Котлован - Сторінка 20

Чиклин до цього часу вже скінчив дути повітря і зайнявся з ведмедем готувати зубці борін. Не усвідомлюючи ні спостерігача народу, ні всього кругозору, двоє майстрових невпинно працювали по почуттю совісті, як і має бути. Молотобоєць кував зубці, а Чиклин їх гартував, але точно не знав часу, скільки потрібно тримати у воді зубці без перекалки.

— А якщо зуб на камінь наскочить ?! — стогнучі, вимовив Єлисей. — Якщо він на твердь якусь заїде — адже навпіл зубок буде!

— Винай, диявол, залізяку з рідкого! — вигукнув колгосп. — Не муч матеріал!

Чиклин вийняв було з води перетомлений метал, але Єлисей вже увійшов в кузню, відібрав у Чиклина кліщі і почав гартувати зуби своїми обома руками. Інші організовані мужики також кинулися всередину підприємства і з полегшеною душею стали працювати над залізними предметами з тою ретельної жадібністю, коли користь більш необхідна, ніж збиток. "Цю кузню треба запам'ятати побілити, — спокійно думав Єлисей за працею.

— А то стоїть вся чорна — хіба це хазяйський заклад? "

— Дайте, я буду мотузку весь час смикати, — попросив Вощев у Єлисея. — У вас повітря в горно тихо іде.

— Ну, смикай, — погодився Єлисей. — Тільки не дуже — мотузка тепер дорога, а до новим міхам теж з колгоспної сумкою не під'їдеш!

— Я буду потихеньку, — сказав Вощев і став тягнути і відпускати мотузку, забуваючись в терпінні праці.

Приходив ранок зимового дня, і звичайне світло суцільно поширювалося по всьому району. Лампа же все ще горіла в Оргдворі, поки Єлисей не помітив цього зайвого вогню. Помітивши ж, він сходив туди і загасив лампу, щоб гас був цілий.

Вже прокинулися дівчата і підлітки, що спали досі в хатах; вони, загалом, байдуже ставилися до тривоги батьків, їм були нецікаві їх мучення, і вони жили як чужі в селі, немов нудилися любов'ю до чогось далекого. І домашню нужду вони переносили без уваги, живучі за рахунок свого почуття ще безмовного щастя, але яке все одно має статися. Майже всі дівчата і все зростаюче покоління з ранку йшли в хату-читальню і там залишалися не ївши весь день, навчаючись письму та читанню, рахунку чисел, звикаючи до дружби і щось уявляючи в очікуванні. Прушевський один залишився в стороні, коли колгосп вхопився за кузню, і весь час нерухомо був біля тину. Він не знав, навіщо його прислали в це село, як йому жити забутим серед маси, і вирішив точно призначити день закінчення свого перебування на землі; вийнявши книжку, він записав у неї пізній вечірній час глухого зимового дня: нехай всі вляжуться спати, задубіла земля змовкне від шуму всякого будівництва, і він, де б не знаходився, ляже горілиць і перестане дихати. Адже жодна споруда, ніякий достаток, ні милий друг, ні завоювання зірок — не переможуть його душевного зубожіння, він все одно буде усвідомлювати марність дружби, заснованої не так на перевазі і не на тілесної любові, і нудьгу найвіддаленіших зірок, де в надрах ті ж мідні руди і потрібен буде та же ВРНГ. Прушевському здавалося, що всі почуття його, всі нахили і давня туга зустрілися в розумі і усвідомили самих себе до самого джерела походження, до смертельного знищення наївності всякої надії. Але походження почуттів залишалося хвилюючим місцем життя, померши, можна назавжди втратити цей єдино щасливий, істинний район існування, не ввійшовши в нього. Що ж робити, боже мій, якщо немає тих самозабутніх вражень, звідки хвилюється життя і, встаючи, простягає руки до своєї надії? Прушевський закрив обличчя руками. Нехай розум є синтез усіх почуттів, де миряться і вщухають всі потоки тривожних рухів, але звідки тривога і рух? Він цього не знав, він тільки знав, що старість розуму є потяг до смерті, це єдине його почуття; і тоді він, може бути, замкне кільце — він повернеться до походження почуттів, до вечірнього літнього дня свого неповторного побачення.

— Товаришу! Це ти прийшов до нас на культурну революцію?

Прушевський опустив руки від очей. Стороною йшли дівчата і юнацтво в хату-читальню. Одна дівчина стояла перед ним — у валянках і в бідній хустці на довірливій голові; очі її дивилися на інженера з здивованою любов'ю, тому що їй була незрозуміла сила знання, прихована в цій людині; вона б погодилася віддано і вічно любити його, сивого і незнайомого, погодилася б народжувати від нього, щодня мучити своє тіло, аби він навчив її знати весь світ і брати участь в ньому. Ніщо їй була молодість, ніщо своє щастя — вона відчувала: поблизу мчить гарячий рух, у неї піднімалося серце від вітру загального прагнення життя, але вона не могла вимовити слів своєї радості і тепер стояла і просила навчити її цим словам, цього вміння відчувати в голові весь світ, щоб допомагати йому світитися. Дівчина ще не знала, чи піде з нею вчений чоловік, і невизначено дивилася, готова знову вчитися з активістом.

— Я зараз піду з вами, — сказав Прушевський. Дівчина хотіла зрадіти і скрикнути, але не стала, щоб Прушевський не образився. — Ходімо, — сказав Прушевський.

Дівчина пішла вперед, вказуючи дорогу інженеру, хоча заблукати було неможливо; проте вона бажала бути вдячною, але не мала нічого для подарунка людині, яка ступала за нею.

14

Члени колгоспу спалили все вугілля в кузні, витратили все наявне залізо на корисні вироби, полагодили всякий мертвий інвентар і з тугою, що скінчили працю і як би тепер колгосп не пішов в збиток, залишили заклад. Молотобоєць втомився ще раніше — він виліз недавно поїсти снігу від спраги, і, поки сніг танув у нього в роті, ведмідь задрімав і впав всім тулубом вниз, на спокій. Вийшовши назовні, колгосп сів біля тину і став сидіти, озираючи все село, сніг же танув під нерухомими мужиками. Припинивши працювати, Вощев знову раптом задумався на одному місці.

— Прокинься! — сказав йому Чиклин. — ляж з ведмедем і забудься.

— Істина, товариш Чиклин, забутися не може ...

Чиклин обхопив Вощева поперек і склав його до сплячого молотобійця. — Лежи мовчки, — сказав він над ним, — ведмідь дихає, а ти не можеш! Пролетаріат терпить, а ти боїшся! Ти ба, сволота яка!

Вощев припав до молотобійця, зігрівся і заснув. На вулицю вихопився вершник з району на тремтливому коні.

— Де актив? — крикнув він нерухомому колгоспу, не втрачаючи швидкості.

— Скачи прямо! — повідомив шлях колгосп. — Тільки не звертай ні праворуч, ні ліворуч!

— Не буду! — закричав вершник, вже віддалившись, і тільки сумка з директивами билася на його стегні.

Через кілька хвилин та ж кінна людина пронеслася назад, розмахуючи в повітрі здавальною книгою, щоб вітер сушив чорнило активістської розписки. Ситий кінь, розкидавши сніг і вирвавши ґрунт на ходу, терміново зник вдалині.

— Якого коня псує, бюрократ! — думав колгосп. — Прямо нудно дивитися.

Чиклин взяв в кузні залізний прут і поніс його дитині у вигляді іграшки. Він любив їй мовчки приносити різні предмети, щоб дівчинка безмовно розуміла його радість до неї. Жачев вже давно прокинувся. Настя ж, відкривши стомлений рот, мимоволі і сумно продовжувала спати. Чиклин уважно придивився до дитини — не пошкоджена вона в чому з учорашнього дня, чи ціле повністю її тіло; але дитина була вся справна, тільки обличчя її горіло від внутрішніх дитячих сил. Сльоза активіста капнула на директиву — Чиклин зараз же звернув на це увагу. Як і вчора ввечері, керівний чоловік нерухомо сидів за столом. Він із задоволенням відправив через районного вершника закінчену відомість ліквідації класового ворога і в ній же повідомив всі успіхи діяльності; але ось спустилася свіжа директива, підписана чомусь областю через обидві голови — району та округу, — і в директиві, що лежить, відзначалися малобажані явища перегинів, забігання вперед, надлишкової запопадливості і всякого сповзання по правому і лівому ухилу з відточеної гостроти чіткої лінії; крім того, призначалося виявити опуклу пильність активу в сторону середнього мужика; раз він попер в колгоспи, то чи не є цей генеральний факт таємничим умислом, виконуваним за намовою підкуркульських мас; мовляв, увійдемо в колгоспи всією бурхливою безоднею і розмиємо берега керівництва, на нас, мовляв, тоді влади забракне, вона змориться. "За останніми матеріалами, що є в руці обласного комітету, — значилося в кінці директиви, — видно, наприклад, що актив колгоспу імені Генеральної Лінії вже забіг в лівацьке болото правого опортунізму. Організатор місцевого колективу запитує вишестоячу організацію: чи є після колгоспу і комуни щось більш вище і більш світле, щоб негайно рушити туди місцеві бідняцьке-середняцькі маси, які нестримно рвуться в далечінь історії, на вершину всесвітніх невидимих часів. Цей товариш просить йому надіслати примірного статуту такої організації, а заодно бланки, ручку з пером та два літри чорнила. Він не розуміє, наскільки він тут спекулює на щирому, в основному здоровому, середняцькому почутті тяги в колгоспи. Не можна не погодитися, що такий товариш є шкідник партії, об'єктивний ворог пролетаріату і повинен бути негайно вилучений з керівництва назавжди". Тут у активіста здригнулося ослабле серце, і він заплакав на обласний папір.

— Що ти, стерво? — запитав його Жачев.

Але активіст не відповіли йому. Хіба він бачив радість останнім часом, хіба він їв або спав вдосталь або любив хоч одну бідняцьку дівчину? Він відчував себе як в маренні, його серце ледве билося від навантаження, він лише зовні від себе намагався організувати щастя і хоча б в перспективі заслужити районний пост.

— Відповідай, паразит, а то зараз отримаєш! — знову промовив Жачев. — Напевно, зіпсував, гад, нашу республіку!

Зірвавши зі столу директиву, Жачев почав особисто вивчати її на підлозі.

15

— До мами хочу! — сказала Настя, прокидаючись.

Чиклин нагнувся до дитини у нудьги. — Мама, дівчинка, померла, тепер я залишився!

— А навіщо ти мене носиш? Де чотири пори року? Спробуй, який у мене страшний жар під шкірою! Знімай з мене сорочку, а то згорить, видужаю — ходити ні в чому буде!

Чиклин спробував Настю, вона була гаряча, волога, кістки її жалібно виступали зсередини; наскільки навколишній світ повинен бути ніжний і тихий, щоб вона була жива!

— Накрій мене, я спати хочу. Буду нічого не пам'ятати, а то хворіти сумно, правда?

Чиклин зняв з себе весь верхній одяг, крім того відібрав ватяні піджаки у Жачева і активіста і всією цією теплою речовиною закутав Настю.