Маленькі дикуни - Сторінка 26

Але старий бабак все ж таки щось відчув і нашорошився. Він був незграбний і на рівному полі справді скидався на маленьке ведмежа. Його коричневі груди різко відтінялися незвичайною сивиною на спині та голові.

— Тато каже, що бабак посивів за свої страшні злодійства. Адже він злодюга до самих кісток! Ну, я ж його зараз…

— Стій! Рівняйся! — скомандував Сем, бачачи, що Гай уже збирається стріляти.

Вони вишикувалися в ряд, як воїни на старовинній картині, що зображає битву біля Кресі. На бабака посипалися стріли. Майже всі вони падали далеко за спиною гризуна, але жодна не дала недольоту, бо бабак виявився ближче, ніж здалося хлоп’ятам. Він встиг сховатися в нору, де, безперечно, почав готувати нову каверзу людині з косаркою.

VII

ТАБІРНЕ ЖИТТЯ

— Як тобі спалося, Сем?

— Навіть не задрімав.

— Я теж. Цілісіньку ніч дрижав. Витяг запасну ковдру, але й це не допомогло.

— Може, вночі випав гнилий туман або ще щось подібне?

— А ти спав, Гілко?

— Чудово спав!

— Туману не відчував?

— Ні!

Наступна ніч була ще гіршою. Гай собі солодко хріп, висвистуючи носом, а Сем та Ян переверталися з боку на бік і не могли зігрітись. На світанку Сем скочив з постелі.

— Ні, це вже не жарти! Забавки забавками, та коли щоночі хапати отакі дрижаки, то краще перебратись додому, поки ще є сили.

Ян не заперечував. Настрій був у нього пригнічений. Почував він себе так само погано, як і його товариш, але йому дуже не хотілось розлучатися з лісом.

Тепле сонячне проміння майже розвіяло їх легку недугу, і все ж таки вони з острахом думали про ніч.

— Просто не збагну, в чому тут справа, — сказав Маленький Бобер.

— Кидає то в жар, то в холод. Може, це тому, що ми п’ємо багато болотяної води? А може, це Гай отруїв нас своїм варивом?

— А раптом у нас починається цинга від надмірного вживання м’яса? Треба запитати Калеба.

Якби Калеб не провідав їх по обіді, вони б самі подалися до нього. Старий мовчки вислухав розповідь Яна, а потім запитав:

— Ви просушували свої постелі, відколи тут живете?

— Ні.

Калеб зайшов у тіпі, обмацав ковдри та простирадла й забубонів:

— Гм! Я так і знав. Зовсім мокрі. Скільки ночей лежать, потіють, і ще дивуються, чому в них ковдри вогкі. Невже ви не бачили, як мати щодня провітрює ваші постелі? Кожна індійська скво знає, що треба стерегтися вогкості, й не рідше, ніж через день виносить постіль на сонце години на три або, якщо цього не можна зробити, просушує її біля вогнища. Просушіть гарненько простирадла, і ви не будете мерзнути.

Хлоп’ята послухались поради Калеба і, справді, наступної ночі спали міцним, солодким сном.

Табірне життя дало юним індійцям ще один корисний урок. їм весь час страшенно надокучали москіти. Увечері вони заганяли хлоп’ят у тіпі, але ті незабаром навчилися викурювати комах, підкидаючи у вогонь свіжої трави. В сутінках вони розкладали багаття, клали траву, щільно причиняли двері, а самі вечеряли надворі біля вогнища, де готувалася їжа. Після вечері вожді з осторогою заходили в тіпі. Трава на цей час прогорала, вогонь пригасав, угорі стояла густа хмара диму, але нижче повітря було чисте й свіже. Вони змітали з одягу москітів, шмигали в намет і ретельно закривали після себе кожну шпаринку. В тіпі не лишалося жодного живого москіта, а дим, що стояв під клапанами, не пускав усередину нових, і хлоп’ята могли спати спокійно. Таким чином вони спекались найбільшого лиха боліт та лісів.

Але вдень приходила нова біда, і цією бідою були сині мухи. їх з’являлось дедалі більше та більше, і вони клали цілі купи жовтуватих яєчок на все, що мало запах м’яса або гнилятини. Вони дзижчали над столом і падали в тарілки із стравою. Мертві мухи псували всю їжу. Якось Калеб, що провідував хлоп’ят дедалі частіше, сказав:

— Ви самі винні. Погляньте, скільки у вас тут бруду.

І справді, кроків на п’ятдесят довкола тіпі вся земля була захаращена папірцями, бляшанками, рештками їжі. Просто під дверима назбиралася величезна купа картопляного лушпиння, кісток, риб’ячих голів та луски. Цілісінькі дні тут роями кружляли мухи, а надвечір на зміну їм з’являлись москіти.

— Що в таких випадках роблять індійці? — запитав Маленький Бобер. — Як нам здихатися цих мучителів?

— По-перше, можна перенести бівуак; по-друге, можна все це прибрати.

Іншого підходящого місця для табору не знайшлося, і тоді Ян вигукнув із запалом:

— Друзі, давайте все приберемо та більше не будемо смітити. Викопаємо яму і звалимо в неї все, чого не можна спалити.

Ян схопив лопату й заходився копати яму в кущах поблизу тіпі. Сем та Гай теж кинулись до роботи. Вони позбирали все сміття і звалили його в яму. Коли хлоп’ята згрібали кістки, бляшанки та шматки хліба, Яп < сказав:

— Не подобається мені, що ви кидаєте хліб. Соромно так робити, коли тут є безліч живих істот, які з радістю ним поживляться.

На це Калеб, що сидів на колоді і спокійно попихкував люлькою, зауважив:

— Якщо ви хочете бути справжніми індійцями, то збирайте щодня всі недоїдки — м’ясо, хліб та інше — й відносьте їх на яке-небудь узвишшя. У більшості індійців буває священна скеля, так званий Вакан, куди вони складають недоїдки, щоб догодити добрим духам. Їжу, звісно, поїдають птахи та білки, але індійці задоволені вже з того, що вона зникає. Якщо ви почнете доводити, що її забирають не духи, а птахи, вони вам скажуть: "Нічого, птахи не могли б її взяти без дозволу духів, а може, самі птахи й відносять її духам".

Після цих слів Велика Рада в повному складі виступила в похід, щоб і собі знайти скелю Вакан. На узліссі хлоп’ята побачили підходящий горб і з цього дня по черзі відносили на нього всі недоїдки. Незабаром вони помітили, що птахи з радістю прилітають годуватися на їхній Вакан, а вторований слід від струмка показував, що четвероногі теж не відмовляються від щедрот добрих духів.

За три дні від синіх мух лишилась тільки згадка, а хлопчики наочно переконались, що захаращувати брудом табір — значить шкодити самим собі.

Калеб наполягав ще на одному.

— Ян, — сказав він, — не можна пити річкову воду. Вона зараз майже не протічна, прогрілася сонцем і починає цвісти.

— А що ж нам робити? — запитав Сем, хоч він з однаковим успіхом міг би звертатись до самої річки.

— Справді, що ж нам робити, містер Кларк? — поквапився й собі сказати Ян.

— Викопайте колодязь.

— Тю! Зараз у нас канікули, — знову не стерпів Сем.

— Викопайте індійський колодязь, — пояснив Калеб. — На це піде не більше як півгодини. Ось я вам покажу.

Він узяв лопату й, підшукавши сухе місце футів за двадцять від верхнього кінця загати, викопав яму приблизно у два квадратних фути. На глибині трьох футів вода вже почала помітно просочуватись. На четвертому футі довелось припинити роботу через бурхливий приплив. Тоді Калеб узяв відро й вичерпав каламутну, глинисту рідину до самого дна. Потім він знову дав ямі наповнитись і знову вичерпав усе до кінця. Нарешті, після третього разу потекла холодна, приємна на смак і чиста, мов кришталь, вода.

— Це вода з вашої загати, — сказав Калеб, — але вона профільтрувалась через двадцятифутовий шар землі та піску. Так добувають холодну, чисту воду з найбруднішого болота. От що значить індійський колодязь!

VIII

ІНДІЙСЬКИЙ БАРАБАН

— Якби ти був справжнім індійцем, ти зробив би з цього барабан, — сказав Калеб Яну, коли вони підійшли до великої липи, що впала в останню грозу. Тепер було видно, що від дерева лишилась сама шкаралупа, а вся серцевина згнила.

— А як вони роблять барабан?

— Принеси сокиру.

Ян збігав за сокирою. Калеб відрубав прямий і без тріщин шматок стовбура, футів на два завдовжки. Вони віднесли його на бівуак.

— Ну, тобі, звичайно, відомо, що для барабана потрібна ще шкура?

— Яка?

— Коняча, собача, бичача, теляча, — все одно яка, аби міцна.

— У нас в амбарі висить одна теляча шкура, а друга лежить у сараї, тільки її погризли пацюки. Обидві шкури мої. Я сам забивав телят. Тато віддає мені шкури за те, що я їх забиваю, а потім білую. О, якби ви тільки бачили, як я це роблю!..

Гай був пустився у властиве йому самовихваляння, але Сем, якого це дійняло до живого, крикнув "гоп!" і боляче смикнув Гілку за жовтий віхтик на голові. Третій Вождь гепнувся на землю і закінчив свою хвастовиту промову звичними плаксивими криками:

— Чого тобі треба? Відчепись!

— Ну годі" Сем, облиш його, — заступився за Гая Маленький Бобер. — На те й собака, щоб гавкати.

А потім, звертаючись до Третього Вождя, додав:

— Нічого, Гай, не ображайся. Я знаю, що ти побиваєш його в полюванні на оленя і бачиш удвоє далі за нього.

— Ото ж то! Через те він і казиться. Я бачу втроє далі, може, навіть у п’ять разів далі за нього, — відповів Гай ображеним голосом.

— А тепер, Гілко, мерщій біжи за шкурами, якщо хочеш мати барабан для військового танцю. Тут лише ти один майстер здирати шкури.

Втішений цими словами, Гай бігцем подався додому.

Тим часом Калеб обробляв порожнисту колоду. Він акуратно зняв кору, а потім топірцем вичистив усю трухлятину. Після цього старий мисливець поставив оцупок на землю, розпалив у ньому вогонь і, ні на мить не спускаючи з нього очей, повертав та піднімав його, стесував обвуглені місця, підстругував та пригладжував, аж поки стінки зробилися тонкими й гладенькими як зовні, так і всередині.

Невдовзі після того, як Гай залишив друзів, вони почули його крики. Всім здалося, що

Гілка десь близько. Однак минав час, а він чомусь не повертався. Обробка снасті для барабана забрала кілька годин, а Гая все не було. Нарешті Калеб сказав:

— Готово. Можна напинати шкуру.

А Сем ніби продовжив:

— Мабуть, старий Берне таки підслідив його і примусив полоти город. Це він кричав, коли його шмагали.

"Старий Берне", худий, сутулий чоловічок, мав дуже погану вдачу. Йому було всього лиш тридцять п’ять років, але в Сенгері кожного жонатого називали "старим". Якщо, приміром, якийсь там Том Нолан у вісімдесят років залишався нежонатим, його сенгерці величали "парубком". Та нехай цей Том одружиться у двадцять років, і він одразу перетвориться на "старого Нолана".

Бернси мали цілу купу дітей, але кілька з них померло, як запевняли жалісливі сусіди, — від недоїдання. Живими лишилися: найстарший, Гай, материн пестунчик, і четверо дівчаток від чотирьох до одного року.