Маленькі дикуни - Сторінка 25

Сподіваюсь, ти не забув, що він належить мені та Яну?

І Дятел почав підступати до Гая, страшно поводячи очима та розмахуючи руками. Гілка занепокоївся.

— Л ще скажу, що людина, яка стоїть однією ногою в домовині, мусить думати про серйозніші справи, ніж крадіжка курчат. Оця хвороблива пристрасть до пригод губить нинішню молодь.

Ян випадково оглянувся на Калеба. Той дивився кудись удаль, але якось по-особливому мружив очі.

— Ходімте в тіпі,— запропонував Ян. — Тут дуже пече. Як вам здається, містер Кларк?

— Гм! В тіпі не набагато прохолодніше, хоч там і затінок, — відповів старий мисливець. — Треба підкотити з одного краю брезент, хай іде свіже повітря.

— Хіба справжні індійці так роблять?

— Авжеж, роблять. Вони крутять і вивертають свої тіпі на всі лади. А воно й до діла. В тіпі можна жити в сорокаградусний мороз чи в п’ятдесятиградусну задуху і почувати себе чудово. її пристосовують, як завгодно. В спеку високо підгортають покришку, і вона тоді схожа на павука. Але щоб жити в тіпі, треба знати погоду. Скільки разів я прокидався у преріях серед задушної ночі від звуків "тук, тук, тук". Я не розумів, для чого всі жінки беруться за роботу в темряві. А вони поквапливо опускали покришки, глибше вбивали кілочки, і завжди за якихось півгодини налітала буря. Як вони про це дізнавались, я не можу сказати й зараз. Одна стара жінка говорила мені, що її попереджає койот. Може, це й правда, бо перед негодою койоти справді починають тривожно вити. А друга запевняла, що квіти якось по-особливому схиляють голівки, коли па ніч треба чекати грози. Третя просто посилалась па поганий сон. Цілком можливо, що в усьому цьому є певна доля правди, бо індійці примічають різні прикмети.

— І вони не помиляються? — запитав Маленький Бобер.

— Чому ж, трапляється, але не так часто, як білі. Пригадую, одного разу в поселення заблукав мандрівний фотограф, з тих, що вишукують різні диковинки. Ну, сфотографував він кілька невеличких тіпі, а я йому й кажу: "Чому ви не попросите скво Великого Буйвола напнути святкову тіпі? Це чудова штука". Він послухався і, поторгувавшися з нею, зголосився дати три долари, аби вона поставила тіпі. А тіпі справді була розкішна — пофарбована у червоне, з зеленими та жовтими звірами, з птахами та скальпами кругом. У фотографа очі розбіглися. Він уже навів апарат, а потім подумав і витяг інший, який знімав у фарбах. Видно було, що йому страшенно кортіло зробити це швидше, але не встиг він ЯК слід приладнати свою машину, як стара скво гукнула щось іншій (у вождя було дві дружини), і жінки заходились поквапливо знімати тіпі. Фотограф сердився, кричав, що вони ж домовились, то він заплатив гроші. Але стара скво тільки щось бурмотіла та показувала на захід. Жінки миттю розібрали тіпі й згорнули покришку, не звертаючи жодної уваги на крики та лайку художника. День був ясний, погожий, тільки дуже парило. Хвилин за п’ять із заходу набігла темна хмарка, а через десять хвилин налетів справжній ураган. Він промчав крізь посилення и понівечив усі тіпі. Аби не обачність старої скво, постраждала б, звичайно, й червона святкова тіпі.

За вказівками Калеба хлоп’ята підкотили покришку з навітряного боку низько, а з тіньового — набагато вище. Із задушливої теплиці тіпі одразу перетворилась на прохолодну, тіняву альтанку.

— Якщо вітрець ледь-ледь помітний, а вам треба визначити його напрямок, послиньте палець і підніміть угору. З боку вітру ви одразу відчуєте холодок, і тоді вам легко буде правильно настановити димові клапани.

— Розкажіть іще про військові шапки, — попросив Ян. — Що можемо зробити ми, щоб заслужити для них пера?

— Влаштовуйте змагання з бігу, плавання, стрільби з лука. Влучити стрілою за двісті кроків — це все одно, що вбити буйвола. Це дуже добре. Краще й бути не може!

— Як? Гранку?

— Авжеж, гранкуі Влучити за п’ятдесят кроків — значить забити оленя, і це для нас буде ку, — вів далі Калеб. — Якщо ви з першого пострілу попадете своєму опудалу в серце за п’ятдесят кроків, я назову це великим подвигом. А того, хто влучить у серце за сімдесят п’ять кроків, незалежно з якого пострілу, я назову першокласним стрільцем. Якщо ж ви за сорок кроків посилатимете в дев’ятидюймове бичаче око дві стріли з кожних трьох, то можете сміливо називати себе індійцями. Хоча, мушу сказати, вони рідко стріляють в мішень. Вони стріляють переважно в те, що зустрічають у лісі. Мені траплялося бачити мідночервоних малят, які влучали в метеликів. Іноді індійці влаштовують змагання і дивляться, в кого одночасно буде більше стріл у повітрі. П’ять стріл у повітрі вже добре. Це показує, що мисливець швидко й далеко стріляє. Для цього у лівій руці завжди повинен бути напоготові пучечок стріл. Тільки раз у житті я бачив, як один воїн пустив у повітря одразу вісім стріл. Це вважалось великим чаклунством. Але мати в повітрі сім стріл теж дуже почесно.

— А що нам ще підійде, крім стрільби? Як ви гадаєте?

— Я гадаю, — втрутився в розмову Сем, — що можна позмагатися в добуванні вогню тертям. Це було б чудово, бо Гай цього зовсім не вміє. Хто добуде вогонь — одержує перо, хто добуде його за одну хвилину — одержує перо хвалебне, чи як там його називають… Ми з Яном будемо змагатись, а Гай лише слинки ковтатиме.

— Зате я краще полюю на оленя. Тут я вас обох за пояс заткну, от як!

— Замовчи, Гілко! Нам уже набридло твоє патякання про полювання на оленя. Ми назавжди відмінимо цю гру.

І Сем запитав, звертаючись, очевидно, до Калеба:

— Ви знаєте які-небудь індійські ігри?

Калеб промовчав, ніби нічого й не чув.

Тоді запитання повторив Ян:

— Містер Кларк, в індійців бувають ігри?

— А звісно, бувають. Я можу показати вам дві індійські гри, на яких випробовують гостроту очей.

— Тут я усіх вас поб’ю! — поквапливо вставив Гай. — Адже я побачив оленя раніше, ніж Ян міг…

— Замовчи, Гай! — гримнув на нього Ян.

Характерний звук "дз-дз-дз" примусив Гілку обернутись. За спиною в нього Сем гострив великого ножа й час від часу кидав хижі погляди на його "жовтий віхтик".

— Настав час, — буркнув Дятел ніби сам до себе.

— Відчепись од мене! — жалібно пропищав Гай: оте страхітливе "дз-дз" дуже його нервувало.

Гай зиркнув на Яна і. помітивши в нього щось схоже на посмішку, трохи заспокоївся. Але його тривога прокинулась з новою силою, коли він подивився в дико розмальоване й застигле обличчя Дятла.

— Чому ти не гостриш ножа, Маленький Бобер? Хіба ти відмовляєшся від своєї частки? — процідив крізь зуби Головний Вождь.

— Я пропоную поки що залишити йому скальп, а коли він знову почне вихвалятись — оббілуємо його до кісток, — відповів Ян. — То розкажіть же нам про індійську гру, містер Кларк.

— Почекай, зараз пригадаю. Ага, ось як. Просто на землі або на шкурах вони малюють два квадрати і кожен квадрат ділять на двадцять п’ять кліточок. Далі беруть десять кілець і десять горіхів або камінців. Кожен гравець одержує п’ять кілець та п’ять горіхів і розкладає їх по кліточках, як йому хочеться. Напарник його не повинен дивитися, поки все не буде готово. Потім він обертається й дивиться стільки, скільки треба, щоб проспівати пісеньку:

Ю-йї-йї, кі-йї-я

Очі гострі маю я,

Розум спритний маю я.

Переможу тебе я

Кі-йї-йї, кі-йї-я…

Після цього перший квадрат накривають кошиком або ще чимось, а другий гравець мусить по пам’яті розкласти свої марки по клітинах точнісінько так, як і на першому квадраті. За кожну правильно покладену марку йому зараховується очко, за кожну помилку — очко знімається.

— От побачите, що я… — почав був Гай, але рука Сема схопила його за чуприну. — Облиш мене! Я не вихваляюсь! Я кажу звичайну правду.

— Уф! Краще кажи свою звичайну брехню. Так буде безпечніше, — промовив Великий Дятел і з моторошною байдужістю в голосі додав: — Якщо я здеру з тебе скальп, ти застудишся й помреш. Тобі це відомо?

І Ян знову помітив, що Калеб вдивляється кудись у далечінь, ніби намагається щось приховати.

— А є ще друга гра. Не можу запевняти, що її вигадали індійці, тільки вона їм дуже до серця. Перш за все вирізують два шестидюймових квадрати з білого дерева або картону. Потім на них малюють кільця, як на мішені, або клітинки, як і в попередній грі, або двох зовсім однакових кроликів. Перший гравець бере шість чорних кружечків, по півдюйма в діаметрі, довільно розкладає їх на одній з дощок і ставить дошку кроків за сто. Другий бере стільки ж кружечків та другого кролика і йде вперед, поки не зможе покласти свої кружечки точно так, як вони покладені на першому кролику. Якщо він зробить це за сімдесят п’ять кроків — він молодець, якщо за шістдесят — теж непогано, але менше п’ятдесяти не годиться. Я часто бачив, як індійські хлоп’ята захоплювались цією грою. Іноді вони задля жарту клали по два кружечки разом або який-небудь знімали зовсім. Так можна добре перевірити очі.

— Та я вас запевняю… — почав знову Гілка, але Сем обірвав його грізним і диким "грррр!", знаючи наперед, до чого зведуться запевнення Гая.

— Пригадую, як індійці ще випробовували гостроту очей. Старий вождь показував молодим воїнам Плеяди, сузір’я з дуже маленьких зірок, яке в індійців називається "Гроном". Він питав, скільки у гроні ягід. Одні бачили п’ять, другі — шість, а деякі навіть сім. Хто побачить сім — у того добрі очі. Зараз ви не знайдете Плеяд: їх видно лише в зимові ночі. Зате протягом цілого року можна спостерігати Велику Ведмедицю. її легко знайти від Полярної зірки. Велику Ведмедицю індійці називають "Горбатою спиною". Я чув, як їхні діди питали хлоп’ят: "Бачите ви стару скво (це друга зірка від краю, якраз на горбу) з дитиною на спині? Бачите ви її дитину?" Коли мої очі були молодшими, я теж міг розглядіти маленьку зірочку, що пригорнулась до великої. Хто її бачить, у того найкращий зір.

— А… — почав Гай, та Сем своїм "гррр!" вчасно зупинив його.

І знову очі Калеба втупилися в простір. Він підвівся і вийшов з тіпі. Ян почув, як старий мисливець пробурмотів:

— От малий поганець. Смішить, що стриматись не можна…

Він одійшов трохи в ліс і раптом загукав:

— Ян! Гай! Мерщій сюди!

Всі троє вискочили з тіпі.

— Ми говорили про гостроту очей. Хто скаже, що отам бігає?

Крізь просвіт у листі видно було весь засів конюшини Бернса.

— Схоже на малесеньке ведмежа…

— Бабак! Наш бабак! Це він поламав татову косарку! Де моя кістяна стріла? — заверещав Гай і метнувся по зброю.

Хлоп’ята помчали від табору й обережно почали підкрадатись до конюшини.