Король Матіуш Перший - Сторінка 6

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Віддам, коли одужає, — додав він на своє виправдання. — Швидше на вокзал! І так скільки часу втратили!

Коли вони насилу протиснулися на перон, у роті йшла перекличка.

— Не розходитись! — наказав молодий поручик.

Фелек розповів солдатам про випадок із парубком і не без внутрішнього трепету відрекомендував їм Матіуша.

— Поручик на першій же станції вижене його з вагону. Коли ми йому про тебе сказали, він незадоволено поморщився.

— Гей, вояче, скільки тобі років?

— Десять.

— Кепські справи! Хочеш, лізь під лавку. Тільки поручик все одно тебе вижене, і нам через тебе перепаде.

— Нехай лише спробує вигнати, сам пішки піде! — обурено крикнув Матіуш.

Його душили сльози. Він, король, який мав би бути усипаний квітами, на білому коні на чолі війська покинути столицю, щоб виконати свій священний обов'язок — стати на захист батьківщини й народу, замість цього, як злочинець, потай тікає з палацу і ще до всього терпить образи.

Коньяк і лососина пом'якшили серця солдатів, й обличчя їхні прояснилися.

— Коньяк прямо королівський! А лососина так і тане в роті! — нахвалювали солдати.

Не без злорадності спостерігав Матіуш, як коньяк іноземця гувернера з бульканням ллється в горлянки солдатів.

— Ковтни й ти, малий! Поглянемо, чи годишся ти в солдати.

Нарешті Матіуш покуштував королівський напій!

— Геть учителів! — проголосив він, пригадавши, як гувернер поїв його риб'ячим жиром.

— О, та він бунтівник! — обізвався молодий капрал. — Кого це ти мучителем називаєш? Чи не Матіуша? Будь обережний, синку! За одне таке слівце можна кулю в лоб заробити!

— Король Матіуш не мучитель! — гаряче запротестував Матіуш.

— Він ще малий, а який буде, коли виросте, невідомо.

Матіуш хотів ще щось сказати, але Фелек вправно перевів розмову на інше:

— Ідемо ми, значить, а тут як бабахне! Я думав, з аероплана бомбу скинули. А це ящик із ракетами вибухнув. Потім із неба різнокольорові зірки посипалися.

— На біса їм ракети на війні?

— Дорогу освітлювати, коли немає прожекторів.

— Поряд важка артилерія стояла. Коні злякалися — і прямо на нас! Ми з ним відскочили, а той не встиг…

— Рана серйозна?

— Ціла калюжа крові натекла.

Його відразу підібрали й віднесли.

— Ех, війна, війна, — зітхнув хтось. — Коньяк ще лишився? І потяга щось не видно.

Але тут, з шипінням випускаючи пару, підійшов паровоз. Зчинилася біготня, метушня, гомін.

— Відставити посадку! — на бігу кричав поручик.

Але голос його потонув у загальному гаморі.

Немов мішки, закинули солдати хлопчисьок у вагон. Чувся переляканий храп коней, що упиралися, лайка, скрегіт — чи то відчеплювали, чи то чіпляли вагони. Нарешті потяг рушив. Раптом — тарах! — пролунав тріск, і знову повернулися на станцію.

Хтось увійшов до вагона з ліхтарем, викрикуючи прізвища, перевіряючи, чи всі на місці. Потім солдати побігли з казанками за юшкою.

Матіуш бачив і чув усе, як крізь сон, у нього злипалися очі. І він не помітив, як потяг рушив. Прокинувшись, він почув ритмічний стукіт коліс. Потяг ішов повним ходом.

"Їдемо", — подумав король Матіуш і знову заснув.

VI

тридцяти вагонах їхали солдати, на двох відкритих платформах везли автомобілі й кулемети, а в єдиному спальному вагоні розмістилися офіцери.

Матіуш прокинувся з головним болем. Нила забита нога, спина, боліли очі. Руки були липкі, брудні, і нестерпно свербіло все тіло.

— Вставайте, зайці, юшка холоне!

Матіуш, не звиклий до грубої солдатської їжі, насилу проковтнув кілька ложок юшки.

— Їж, брате, що дають! Різносолів не буде, — умовляв його Фелек, але це не подіяло.

— Голова болить.

— Слухай, Томеку, не надумай хворіти… — тривожно зашепотів товариш. — На війні хворіти не можна.

Раптом Фелек почав щосили чухатися.

— Старий казав правду, — пробурмотів він, — уже гризуть, прокляті… А тебе не кусають?

— Хто? — запитав Матіуш.

— "Хто, хто!" Блохи. А може, і гірше що. Старий сказав: на війні страшні не кулі, а ці паразити.

Матіуш пригадав історію злощасного королівського лакея і подумав: "Цікаво, як виглядають ці комахи, які так несамовито розлютили мого великого предка". Але вдаватися до роздумів було ніколи.

— Хлопці, ховайтеся, поручик іде! — гукнув раптом капрал.

Їх заштовхали в куток і прикрили зверху шинелями.

Після перевірки обмундирування в декого виявили зайві речі. Один солдат, за професією кравець, узявся знічев'я зшити для наших добровольців солдатську форму.

Гірше йшла справа з чобітьми.

— Дослухайте, хлопці, ви серйозно вирішили воювати?

— Атож?

— Доведеться багато пішки топати, ось що. Тому після рушниці для солдатів головне — чоботи. Поки ноги цілі, і горя мало, а п'яту натер — пропаща ти людина. Кришка тобі. Каюк.

Солдати ліниво перемовлялися, а поїзд повільно просувався вперед. По годині й більше простоював він на станціях, щоб пропустити ешелон важливіший, їх відправляли на запасну колію. Траплялося, повертали назад на станцію, яку вони щойно покинули, а то й зупиняли в чистому полі, за кілька кілометрів від житла.

Інколи солдати співали пісень, у сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На стоянках навіть танцювали. Для хлопців, яким не дозволялося виходити з вагона, час минав особливо повільно.

— Не висовуйтесь, поручик іде! — чулося раз-пораз.

Матіуш почувався таким утомленим і розбитим, ніби принаймні в п'яти боях побував. Хотілося спати, але заважало свербіння; вийти на свіже повітря не можна, а у вагоні задушливо.

— Знаєте, чому ми так довго стоїмо? — запитав один солдат, веселий, жвавий парубок, який завжди приносив свіжі новини.

— Мабуть, міст підірваний або дороги пошкоджені.

— Мости наші охороняють — будь здоровий!

— Значить, вугілля не вистачило, не розрахували, скільки треба буде.

— Може, диверсанти паровоз зіпсували?

— Ось і ні! Усі ешелони затримані, бо королівський потяг має проїхати.

— А хто ж, хай йому біс, у ньому їде? Чи не Матіуш, наш король?

— Лише його там не вистачало.

— Не нашого розуму це справа. Король знає, що робить.

— Тепер королі на війну не їздять.

— Інші не їздять, а Матіуш якраз міг поїхати, — вирвалося в Матіуша, хоча Фелек смикнув його за рукав.

— Усі королі хороші. Може, у давнину інакше було.

— Звідки ми знаємо, як було за старих часів? Теж, мабуть, лежали під периною і тремтіли, тільки ніхто цього не пам'ятає, ось і вигадують усякі небилиці.

— А навіщо їм брехати?

— Тоді скажи: кого більше загинуло на війні — королів чи солдатів?

— Король один, а солдатів багато.

— А тобі одного мало? І з ним клопотів не оббирешся.

Матіуш не вірив своїм вухам. Значить, це брехня, ніби народ, особливо солдати, люблять його? Ще вчора він гадав, що інкогніто необхідне, бо від надміру добрих почуттів йому можуть заподіяти тілесні ушкодження, а сьогодні зрозумів: якби знали солдати, хто він, то це не викликало б у них жодного захоплення.

Дивно: солдати їдуть битися за короля, якого не люблять.

Найбільше Матіуш боявся, щоб не почали лаяти його батька. Та ні, його навіть похвалили:

— Покійний король не любив війни. Сам у бій не ліз і народ не гнав на смерть.

У Матіуша відлягло від серця. Приємно почути добре слово про батька.

— Що королеві робити на війні? Засне на землі і розчхається. І блохи його заїдять. А від запаху солдатських шинелей голова розболиться. Дуже шкіра в них ніжна, і нюх делікатний.

Матіуш, у всьому любив справедливість, тому про себе погодився з ними. Дійсно, поспав учора на землі, а сьогодні з носа тече, голова болить і свербить усе тіло.

— Поїхали! — раптом хтось крикнув.

Потяг рушив і почав набирати швидкість. І так завжди: скаже хтось — потяг, мовляв, простоїть довго, а він несподівано рушить. Солдати заскакували на ходу, а деякі відставали від свого ешелону.

— Напевно, учать нас не ловити ґав, — здогадався хтось.

Під'їхали до великої станції. Так і є: чекають прибуття якоїсь важливої персони. На пероні прапори, почесна варта, панії в білих сукнях, двоє діточок із величезними букетами.

— Королівським потягом на фронт їде сам військовий міністр.

Ешелон відвели на запасну колію, і там він простояв усю ніч. Матіуш спав, як убитий. Голодний, змучений, засмучений, хлопчик спав без сновидінь.

Удосвіта наказали мити й чистити вагони. Поручик за всім наглядав і всюди пхав свого носа.

— Треба, хлопці, заховати вас, а то скандал буде.

1 ось на час прибирання Матіуша з Фелеком прилаштували в убогій будці стрілочника. Дружина стрілочника, жінка жаліслива, заголосила, заойкала: їй щиро було шкода хлопчиськ. Крім того, її розбирала цікавість. "У дітей швидше, мабуть, щось вивідаєш", — думала вона.

— Ох, дітки, дітки!.. Хто жене вас на війну? Сиділи б краще вдома та до школи ходили. Звідки ви? Куди їдете?

— Добра хазяєчка, — похмуро відповів Фелек, — батько наш, сержант, виїжджаючи на війну, сказав на прощання: "У доброго солдата ноги — щоб крокувати, руки — щоб рушницю тримати, очі — дивитися, вуха — слухати, а язик — аби його за зубами тримати, поки їх ложка із солдатською юшкою не розтискає. Рушниця в солдатських руках — захист, а балакучий язик — ворог, який цілий взвод погубити може". Звідки ми їдемо — військова таємниця. Ми нічого не знаємо й не скажемо.

Стрілочниця від здивування рот роззявила.

— Скажіть на милість: дитя, а міркує, як дорослий. І правильно робите, дітки. Шпигунів нині, як собак нерізаних. Напне на себе мундир — не відрізниш від нашого — і шастає серед війська. Випитає все, винюхає — і гайда до своїх.

Вона перейнялася до них такою пошаною, що не тільки чаєм напоїла, але ще й ковбаси дала.

Матіушу сніданок видався особливо смачним, бо перед сніданком йому вдалося як слід помитися.

— Королівський потяг! Королівський потяг! — почувся крик.

Фелек із Матіушем по драбині залізли на дах хліва, щоб краще бачити.

— Їде, їде!..

Пасажирський поїзд, виблискуючи великими дзеркальними вікнами, підійшов до перону. Оркестр заграв державний гімн. У вікні промайнуло добре знайоме Матіушу обличчя військового міністра.

На мить їхні погляди зустрілися. Матіуш здригнувся і швидко відвернувся, злякавшись, що міністр може його впізнати.

Та марно. Міністрові, зайнятому важливими державними справами, було не до хлопчиськ, які, стоячи на даху хліва, витріщалися на королівський потяг, — це по-перше. По-друге, коли з'ясувалося, що Матіуш зник, канцлер велів тримати це в суворій таємниці, і військового міністра проводжав на вокзал підставний Матіуш.