Король Матіуш Перший - Сторінка 5

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми не сумніваємося, що найближчим часом прикре непорозуміння буде ліквідовано, і наші країни, як колись, житимуть у мирі і злагоді.

Матіуш встав і з гідністю промовив:

— Перекажіть вашим королям, що я радий війні і постараюсь якнайшвидше розбити вас, а умови миру пред'явлю необтяжливі. Так завжди чинили мої великі предки.

Посли низько вклонились. Один непомітно усміхнувся.

— Аудієнцію закінчено! — оголосив церемоніймейстер, тричі вдаривши срібною булавою об підлогу.

Надруковане у всіх газетах звернення Матіуша до послів викликало в населення захоплення. Перед палацом зібрався величезний натовп. Звідусіль лунали крики "ура".

Матіуш марно провів у чеканні три дні. Нічого не змінилося. "Король під час війни зубрить граматику, пише диктанти й розв'язує арифметичні завдання — на що це схоже!" — обурювався він.

Жалюгідний, збитий із пантелику, тинявся він садом, як раптом почув знайоме "ку-ку".

І вже наступної миті тримав у руках довгожданий лист від Фелека.

Я їду на фронт. Батько дотримався обіцянки лише наполовину: напився, але спати не ліг, а почав збиратися в дорогу. Не знайшовши фляжки, складаного ножа й патронташа, він вирішив, що це я вкрав, і всипав мені по перше число. Сьогодні або завтра вночі я втечу з дому. Я був на вокзалі. Солдати обіцяли взяти мене із собою. Якщо у вашої королівської величності є якісь доручення, чекатиму о сьомій годині. Дуже знадобилися б на дорогу ковбаса, бажано копчена, пляшка горілки й тютюн.

Неприємно крадькома, як злодюжці, тікати з дому, особливо якщо ти не простий хлопчик, а король. Ще неприємніше прокрадатися в їдальню, залазити в буфет і похапцем хапати, що попаде під руку: пляшку коньяку, банку ікри й великий шматок лососини.

"Нічого не поробиш, війна є війна, — утішав себе Матіуш. — На війні свої закони".

Матіуш був зажурений, а Фелек так і сяяв від щастя.

— Коньяк навіть краще за горілку, — казав він. — А що тютюну немає — теж не біда.

Фелек, виявляється, насушив листя тютюну, а на фронті йому, як і всім солдатам, видадуть тютюн. Усе добре. Шкода лише, що головнокомандувач — розтяпа.

— Розтяпа? А хто призначений головнокомандувачем?

Кров ударила Матіушу в голову. Знову міністри обдурили його! Виявляється, війська вже тиждень, як виступили в похід, було навіть дві битви, — щоправда, не дуже вдалих для наших. А на чолі війська поставили старого генерала, якого батько Фелека, колись добряче напившись, назвав розтяпою і йолопом. Он воно що! Міністри гадають, що звозять Матіуша раз-другий на фронт, і до того ж у безпечне місце, як на екскурсію. Він старанно зубритиме граматику й розв'язуватиме задачі, а народ за нього — кров проливатиме! А коли до столиці привезуть поранених, йому люб'язно дозволять відвідати їх. І на чолі похоронної процесії, якщо вб'ють генерала, теж піде Матіуш, — це йому можна.

"Отже, народ захищатиме мене, а не я його?"

А королівська гідність? А честь? Що подумає про нього Іренка? Купувати дівчинці ляльок до стелі йому можна, а йти на війну не можна. Ні, панове міністри, ви глибоко помиляєтесь, Матіуш не такий!

Матіуш схопив Фелека за плече, коли той саме запихав до рота п'яту жменю малини.

— Фелек!

— Слухаюсь, ваша королівська величносте!

— Хочеш бути моїм другом?

— Так точно, ваша королівська величносте!

— Фелек, я відкрию тобі таємницю. Тільки дивись, не проговорися.

— Ні, ваша величносте, не проговорюся!

— Сьогодні вночі я разом із тобою втечу на фронт.

— Є, ваша величність!

— Давай поцілуємося!

— Є поцілуватися!

— Говори мені "ти".

— Є говорити вашій величності "ти"!

— З цієї хвилини я більше не король. Почекай, яке б придумати собі ім'я? Ага! Томек Пальчик. Тебе звуть Фелек, а мене — Томек.

— Є! — сказав Фелек, мало не подавившись великим шматком лососини.

Вони вмовилися: сьогодні о другій годині ночі Матіуш чекатиме Фелека біля палацової огорожі.

— Послухай, Томек, на двох провізії потрібно удвічі більше.

— Гаразд, — буркнув Матіуш невдоволено. Йому здалося, що в такий відповідальний момент думати про їжу негідно.

Гувернер гидливо поморщився, побачивши на щоці Матіуша червону пляму — слід забруднених малиною Фелекових губ, але нічого не сказав: у королівському палаці теж відчувався подих війни.

Скандал! З королівського буфета вчора пропала щойно відкоркована пляшка коньяку, ковбаса вищого ґатунку й половина лосося. Ці ласощі призначалися для гувернера — таку умову він поставив покійному королеві, коли наймався навчати спадкоємця престолу. І ось сьогодні, уперше за весь час, він буде позбавлений цього! Як кухар не старався, нічого вдіяти не вдалося. Ще б пак! Адже потрібно написати прохання, на ньому головний управитель палацового господарства має поставити печатку, потім ключник підписати, і лише тоді головний охоронець королівських підвалів видасть нову пляшку коньяку. А якщо хтось не підпише прохання до закінчення слідства у справі про пропажу, тоді прощай люб'язний коньяк на місяць, а то й більше.

Розлючений гувернер налив Матіушу чарку риб'ячого жиру й на п'ять секунд раніше, ніж належало за етикетом, відіслав спати.

V

омек, ти?

— Так. Це ти, Фелек?

— Ага! Темно, хоч в око стрель! На вартових би не наскочити!

Матіуш не без зусиль виліз на дерево, а з дерева — на тин, а з тину зіскочив на землю.

— Король, а нетямущий, як дівча! — пробурчав собі під ніс Фелек, коли Матіуш плюхнувся на землю і здалеку почувся окрик вартового:

— Стій! Хто йде?

— Не відповідай! — прошипів Фелек.

Падаючи із забору, Матіуш обдер шкіру на руці: перше поранення на цій війні.

Пригинаючись до землі, вони перебігли через дорогу, скотилися в рів і під носом у вартових проповзли до тополиної алеї, яка вела до казарм. Казарму обігнули справа. Орієнтиром їм служила електрична лампочка, що горіла над гауптвахтою. Потім проминули місток і вийшли на шосе, яке привело їх прямо на вокзал.

Перед ними постала картина, що воскресила в пам'яті Матіуша розповіді про минулі війни. Усюди, наскільки сягало око, палали багаття, біля них солдати розмовляли або спали, у казанах кипіла вода.

Матіуша ніскільки не здивувало те, з якою легкістю Фелек серед цієї нерозберихи вів його найкоротшим шляхом до свого загону. Він думав, усі хлопчиська-некоролі такі. Але Матіуш помилявся. Фелек перевершував навіть найспритніших і найвинахідливіших.

Гармидер, товкотнеча, щогодини прибувають нові й нові загони, які пересуваються туди-сюди: одні до залізничних колій, інші шукають зручного місця для нічлігу. Заблукати нічого не варто. Фелек кілька разів зупинявся в нерішучості. Звідтоді, як він був тут удень, багато що змінилося. Ось тут стояли гармати, а зараз їх відвезли на фронт. На місці гармат розташувався польовий шпиталь. Сапери подалися ближче до залізничного полотна, а там, де стояли вони, метушилися телеграфісти. Частину влоговини, де отаборилися війська, заливало яскраве світло прожекторів, інша тонула в мороці. Як на зло, почав накрапати дощ, трава була витоптана, і ноги в'язнули в липкій багнюці.

Матіуш утомився, йому хотілося перепочити, але він боявся відстати від Фелека, який не йшов, а біг, розштовхуючи зустрічних.

— Здається, тут, — примружившись, сказав Фелек. Раптом погляд його впав на Матіуша. — А де твоє пальто?

— Висить у королівському гардеробі.

— І рюкзак не взяв? Ну, знаєш, так вирушають на війну лише розтяпи, — вирвалося у Фелека.

— Або герої, — відповів Матіуш із гідністю.

Фелек прикусив язик: як-не-як Матіуш — король.

Але Фелек був страшенно злий: і дощ невчасно пішов, і знайомі солдати, що обіцяли заховати його у вагоні, кудись поділись, і ще цей Матіуш, який навіть не знає, що треба брати в дорогу. У нього, Фелека, хоч він і отримав прочуханку від батька, і фляга є, і складаний ніж, і ремінь — усе, що належить мати справжньому солдатові. А Матіуш — це жах якийсь! — у лакованих черевиках, на шиї зелений галстук. Криво пов'язаний через поспіх, брудний, як ганчірка, цей злощасний галстук додавав його зовнішності щось комічне, і коли б не тривожні думки, Фелек напевно б розреготався.

— Фелек! Фелек! — покликав раптом хтось.

І до них підійшов кремезний парубок, видно, теж доброволець, але в шинелі він виглядав як справжній солдат.

— Я чекаю тебе тут. Наші вже на вокзалі, за годину посадка. Швидше!

"Ще швидше", — жахнувся Матіуш.

— А це що за франт? — запитав бурмило, показуючи на Матіуша.

— Довга історія! Потім розповім. Довелося взяти із собою.

— Хороша справа! Якби не я, і тебе б не взяли, а ти ще це щеня притяг.

— Заткнись! — розсердився Фелек. — Він мені пляшку коньяку дав, — прошепотів він, аби Матіуш не розчув.

— Даси ковтнути?

— Побачимо.

Три добровольці довго йшли мовчки. Старший злився на Фелека за самовілля. Фелек розумів, що влип у безглузду історію, і йому було ніяково. А Матіуш почувався смертельно ображеним і, коли б не пообіцяв мовчати, показав би цьому волоцюзі, як королі відповідають на образу.

— Слухай, Фелеку. — Проводжатий раптом зупинився. — Якщо ти негайно не віддаси мені коньяк, іди один. Я за тебе замовив слівце, і ти обіцяв слухатись. Що буде далі, якщо ти із самого початку задаєшся.

Спалахнула сварка, і все неминуче скінчилося б бійкою, але тут вибухнув ящик із ракетами. Схоже, через необережність — дуже близько піднесли вогонь. Двоє артилерійських коней злякалися й понесли.

Почалася паніка, повітря пронизав чийсь пронизливий крик. Коли безлад трохи улігся, хлопчики побачили свого проводжатого в калюжі крові з перебитою ногою.

Вони остовпіли. Що війна — це смерть, рани, кров, вони знали, але їм здавалося, що це десь далеко, на полі бою.

— Що за безлад, чому тут діти? — бурчав якийсь чоловік — напевно, лікар, — відштовхуючи їх убік. — Ну, так я і знав: доброволець. Сидів би ти, шмаркачу, удома та соску смоктав, — бурмотів лікар, розрізаючи ножицями штанину.

— Томек, ходу! — шепнув Фелек, помітивши вдалині двох жандармів, що супроводжували санітарів з носилками.

— А його залишимо одного? — боязко запитав Матіуш.

— Ну то й що? Його відправлять до шпиталю. Він тепер не солдат.

Вони причаїлися за наметом. За хвилину на місці вибуху нікого не було — валялися лише черевик, забута санітарами шинель пораненого, та червоніла змішана з багнюкою кров.

— Шинель згодиться, — сказав Фелек.