Легенди і міфи Стародавньої Греції - Сторінка 49

Ну, слухай же, Ніхто, тебе з'їм я останнього, це буде тобі моїм подарунком, — так відповів мені з сміхом циклоп. Випив він третю чашу, сп'янів, звалився додолу і заснув.

Тоді дав я знак товаришам, схопили ми загострений кінець колоди, розпалили його на вогні і випекли ним око циклопові. Заревів він від страшенного болю, вирвав з ока димущий кіл і почав кликати на допомогу інших циклопів. Збіглись вони і стали питати:

— Що скоїлось з тобою, Поліфеме? Хто скривдив тебе? Чи викрали в тебе твої отари? Навіщо ти розбудив нас?

Їм відказав, дико заревівши, Поліфем:

— Мене не силою, а хитрощами губить Ніхто! Розсердились циклопи й крикнули Поліфемові:

— Якщо ніхто тебе не скривдив, то навіщо тобі так ревти! Коли ж ти захворів, то така є воля Зевса, а її ніхто не змінить.

З цими словами пішли циклопи.

Настав ранок. Голосно стогнучи, відіпхнув від входу скелю Поліфем і почав випускати в поле отару, обмацуючи руками спину кожної вівці й кожної кози. Тоді, щоб урятувати товаришів, я зв'язав по три барани і під середнього прив'язав по одному з своїх товаришів. Сам же я, вчепившись руками в густу вовну величезного барана, улюбленця Поліфема, повис під ним. Пройшли барани з прив'язаними під ними моїми супутниками, минувши Поліфема. Останнім ішов баран, під яким висів я. Зупинив його Поліфем, почав пестити його й жалітися на свою біду, на те, що скривдив його зухвалий Ніхто. Нарешті, пропустив він і цього барана. Так урятувались ми від вірної загибелі.

Швидше погнали ми Поліфемове стадо до кораблів, де чекали нас товариші. Не дав я товаришам оплакувати загиблих. Швидко зійшли ми на корабель, забравши овець Поліфема, і відпливли від берега. Коли відпливли ми на таке віддалення, на яке чути ще голос людини, я крикнув голосно циклопові:

— Слухай, циклопе! Своєю жорстокістю ти сам накликав на себе кару Зевса. Більше не будеш ти вбивати й пожирати нещасних мандрівників!

Почув мене циклоп, розлютований підняв він скелю і кинув її в море. Ледве не розбила носа корабля скеля. Захвилювалось море від ЇЇ падіння. Величезна хвиля підхопила мій корабель і кинула на берег. Але жердю відіпхнув я корабель, і знов попливли ми в море. Відпливши, я крикнув Поліфемові:

— Знай, Поліфеме, що тебе осліпив Одіссей, цар Ітаки! Завив з люті дикий циклоп і голосно вигукнув:

— Справдилось пророцтво, дане мені провісником! Я думав, що Одіссей — грізний велетень, а не такий нікчемний черв'як, як ти!

Почав благати Поліфем батька свого Посейдона, щоб скарав він мене за те, що відняв я в нього зір. Схопив він скелю, ще більшу від першої, й кинув її в море. Упала скеля за кермом корабля. Величезна хвиля підхопила мій корабель і кинула далеко в море. Так урятувались ми. Щасливо ми допливли до острова, де чекала нас решта кораблів. Там принесли ми багаті жертви богам. Провівши ніч на березі цього острова, ми на другий день вирушили далі в путь по безкрайому морю, сумуючи за загиблими товаришами.

Одіcсей на острові Еола

Незабаром прибули ми на острів Еола. Увесь острів Еола, що плаває по морю, оточений незламним мідним муром, а береги його здіймаються крутими скелями з морських хвиль. На цьому острові живе Еол з дружиною своєю і з шістьма синами й шістьма дочками. Щасливим і безтурботним було життя Еола. Дні проводив він, весело бенкетуючи з своєю родиною в багатих чертогах. Цілий місяць шанував нас бенкетами Еол і слухав мої оповідання про подвиги героїв під Троєю.

Нарешті, почав я прохати його відпустити нас на батьківщину. Згодився Еол. На прощання дав мені великий міх, зав'язаний срібною линвою. В цьому міху були вітри, підвладні Еолові. Тільки один Зефір залишений був на волі. Він мав гнати мої кораблі до рідної Ітаки. Заборонив Еол розв'язувати міх, аж поки я прибуду на батьківщину. Та не дав мені великий Зевс повернутись додому. Коли на десятий день плавання показалася вже Ітака, боги наслали на мене глибокий сон. А супутники мої почали говорити між собою, що, мабуть, багато золота й срібла дав мені Еол, поклавши їх у міх, коли я не дозволяю розв'язувати його. Спонукувані цікавістю, розв'язали мої супутники міх. Вирвались з нього вітри і зчинили страшенну бурю на морі. Прокинувся я від шуму бурі і хотів кинутись у розпачі в море, але скорився долі і, загорнувшись у свій плащ, ліг на кормі.

Бурею пригнало нас знов до острова Еола. З одним із своїх супутників пішов я до палацу Еола і почав благати його ще раз допомогти мені повернутись на батьківщину. Але розгнівався на мене Еол. Прогнав він мене з свого палацу і сказав, що ніколи не допомагатиме тому, кого, як мене, ненавидять і переслідують боги. Ллючи гіркі сльози, пішов я з палацу Еола.

Одіcсей у лестригонів

Викладено за поемою Гомера "Одіссея"

Рушили ми в дорогу по морю. Шість діб пливли ми, нарешті, допливли до якогось острова. Увійшли в тиху затоку. Одинадцять моїх кораблів пристали до берега, і мої супутники повитягали їх на прибережний пісок. А свій корабель я поставив біля входу в затоку. Зійшов я на скелю, щоб поглянути на околиці. Ніде не видно було ні стад, ні оброблених полів, тільки де-не-де вдалині здіймався дим. Послав я трьох моїх супутників довідатися, хто живе на цьому острові. Рушили вони в дорогу. Біля колодязя, недалеко від великого міста, зустріли мої супутники величезну на зріст діву; вона відвела їх у місто до палацу батька свого Антіфата, повелителя лестригонів. У палаці побачили вони Антіфатову дружину, на зріст з високу гору. Звеліла вона покликати свого чоловіка, що був на зібранні старійшин. Прибіг він, схопив мого супутника, роздер його і зготував собі з його м'яса обід. Кинулися втікати мої супутники й прибігли до кораблів. А Антіфат скликав лестригонів. Побігли вони на берег моря. Відриваючи цілі скелі, почали вони розбивати кораблі. Почувся тріск снастей, що ламалися, і крики вбиваних людей. Убили всіх моїх супутників з одинадцяти кораблів лестригони і, нанизавши їх на кілля, понесли у своє місто. Насилу врятувався я на своєму кораблі. Тепер з дванадцяти кораблів залишився в мене тільки один.

Одіcсей на острові чарівниці Кірки

Викладено за поемою Гомера "Одіссея"

Довго пливли ми безкраїм морем, проливаючи сльози за загиблими товаришами. Нарешті, допливли ми до острова Еєї, де жила прекрасноволоса чарівниця Кірка, дочка бога Геліоса. Два дні провели ми на березі тихої затоки. Третього дня, оперезавшись мечем і взявши спис, пішов я в глиб острова. З високої скелі побачив я вдалині дим, який здіймався з-за лісу. Надумав я вернутись до корабля і послати кількох супутників довідатись, хто жив на острові. По дорозі до корабля вдалося мені вбити списом величезного оленя. Приніс я його до корабля, приготували ми собі трапезу і, підкріпившись їжею й вином, поснули під шум морських хвиль. Уранці поділив я своїх супутників на два загони. Над одним начальником був я, а другим доручив командувати Еврілохові. Кинули ми жереб, кому йти в глиб острова, жереб випав іти Еврілохові з дванадцятьма товаришами.

Вирушили вони в путь і швидко дійшли до палацу Кірки. Біля нього ходили ручні леви й вовки. Побачивши моїх супутників, підбігли вони до них і почали лащитись, наче собаки, що лащаться до своїх господарів, — так приборкала їх чарівним питвом Кірка. В цей час з палацу донісся до моїх супутників дзвінкий спів. Викликали мої супутники з палацу Кірку. Вийшла вона і привітно просила їх зайти. В палаці подала вона їм вина в чарах, підмішавши в нього соку чарівного зілля. Випили вино мої супутники, а Кірка, доторкнувшись до кожного з них жезлом, обернула їх усіх у свиней, залишивши їм тільки розум. Загнала їх Кірка у хлів і кинула їм, що проливали гіркі сльози, жолудів. Один тільки Еврілох урятувався. Він не ввійшов до палацу разом з усіма.

Прибіг до корабля Еврілох і з жахом розповів про нещастя, яке спіткало моїх супутників. Зараз же пішов я до палацу Кірки, думаючи тільки про одно — як врятувати моїх супутників. У дорозі з'явився мені в образі прекрасного юнака бог Гермес. Він навчив мене, як визволити з-під влади чарівниці товаришів, і дав мені чудодійний корінь, який мав знешкодити для мене чари Кірки. Прийшов я до палацу Кірки. Ласкаво зустріла вона мене, завела до палацу і, посадивши на пишно оздобленому кріслі, піднесла чарівного питва. Спокійно випив я його. А вона доторкнулася до мене жезлом і сказала:

— Іди ж тепер у хлів для свиней і валяйся там разом з іншими. Але я, вийнявши меч, як звелів мені бог Гермес, кинувся на чарівницю і почав загрожувати їй смертю. Впала переді мною на коліна Кірка.

— О, хто ти? — вигукнула вона. — Ніхто досі не міг врятуватися від мого чарівного питва! О, знаю я, хитромудрий Одіссей! Мені давно вже провістив Гермес, що ти прийдеш до мене. Вклади ж свій меч у піхви!

А я, вклавши меч у піхви, змусив Кірку поклястись, що вона не зробить мені шкоди. Дала вона мені незламну клятву богів. Давши клятву мені, Кірка просила мене лишитись у неї і запропонувала мені відпочити. Я згодився. Поки я відпочивав, служниці Кірки, дочки богів річок і струмків, приготували пишну трапезу. Відпочивши, я вбрався у розкішний одяг, увійшов до бенкетного чертогу, сів до столу, заставленого багатими їствами, і заглибився в тяжку думу. Не міг я від журби нічого їсти. Запитала мене Кірка, чого я сумую. Я ж відповів, що доти нічого не їстиму, поки не поверне вона попереднього образу моїм супутникам. Зразу ж вивела з хліва свиней Кірка, помазала їх чарівною маззю, повернула їм їх колишній образ і зробила їх навіть ще кращими й дужчими, ніж вони були раніш. Зраділи мої супутники, побачивши мене. їх радість зворушила навіть Кірку. Просила мене чарівниця піти на берег моря по решту моїх супутників і привести їх усіх до неї в палац. Зараз виконав я просьбу Кірки і привів до неї всіх своїх супутників, хоч і умовляв їх Еврілох не довірятися лукавій чарівниці. Коли всі ми зібрались у палаці Кірки, справила вона пишний бенкет.

Цілий рік прожили ми в палаці Кірки. Через рік почав прохати я в Кірки відпустити нас на батьківщину. Погодилась велика чарівниця. Вона сказала мені, що, перш ніж повернутися на батьківщину, я повинен відвідати царство похмурого Аїда і там запитати про свою долю тінь фіванського провісника Тіресія.