Маленькі дикуни - Сторінка 27

Мати була огрядною, вродливою і життєрадісною жінкою. Вона весь час воювала з своїм чоловіком, якого вважала найлютішим ворогом дітей. Джім Берне забрав собі в голову "вивести хлопця в люди", тобто, витягти з нього як можна більше користі, а Гай, навпаки, тільки про те і мріяв, щоб працювати як можна менше. У цьому зіткненні розбіжних інтересів мати виступала послідовною, хоча здебільшого таємною, спільницею Гая. В її очах синочок був непогрішимим: все, що він робив, здавалось їй правильним. Опецькувате личко Гая, густо всіяне ластовинням, було для матері самою красою та миловидністю. Вона бачила в ньому тільки хороше, і для неї він був незаперечним втіленням всіх кращих якостей людини.

Берне по-своєму любив Гая, але поводився з ним дуже нерівно: іноді він просто ні за що бив його смертним боєм, іншим же разом зустрічав сміхом навіть серйозну провину. Хлопець ніколи не знав, що на нього чекає, і тому завжди намагався уникати зустрічі з "татком". Бернсу не подобалось, що син його бігає в табір, почасти через те, що то була земля "старого Рафтена", а головним чином через те, що так він ухилявся від роботи. Кілька разів Берне вдавався до сили, але місіс Берне не відступалась. Крок за кроком вона перемагала, мов той досвідчений рибалка, якому на гачок вдалося підчепити велику форель. Завдяки її старанням Гай зміг приєднатись до індійців. Мати аж мліла від щастя, слухаючи хвастовиті розповіді сина про те, що він у всьому побиває своїх товаришів, "хоч ті старші і більші за нього".

Але сьогодні Гаю не усміхнулось його зрадливе щастя. Батько бачив, звідки він прийшов, зустрів його лайкою і жорстоко відшмагав. Добре знаючи, що екзекуція не припиниться, поки не буде досягнуто певного ефекту, який оцінювався криками, Гай зарепетував на всю горлянку. Це й були ті одчайдушні зойки, що їх чули на бівуаці.

— Ах ти ж гульвісо! Я тобі покажу, як тікати з дому, порозчинявши всі двері! Зараз мені ставай до роботи!

І Гай, замість того, щоб гордо повернутися е табір з телячими шкурами через плече, був змушений взятись за ганебну і "зовсім не індійську" роботу на вгороді.

Скоро він почув материн голос:

— Гай, синочку!

Він кинув сапу і почвалав до кухні.

— Ти куди? — гримнув здалеку батько. — Вернись і роби, що тобі велено.

— Мене гукає мама.

— Кажу, роби своє! Нічого тобі туди йти!

Але Гай пропустив це повз вуха і спокійнісінько побрів до матері. Він знав, що батько зараз лише покричить на нього, але вже не битиме. Незабаром Вождь Гілка утішився остаточно, одержавши з материних рук величезну скибку хліба, щедро намазану варенням.

— Бідненький мій, ти, мабуть, і так уже виголодався, а тут ще тато тебе скривдив. Ну їж, не треба плакати, — сказала мати, бо Гай знову почав було схлипувати, пригадавши всі свої обиди. Потім вона по-змовницьки прошепотіла йому на вухо:

— Після обіду тато поїде в місто. Він за ворота, а ти й утечеш. І якщо ти зараз попрацюєш старанно, він не дуже розсердиться, коли ти пізно прибіжиш додому. Але, в усякому разі, не забувай запирати хвіртку, бо якщо свиня забреде в ліс Рафтена, тобі не минути татового дубця.

Ось чим пояснювалась довга відсутність Гая.

Він прийшов на бівуак досить-таки уже пізно. І як тільки він вискочив з дому, його нерозумно пестлива мати, й без того обтяжена безліччю хатніх турбот, кинула все і сама підгорнула кілька рядів капусти, щоб "татко" побачив, як старанно попрацював його син.

Телячі шкури виявились твердими, немов із жерсті, і, ясно, не очищеними від волосся.

Калеб сказав:

— Потрібно буде два-три дні, щоб дати їм лад, — і затопив шкури в багнистій калюжі на самому пригріві.

— Чим тепліше, там краще, — пояснив він.

Через три дні Калеб витяг шкури. З тонких, твердих, жовтуватих і напівпрозорих вони тепер зробилися густими, молочнобілими та м’якими, неначе шовк. Волосся з них легко зчистилося, й обидві шкури були визнані цілком придатними для барабана.

Калеб ретельно вимив їх у теплій воді з милом, щоб зійшли рештки жиру, а потім обскріб з обох боків тупим ножем. Після цього він натягнув один край більшої шкури й почав обрізати навколо неї тонку смужку, поки в нього не вийшов ремінь близько шістдесяти футів у довжину й приблизно в три чверті дюйма завширшки. Калеб зсукав його, змотав у тугий клубок, а з залишку шкури вирізав круглий шматок близько тридцяти футів у діаметрі. Ще один такий самий шматок вийшов у нього з другої шкури. Склавши обидві заготовки докупи, Калеб вістрям ножа попроколював у них дірочки на відстані дюйма віл краю і двох дюймів одна від одної. Потім вія розіслав один круг на землі, поставив на нього дерев’яну снасть барабана, а зверху накрив її другим кругом. Обидві шкури він зашнурував довгим ременем, протягуючи його з першої дірочки вгорі в другу дірочку внизу потім у третю вгорі, в четверту внизу і так далі аж до кінця. Після цього він повторив усе заново, тільки в зворотному порядку, так що вся шнуров-ка на снасті перехрещувалась. Спочатку ремінь просилявся вільно, але потім Калеб стягнув його міцніше, від чого покришки напнулися й щільно облягли краї барабана. На великий подив усієї компанії, Гай одразу ж заволодів готовим інструментом.

— Це мої телячі шкури! — заявив він, що, в принципі, було, звичайно, правильним.

А Калеб сказав, хитро підморгнувши оком:

— Дерево, здається, теж пішло на додачу?

Калеб вистругав ударну паличку для барабана й обмотав її на кінці клаптиком полотна.

Гай спробував грати, але барабан йому не сподобався, бо він давав зовсім глухий звук.

"Ніби вибивають кожух телячим хвостом", подумав Сем.

— Повісь його в затінку, щоб висох, і тоді побачиш, — сказав Калеб.

Барабан висихав і, мабуть, ще дужче натягувався. Час від часу він тихо потріскував і якось дивно гудів. Коли ж він остаточно висох, шкура на ньому зробилась напівпрозорою, а звук тепер міг зворушити серце кожного червоношкірого.

Калеб навчив хлоп’ят індійської войовничої пісеньки, й вони почали танцювати під неї, а сам старий мисливець барабанив і стиха наспівував. Здавалось, що в усіх них про-кидалися дикі інстинкти. Але в найбільшому збудженні був Ян. Підстрибуючи в такт, він почував, що ніби зливається душею з нехитрою пісенькою вільнолюбних індійців. І в цю мить він з радістю віддав би всі блага білої людини тільки за те, щоб збереглося назавжди оце незвідане почуття, що його викликав індійський барабан.

IX

КІШКА ТА ТХІР

Сем здійснював "напад на білочолих", щоб роздобути хліба Гай потрапив у полон до свого найближчого ворога й відбував примусову працю на городі. У таборі залишився тільки Ян. Він уважно пройшовся по всіх "альбомах", але не знайшов нічого нового, — лише збільшилась загальна кількість слідів. Поміж великих відбитків тепер траплялись маленькі сліди тхора та видри. В кінці міченої стежки, під живоплотом, Ян побачив гарненьку жовту берестянку, що годувала незграбне пташа зозулі. Хлопцеві не раз доводилось чути, що зозуля кладе яйця в чужі гнізда, але це вперше він бачив на власні очі, як маленька пташка доглядає знайду, майже вдвічі більшого за неї саму. Ян дивився, як неповоротке землистосіре пташеня розчепірювало недорослі крила і, налягаючи на тендітну берестянку, силкувалося злетіти. Хлопець не міг зрозуміти, чи оця ніжна мати справді вважає зозуленя своїм власним пташам, чи вона піклується про нього тільки з жалю.

Він повернувся до струмка і там, на "нижньому альбомі", знайшов новий ланцюжок слідів, які в першу мить дещо його спантеличили. Перемальовуючи їх, Ян раптом збагнув, що то мусять бути сліди молодої болотяної черепахи. Він побачив також багато знайомих йому слідів і серед них, між іншим, сліди звичайної кішки. Цих слідів було досить густо, і Ян дивувався, звідки вони сюди потрапили. Щоправда, кішки — переважно нічні тварини, але дивно, що вони не боялись хлоп’ят, хоч ті майже весь час блукали з луками довкола свого бівуаку.

Ян приліг на березі струмка, який у цьому місці прорізав собі русло з крутими глинистими берегами завглибшки в шість і шириною у дванадцять футів. Води зараз було зовсім мало. Вузенькою стрічкою вона звивалася на дні мулкого "каньйону"[1],— так Ян любив називати цей відрізок "потоку". Широкі смуги розмитої глини обабіч води могли розповісти чимало таємниць про своїх чотириногих гостей. Слідів, затертих і свіжих, було тут більше, ніж треба.

На березі в шовкових врунах тріскотіли коники та цвіркуни. Високі трави яскріли жовтими, червоними, синіми квітами. Закоханим поглядом Ян дивився на них. Тепер він знав їх назви, й усі вони перейшли із списку болісних таємниць в число приємних і бажаних друзів. Лежачи на березі струмка, Ян пригадував ті дні, коли він майже нічого не знав ні про птахів, ні про квіти, коли все це було для нього чуже і він був самотній з своєю жадобою знань. Все життя в Боннертоні, до найменших його подробиць, постало зараз в уяві Яна. Батько, мати, брати й шкільні товариші один за одним проходили перед його очима. І все це здавалось далеким-далеким, хоч відтоді минуло не більше двох місяців. Матері Ян відписав одразу ж по приїзді в Сенгер, а потім ще раз, щоб повідомити, що він живий і здоровий. З дому від матері він одержав ніжного листа, з парою священних текстів, і приписку від батька, пересипану добрими порадами й тими ж самими священними текстами. Після цього Ян більше не писав… Він не міг би сказати, що саме так віддалило його від рідних, але це пояснювалось тим, що Ян, нарешті, знайшов ту криницю, яка обіцяла втолити його спрагу.

Думки його обірвав легенький рух біля струмка. Там лежала велика американська липа, повалена грозою. Як більшість дерев цієї породи, вона являла собою суцільне дупло. Стовбур майже повністю ховався в густому плетиві літніх трав, але одна гілляка відламалась і на її місці залишилась діра. З глибини цього темного отвору вистромилась голова з блискучими зеленими очима. За мить звідти вискочила сіра кішка. Вона сіла на сонечку, вмилася лапками, солодко потяглася, потім пройшлася на край колоди й укосом спустилася на дно каньйону. Там вона напилася, граціозними рухами струсила з лапок краплини води і трохи пригладила шерстку. Ян мало не розсміявся, коли побачив, що вона почала уважно вивчати сліди, як він сам вивчав їх перед цим, хоч кішка, очевидно, керувалася більше нюхом, ніж зором.

Вона пішла вздовж струмка, залишаючи на глині цікаві відбитки, які хлопець вирішив при першій нагоді неодмінно перемалювати.