.

— Вітаю, ваша величносте, ви опанували ситуацію.

Після засідання до Матіуша підійшов король Бамбук: хотів поговорити. Але Матіуш відвернувся від нього з відразою: він терпіти не міг брехунів. Матіуш знав, дорослі теж інколи люблять похвалитися, але щоб таке сказати, треба зовсім сумління втратити. Тисячу років чекав, поки йому повернули королівство! Оце сказав! Адже людина може прожити трохи більше ста років, а він: тисячу.

X

атіуш пішов до моря й сів на камінь, втомлений і печальний. Настраждався, намучився — і заради чого, заради кого? Одна Клу-Клу залишилася йому вірною. Але вона не знає й не повинна знати, чому в Матіуша зникло бажання боротися. Для чого засмучувати Клу-Клу? Нехай вона буде щаслива!

Що це? Хтось співає. Матіуш прислухався і пізнав голос Сумного короля.

Коли Матіуш залишав зал засідань, у коридорі на нього чекав Сумний король, але Матіуш пройшов повз нього, ніби вони незнайомі. Він не сердився на Сумного короля, просто йому все осточортіло. У нього було лише одне бажання: швидше покінчити з цим і виїхати на безлюдний острів. Там, далеко від усіх справ і тривог, надзвичайно втомлений і сумний, король Матіуш закінчить своє бурхливе життя.

Про втечу Матіуш не шкодував. Тепер принаймні він поїде не як в'язень, а як король. Поїде добровільно, переконавшись, що він нікому не потрібен.

— Матіуше, можна сісти поряд із тобою? — запитав Сумний король.

— Чому ви в мене запитуєте? Острів не мій.

— Але ж ти перший зайняв місце на камені.

— Я можу посунутися.

Довго сиділи вони поруч і мовчали.

Сумний король вийняв із кишені жменю горіхів і простягнув Матіушу. Матіуш гриз горіхи, а шкаралупки кидав у море. Човник-шкаралупа плаває біля берега, поки його не накриє хвиля, і назавжди зникає в білій піні.

— Де ти живеш, Матіуше?

— Першу ніч я провів під миртовим деревом, другу — в залі засідань під столом.

— Хочеш ще горіхів?

— Дякую.

— Королі зупинилися в готелі, а я винайняв кімнатку в рибальській хатині. Там два ліжка й дуже чисто.

При згадці про чистоту Матіуш мимоволі усміхнувся: він пригадав тюремних павуків і клопів.

— Я нічого не міг вдіяти, — ніби до себе промовив Сумний король. — Навіть від престолу відректися й виїхати на безлюдний острів мені не дозволили.

— Я чув про це, — сказав Матіуш.

— Ти дуже схуд. Не дивно, що тебе не впізнали. Видно, нелегко було тобі останнім часом.

— Королю, — сказав Матіуш, дивлячись на нього уважно, — як я втік, що робив і яким чином пробрався сюди — це таємниця. І я зобов'язаний зберігати її заради людей, які спеціально чи мимовільно допомогли королеві-вигнанцеві. Нікому на світі я тепер не довіряю, навіть тобі.

Сумний король мовчки взяв скрипку й заграв. З очей його лилися сльози.

Тепер послухайте, як Матіуш опинився на Куфайці і чому йому хотілося швидше потрапити на безлюдний острів. Чи зумію я розповісти точно, як усе було насправді, не знаю.

Це не так просто, якщо врахувати, що сто найзнаменитіших учених двадцять років сперечалися на сторінках газет, за яких обставин утік Матіуш. І кожен відстоював свою версію.

Я вибрав найцікавішу розповідь, вважаючи, що подробиці вирішальної ролі не грають.

А діло було так. Через тиждень Матіуш признався одному хлопчикові, що він король. "Бреше", — подумав хлопчисько, але потім усе-таки повірив.

От пішли вони якось гуляти містом, і потрапило їм на очі оголошення, у якому йшлося про те, що хто впіймає Матіуша, того чекає винагорода — десять мільйонів. І хлопчаки вирішили виказати Матіуша поліції.

Коли вони йшли парами, вулицею випадково проїздила Клу-Клу, яку випустили з в'язниці. І вона одразу впізнала Матіуша. Клу-Клу заявила: їй неодмінно треба відвідати притулок, щоб організувати такий самий у себе на батьківщині. Купивши два кілограми цукерок, вона написала Матіушу записку:

Потерпи трохи. Я лишаюся тобі вірною й постараюсь з допомогою чорних королів, які оголосили війну білим, повернути тобі свободу й королівство.

Клу-Клу приїхала в притулок і, поки роздавала дітям цукерки, непомітно дала Матіушу записку. Незабаром після цього він підслухав розмову хлопчаків і дізнався, що його збираються виказати. Тоді він вирішив утекти і сховатися у старенької, яка напоїла його молоком, коли вони ловили вовка, що втік із звіринця. Прокрався Матіуш у будинок, відчинив потихеньку двері, а в кімнаті замість старенької сидить плечистий парубок. Виявилося, це її син, який виїхав у далекі краї, а тепер повернувся за матір'ю. Але Матіуш не знав цього й син старенької теж не знав, що маленький обідранець, який стоїть перед ним, — король Матіуш. Недовго думаючи, він схопив за комір, як йому здалося, злодюжку й потягнув до поліції. На щастя, у воротях зустріли вони стареньку. Матіуш кинувся до неї, а син стоїть і очима кліпає: нічого не розуміє. Добра старенька відразу впізнала Матіуша й повела до себе.

Тим часом дружина ковбасника донесла в поліцію: так, мовляв, і так, жив у нас Матіуш, вкрав ковбасу із сардельками і сховався. Але їй не повірили, тому що охочих отримати п'ять мільйонів знайшлося чимало — усі запевняли, ніби його бачили. Проте лист із притулку, в якому знову згадувалися нещасні сардельки, змусив поліцейських і сищиків схопитися за голови. На місто обрушилися обшуки й облави. А тут ще у в'язниці підкоп виявили.

Справа приймала загрозливий поворот, і Матіуш написав Клу-Клу: є лише одна дорога до порятунку — їхати разом із нею. Але як це зробити? І Клу-Клу придумала. Вона отруїла вночі свого собаку, потай закопала в саду і сказала, що хоче відвезти на батьківщину чучело улюбленого собаки. Замовили столяреві ящик, а син старенької під виглядом чучела притягнув у мішку Матіуша. Його поклали в ящик, забили і так завантажили у вагон.

Скільки принижень переніс бідний Матіуш під час подорожі! Клу-Клу, коли їхала у клітці з мавпами, була ще дикункою. Їй було голодно й тісно, але не соромно, не те що гордому Матіушу. До того ж клітка — не ящик, жива мавпа — не дохлий пес, а королівська донька — не король. Коли так розповідаєш, здається, нічого особливого, але спробуйте самі полежати в ящику!

Клу-Клу їхала сама, без охорони. Коли вони прочитали в газеті про нараду королів на Куфайці, Матіуш вирішив: він поїде туди, а Клу-Клу — до Неграма, який оголосив війну білим королям. На березі моря Клу-Клу купила човен, але, замість того, щоб підпливти до корабля, що стояв на рейді, спрямувала човен у відкрите море. На морі почався шторм — не сильний і не слабкий, а так, середній. Але для човна навіть такий шторм небезпечний. І потім, адже вони заздалегідь не знали, затихне буря чи розіграється сильніше.

Два дні гребли вони без перепочинку, на третій — Матіуш висадився на березі, а Клу-Клу попливла далі. Сумно було Матіушу розлучатися з вірним другом, але нічого не поробиш — обов'язок важливіший! Пробратися в залу засідань і залізти під стіл було не важко. На островах навіть королі почуваються в безпеці, і тому там немає поліції.

Звичайно, Матіуш схуд. Та як не схуднути від такого життя!..

— Підемо до мене, — запропонував Сумний король.

— Гаразд. Краще вже рибальська хатина, ніж королівський готель.

Сидять вони в хатині, п'ють чай, але розмова не клеїться. Дуже багато треба сказати одне одному, а слова не йдуть, застрягають у горлі.

— Що таке votum separatum, дискусія, апеляція? — запитує Матіуш.

— Викинь цю нісенітницю з голови! Ці слова придумали дурні, аби здаватися розумнішими.

— А лорд Пакс — розумний?

— Королі його бояться, а він… тільки не думай, що я хочу тобі полестити, — він боїться тебе. Утім, він сам дав тобі це зрозуміти.

— А що означає опанувати ситуацію?

— Це коли противник у тебе в руках. Зараз усе залежить від тебе. Молодий король — твій лютий ворог, але його недолюблюють. Він гнув кирпу і був хоробрим, коли нас було троє, а тепер ти можеш розраховувати на підтримку тридцяти чотирьох осіб. Знай: як ти захочеш, так і буде.

— Пізно, — відповів Матіуш і підпер голову рукою. — Нічого я не хочу й нічого на світі мені не треба.

— Матіуше! — жахнувся Сумний король. — Я тебе не впізнаю. Ти не маєш права так говорити. Завтра ти можеш повернути собі корону й королівство, які належать тобі по праву. Ти назвав боягузами тих, хто в розпал битви вивісив білі прапори, а тепер ти сам, король і вождь, напередодні битви, яка обіцяє тобі перемогу, зрадив себе й не лише себе, а й свої реформи, працю, боротьбу, дітей. Схаменися, Матіуше! Залишилося потерпіти один день, останній день, і — кінець!

Матіуш сидів так само непорушно, підперши голову рукою. Лише з грудей вирвалося в нього глибоке зітхання.

— До чого мені перемоги? — прошепотів він.

— Тобі ні до чого, але твоєї перемоги чекають діти у всьому світі. Вони вірять у тебе. Ти їм обіцяв. Ти називав себе королем-реформатором. Ти не маєш права опускати руки.

Матіуш узяв вудку й пішов на берег моря. Він просидів там до вечора, але не зловив жодної рибки, хоча вони підпливали до самого берега. Видно, не до риби йому було.

XI

асідання видалося дуже бурхливим. Оратори сперечалися один з одним, усі були збуджені, окрім лорда Пакса, який спокійно покурював свою незмінну люльку.

— Отже, — сказав лорд, коли всі бажаючі виступили, — перед нами дві проблеми: Матіуш і його королівство — перша, і діти — друга. Якщо Матіуш отримає своє королівство назад, діти не перестануть бунтувати. У всьому світі почнуться хвилювання, в школах — безлад. Уже сьогодні король Хастес очолив демонстрацію дітей. А що буде далі? Діти або оберуть Матіуша своїм королем, або зажадають, щоб у кожній державі було два королі: король дорослих і король дітей. Як тоді бути? Тому спочатку треба вирішити, надамо ми дітям свободу чи ні?

— Свободу?! — заревів цар Пафнутій. — Різки їм потрібні, а не свобода! Спробував би мій син бунтувати, я спустив би з нього штани і так всипав, на все життя запам'ятав би. Тепер безглузда мода — пальцем дітей не чіпай. А їх неодмінно бити треба.