Король Матіуш Перший - Сторінка 3

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А як би пречудово було отримати у спадок разом із короною і троном від прадіда Павла Завойовника мужність, доброту від Юліуша Доброзвичайного, а від батька — розум і знання.

Але на це запитання він теж не отримав відповіді.

Мріяв Матіуш і про шапку-невидимку. Надів шапку-невидимку і йди, куди хочеш: ніхто тебе не побачить. Ліг би в ліжко, сказавши, що голова болить, удень би виспався, а вночі вирушив гуляти містом, вітрини розглядати, у театр сходив би.

Тато з мамою одного дня взяли його із собою в театр на прем'єру. Але він був тоді зовсім маленький і нічого не зрозумів. Пам'ятає лише, що було дуже цікаво.

Була б у нього шапка-невидимка, вибіг би він за палацові ворота до хлопців, познайомився б із Фелеком. І в палаці зазирнув би у всі закутки. На кухні поглянув би, як різні страви готують, у стайню до коней прокрався б і усюди, куди його не пускають.

"Дивно! — скажете ви. — Чому королеві забороняють такі дурниці?" Річ у тому, що королі зобов'язані суворо дотримуватися етикету. Етикет — це правила поведінки, прийняті при дворі, які передаються з покоління в покоління. І якби захотів якийсь король-вискочка зробити щось по-своєму, його перестали б боятися й поважати. Сказали б: він втратив королівську гідність і не поважає своїх великих батька, діда, прадіда! Тому, якщо король задумав увести новий звичай, він звертається до церемоніймейстера, який стежить за дотриманням етикету й точно знає, що можна, а чого не можна робити королям.

Як відомо, Матіушу за етикетом відводилося на сніданок шістнадцять хвилин тридцять п'ять секунд, бо так робив його дід. Тронна зала не опалювалася — така була воля його прабабусі. Але прабабуся давно померла, і її не запитаєш: чи можна поставити в залі піч?

Через будь-яку дрібницю, якщо це стосується королівської особи, скликають міністрів, і вони довго радяться з розумним виразом обличчя. Так було з прогулянкою Матіуша. Така тяганина відбивала будь-яке бажання про що-небудь просити.

А Матіуш опинився ще в гіршому становищі, ніж його предки: адже етикет розрахований на дорослих, а не на дітей! Тому церемоніймейстерові проти власної волі довелося трохи відступити від суворого, манірного етикету. Так, замість солодкого вина Матіушу давали дві ложки гидотного риб'ячого жиру, а замість газет приносили книжки з картинками.

Звичайно, якби Матіуш знав стільки, скільки батько, або мав шапку-невидимку, тоді ще варто було б бути королем. А так що? Уже краще б народився звичайним хлопчиком, ходив би собі до школи, виривав сторінки із зошитів та жбурлявся камінням. "Добре б скоріше навчитися писати й надіслати Фелеку листа. Фелек відповість, і вийде, ніби ми розмовляємо", — подумав Матіуш.

Звідтоді він став особливо старанно переписувати з книжки вірші й оповідання. Він би й гуляти не ходив, якби дозволили. Але знову заважав цей клятий етикет: із тронної зали належало йти в парк. Двадцять лакеїв стояли напоготові, аби розчинити перед юним королем двері в сад. Якби Матіуш одного прекрасного дня відмовився від прогулянки, двадцять лакеїв залишилися б без діла.

"Теж мені робота — двері відчиняти!" — скаже нетямуща людина. А щоб ніхто не подумав, ніби в палацових лакеїв райське життя, доведеться розповісти, що вранці вони приймають холодну ванну, придворний перукар їх причісує, голить, підстригає вуса й бороди. Потім вони ретельно чистять свій одяг, аби ні порошинки, ні пір'їнки не пристало. Триста років тому, під час царювання Генріха Лютого, якась нетямуща блоха візьми та й стрибни з лівреї свого господаря на королівський жезл. Нечепурі лакеєві відрубали голову, а гофмейстер лише дивом уникнув страти. І з того часу дворецький об одинадцятій годині сім хвилин перевіряв, чи чисті в лакеїв вуха, шия, руки, а о тринадцятій годині сімнадцять хвилин те саме робив церемоніймейстер. За незастебнутий ґудзик призначали шість років в'язниці, за недбалу зачіску — чотири роки каторжних робіт, за невмілий уклін — два місяці сидіти на хлібі і воді.

"Дивний народ ці дорослі. Краще не зв'язуватися з ними, — твердо вирішив Матіуш. — А то ще відкопають в історії якогось короля-домосіда, який носа на вулицю не висовував, і примусять мене брати з нього приклад. Тоді все пропало! І жодного листа Фелек не одержить".

Матіуш був здібний, але головне — не здібності, а сильна воля й завзятість.

"Через місяць напишу Фелеку першого листа", — вирішив він про себе. І, незважаючи на різні перешкоди, рівно через місяць лист був готовий.

Любий Фелеку!

Я вже давно дивлюся, як ви граєтесь у дворі. Мені дуже хочеться погратися з вами, але не дозволяють, бо я король. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто ти, я хочу з тобою дружити. Якщо твій батько військовий, може, тобі дозволять приходити інколи в королівський парк.

Король Матіуш.

Тривожно билося в Матіуша серце, коли він гукнув Фелека і просунув через ґрати листа.

Ще сильніше серце в нього забилося, коли наступного дня він у такий самий спосіб отримав відповідь.

Королю!

Мій батько — сержант королівської гвардії. Мені дуже хочеться погуляти в королівському парку. Королю, я відданий тобі душею й тілом і готовий захищати тебе до останньої краплі крові. Якщо тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з'явлюся на перший твій поклик.

Фелек.

Матіуш заховав листа на дно ящика, під книги, і почав учитися свистіти. Головне — все зберегти в таємниці, а поки придумати, що зробити. Якщо відкрито попросити, аби Фелеку дозволили приходити в королівський парк, одразу почнуться розпитування: навіщо, для чого, звідки Матіуш знає, як його звати, де вони познайомилися? А якщо продовжувати зустрічатися таємно… Брр, навіть страшно подумати, що буде, якщо їх викриють. Як не кинь — усе клин! Якби батько Фелека був хоча б поручиком, а то сержант! Може, офіцерському синові дозволили б гратися з королем, а так — жодної надії!

"Треба почекати, — вирішив Матіуш, — а поки що навчуся свистіти".

Якщо ти ніколи не бачив, як це робиться, навчитися свистіти зовсім не просто. Але в Матіуша, як відомо, була сильна воля, і йому це вдалося.

І ось одного дня він свиснув просто так, для проби. І як же він був здивований, коли через хвилину немов із-під землі виріс Фелек.

— Як ти сюди потрапив?

— Переліз через паркан, — відповів хлопчик, стоячи перед королем навитяжку.

Король зі своїм новим другом прошмигнули в густий малинник, що ріс уздовж огорожі, щоб без перешкод вирішити, як їм бути далі.

III

наєш, Фелеку, який я нещасний! З того часу, як я навчився писати, мені приносять на підпис різні папери, і це називається в них управляти державою. Насправді не я розпоряджаюся, а мною всі командують. Наказують робити безліч нудних, непотрібних речей, а все цікаве роблять самі.

— Хто ж ці мерзотники, які сміють командувати вашою милістю?

— Міністри. Коли був живий батько, я слухався його…

— Тоді ти був його високістю наслідним принцем, а батько твій — його величністю королем, а тепер…

— Тепер мені зовсім погано. Адже міністрів багато, а я один!

— Вони військові чи штатські?

— Військовий міністр один.

— А всі інші штатські?

— Що таке "штатські"?

— Ну, котрі шабель і мундирів не носять.

— Отже, штатські.

Запхнувши до рота жменю малини, Фелек глибоко замислився. А потім несподівано запитав, чи є в королівському саду вишні.

Матіуша трохи спантеличило це запитання, але Фелек уже встиг завоювати його симпатію, і він сказав, що є вишні і груші, і обіцяв передати Фелеку через паркан, скільки той захоче.

— Ну, гаразд, часто нам бачитися не можна, а то попадемося. Удаватимемо, що ми незнайомі. А листи кладіть, ваша величносте, під паркан. І про вишні не забудьте! Покладете лист, ваше величносте, свисніть, і я його візьму.

— А коли в тебе буде готова відповідь, ти мені свисни, — зрадів Матіуш.

— Короля свистом викликати негоже, — заперечив Фелек. — Я зозулею кричатиму. Стану подалі від паркана й кукуватиму — "ку-ку, ку-ку!"

— Добре, — погодився Матіуш. — Коли ми знову побачимося?

Фелек довго думав і нарешті промовив:

— Без дозволу мені сюди не можна приходити. Мій батько за версту людину розгледить, недаремно він у королівській гвардії служить. А він суворо заборонив мені навіть близько підходити до паркана. "Фелек, — сказав він, — не надумайся красти вишні в королівському саду, а то з тебе шкуру спущу".

Матіуш сторопів.

От тобі й на! З таким трудом знайти друга — і щоб з твоєї вини з нього шкуру здерли! Ні, це дуже великий ризик.

— Як же ти повернешся додому? — рознервувався Матіуш.

— Ви йдіть, ваша милість, а я вже щось придумаю.

Визнавши його пораду розумною, Матіуш виліз із чагарників. І саме вчасно: гувернер-іноземець, стурбований його зникненням, так і оглядався навколо.

Висока палацова огорожа не заважала дружбі хлопчиків. Але Матіуш часто зітхав на оглядах у лікаря, який щотижня вимірював його зріст і зважував, аби знати, чи скоро король підросте. Матіуш скаржився на самотність і одного дня сказав військовому міністрові, що хотів би навчатися військовій справі.

— Може, у вас на прикметі є знайомий сержант, який давав би мені уроки?

— Бажання вашої величності опанувати військове ремесло вельми похвальне. Але чому ви хочете, аби це був неодмінно сержант?

— Не обов'язково сержант, нехай син сержанта.

Військовий міністр наморщив лоба і зі статечним виглядом занотував щось у записник.

Матіуш зітхнув безнадійно: він заздалегідь знав відповідь міністра.

— Бажання вашої величності обговорюватиметься на найближчому засіданні ради міністрів.

"Нічого путнього з цього не вийде: пришлють старого генерала", — подумав Матіуш.

Проте цього разу справа несподівано набула іншого повороту.

На найближчому засіданні в порядку денному стояло одне питання — війна. Три держави оголосили війну Матіушу.

Минув день, другий, а Матіуш нічого не знав. Про війну його повідомив Фелек. Зазвичай, поклавши листа, Фелек тричі кричав: "Ку-ку, ку-ку, ку-ку", а цього дня його "ку-ку" повторювалося разів сто. І Матіуш здогадався — лист дуже важливий. Але наскільки важливий, він, звичайно, і не підозрював, їхня держава давно не воювала. Стефан Мудрий, його батько, вмів жити в мирі із сусідами, і, хоча великої дружби ні з ким не водив, до війни справа не доходила, а йому оголосити війну ніхто б не наважився.

"Три держави оголосили вашій величності війну, — писав Фелек.