Маленькі дикуни - Сторінка 29

Ян поповз до колоди і, впевнившись, що кошенята зараз самі, швиденько підклав до них білчат. Після цього він повернувся до своїх товаришів, щоб разом з ними простежити, яка доля спіткає кішчиних знайд.

Їм довелося не менше години чекати повернення старої кішки. Але хлоп’ята лежали тихо н через те мали змогу постежити за деякими мешканцями лісу.

Перед їх очима промайнула колібрі, перепурхуючи з квітки на квітку.

— Ти, Бобер, здається, казав, що колібрі дуже красиві,— промовив Дятел, показуючи на жалюгідну сірозелену пташинку, що сіла майже поруч них.

— Я і тепер це кажу. Подивись!

Перевернувшись у повітрі, колібрі пурхнула, і її чорна шийка засяяла раптом усіма фарбами веселки.

Враз після цього в траві прошмигнула польова мишка, а трохи перегодом по її слідах погналася маленька землерийка.

Коричневий звірок на коротеньких ніжках, завбільшки з кролика, пройшов мимо, обнюхуючи пересохле русло струмка. По голівці, схожій на боброву, та плоскому лускатому хвосту Ян визначив, що це мускусний щур, або, інакше, ондатра, яка, очевидно, шукала воду.

Біля загати тепер постійно крутилося чимало живих істот, і вона зробилася тим місцем, де збиралися всі, кому, за словами Сема, "хотілось погасити спрагу".

Хвилин за двадцять після того, як пройшов мускусний тур, в полі зору наших юних друзів з’явився другий темнокоричневий звірок.

— Ще один мускусний щур. Вони де-небудь зустрінуться, — прошепотів Дятел.

Та коли звірок підійшов ближче, всім стало ясно, що Сем помилився. Це була зовсім інша тварина — завбільшки з дорослу кішку, але нижча на зріст, з широкою плоскою головою, білою шерстю на підборідді та шиї і куценькими ніжками — схожа на величезну ласицю. Не було сумніву, що це видра, смертельний ворог мускусного щура, і що зараз вона переслідує свою здобич. Видра швидко зникла за поворотом, обнюхуючи слід, мов собака. Коли їй вдасться догнати ондатру раніше, ніж та пірне у ставок, на березі відбудеться драма. В глибокій воді мускусний щур зміг би ще якось втекти. Та якщо до загати збігалися мускусні щури, то з неменшим успіхом біля неї могли збиратися й видри.

Не минуло й п’яти хвилин після цього, як на колоді, просто перед очима хлоп’ят, сірою тінню майнула кішка. У порівнянні з неповоротким, горбатим мускусним щуром та проворною, але дещо вайлуватою видрою вона здавалася втіленням грації. Немає гнучкішого та граціознішого звіра, ніж красива кішка, і недарма вчені всього світу вважають її взірцем довершеності в тваринній будові.

Кішка оглядалась, чи немає поблизу небезпеки. Хлоп’ята стежили за нею з напруженою увагою. Вона ще раз пройшлася по стовбуру, з потім шмигнула в дупло, просякнуте відворотним запахом тхора. З ніжним муркотінням, що завжди приносило радість зголоднілим кошенятам, кішка-мати простяглася біля своїх рідних малят і раптом помітила серед них рожевих білчат. Вона перестала облизувати кошеня, тицьнулась носом до білчати й почала його причепливо обнюхувати. Яну було неясно, що там вона могла винюхати, коли в норі все тхнуло тхором. Але кішка, очевидно, вдовольнилась наслідками знайомства, бо заспокоїлась і кілька разів лизнула білочку, а потім розляглась, підгорнула всіх лапами до себе, відкинула голову, і за хвилину Гай радісно сповістив:

— Маленькі білчата ссуть молочко разом з кошенятами!

Хлоп’ята почекали те трохи і, впевнившись, що білочки любовно прийняті своїм запеклим ворогом, тихо повернулися в табір. Відтоді вони щодня ходили подивитись на змішану родину.

Тут доречно довести до кінця історію маленьких білочок.

Сіра кішка сумлінно годувала своїх знайд і пестила їх, неначе рідна мати. Здавалося, що все йшло гаразд. Яну колись розповідали, як одна кішка викохала кролика, і він нетерпляче чекав того дня, коли кошенята та білочки вийдуть разом бавитись на сонечку. Через тиждень Гай помітив, що кішку ссе лише одне білченя, а днів за десять і його не стало. Ян підкрався до дерева й побачив трагічну картину: всі чотири білочки непорушно лежали в глибині кубла. Чого вони померли, ніхто із друзів не міг сказати. Стара кішка зробила все від неї залежне, вона виявляла до них любов і ніжність, та, очевидно, все ж таки не змогла замінити білчатам рідної матері.

XI

ЯК ДИВИТИСЬ НА мешканців лісу

Дні минали весело, і кожен ранок починався полюванням на бабака. Хлоп’ята зжилися з лісом і вже не відчували страху, як у першу ніч. Одного разу Сем заговорив про це:

— Пригадуєш, Ян, ту ніч, коли я спав з великою сокирою, а ти з топірцем?

Індійці навчилися спокійно долати дрібні неприємності бівуачного життя і вже не зважали на них. Все стало на свої місця. Знайомство з мешканцями лісу та його особливостями так укріпилося в них, що вони почували себе, як вдома. Вони вже знали, що дзвінке, голосисте "ку-у, ку-у, ку-у", яке немовби само перепурхувало з верхівки на верхівку, було літньою піснею чорнодзьобої зозулі. Ян простежив, що пронизливий і схожий на пташиний свист, який вони чули в похмуру погоду в низькорослих кущах, належав насправді деревній жабі.

В жаркий післяобідній час подавав протяглий голосок вівчарик, а надвечір линули таємничі скрики і переливчасті трелі злобливої сиворакші.

Пора гніздування та весільних пісень уже закінчилась, тому птахи зустрічалися рідше.

Відколи почали пересихати струмки, життя все більше зосереджувалось у загаті. Щовечора після заходу сонця в тихих заводях збиралися ондатри, а на глибоких місцях плюскалась риба. Хоч риба була дрібненька, зате водилась у великій кількості і легко йшла на гачок. Рибальство зробилося улюбленим заняттям хлоп’ят, і вони не раз добували собі смачний обід з власного ставу.

Кожний день приносив щось нове. На сусідньому полі Сем знайшов ще одного бабака "з цінною головою". Ночами, особливо коли на небі світив місяць, на бівуак прибігали кролики. В пізній опівнічний час індійці часто чули жалібне дзявкання. Калеб казав, що то лисиця, "очевидно, стара розбійниця, яка живе в Каллаганівому лісі".

Сіра кішка як і раніш цікавила хлоп’ят. Вони частенько провідували її, але не підходили близько. На це були свої причини. По-перше, їм не хотілось лякати тварини; а по-друге, вони знали, що кішка не завагається кинутись на них, якщо буде порушено спокій її дітей.

Ян на власному досвіді переконався, що в лісі найбільше бачить мовчазний спостерігач. Та оскільки сидіти мовчки було дуже важко, він у таких випадках брався за малювання. Звичайно, маючи книжку під рукою, можна було й читати, але це відволікало б увагу від лісу. До того ж перегортання білих сторінок могло порозганяти полохливих мешканців лісу. Ось чому, сидячи па березі загати, Ян цілими годинами малював.

Одного разу, коли він отак сидів собі тихенько й малював, з води раптом вискочив пічкурик і на льоту спіймав муху. В цей час над озером кружляв рибалочка, підстерігаючи здобич. Він на якусь мить неначе повис у повітрі, а потім з швидкістю стріли кинувся в воду і так же блискавично випурхнув з неї, тримаючи в дзьобі пічкура. Примостившись на гілці, рибалочка вже зібрався проковтнути пійману рибку, як раптом з густолистого дерева вилетів яструб. Вчепившись всіма пазурами в нещасну пташину, хижак поніс її на берег ставу. Ще мить, і він би розшматував рибалочку, але в цей час з нори на самому березі вискочив довгий звірок і кинувся на яструба та його жертву. Картина одразу змінилась. Птахи розлетілися в різні боки: яструб наліво, рибалочка направо. Пічкур плюснувся назад у воду, а видра залишилась на березі з повним ротом пір’я і зовсім розгубленим виглядом. Поки вона обтрушувала пух з свого рильця, з кущів безшумно вислизнула сіра кішка. Видра вищирила гострі білі зуби, хижо заричала, але відступила під коріння дерев. Кішка нашорошила вуха. Шерсть на її спині та хвості піднялася. Вона легенько вигнула спину. В очах її спалахували недобрі вогники, кінчик хвоста метлявся в повітрі. Вона стримано відповідала на ричання видри. Мабуть, видра погрожувала їй смертю, але на кішку це не справило враження. Тоді видра сховалася ще глибше під корінням, так що виднілись тільки її блискучі зелені очі. Кішка спокійно пройшла мимо її засідки і пішла далі у своїх справах. Ричання під корінням затихло, і як тільки ворог зник, видра вискочила й пірнула в ставок.

З свого спостережного пункту Ян бачив, як обидві тварини зустрілися ще раз… Почувши сплеск води, він оглянувся й помітив кола, що розбігались біля самого берега майже у нього під ногами. Потім на воді з’явилися брижі в протилежному кінці загати. На мить там майнула коричнева тінь і знову пропала. Трохи перегодом вздовж берега крадькома пробіг мускусний щур і, перепливши загату, сховався під навислим корінням. А за хвилину на поверхні води знову з’явилася видра. Шерсть на ній так облипла, що вона схожа була на чотириногу змію. Видра підпливла до берега, по якому щойно пробігав мускусний щур, і пішла по його слідах. Там, де сліди губились, вона покрутилась на одному місці, понюхала, а потім шубовснула в воду й виринула аж на протилежному березі. Тут вона знову натрапила на слід і кинулась під коріння. Почулась боротьба, ричання, і за дві-три хвилини видра вилізла, тягнучи в зубах мертвого щура. Вона висмоктувала кров і виїдала мозок щура, коли на березі ставка знову з’явилася сіра кішка і зупинилась футів за десять, лицем в лице з видрою.

Водяна ласиця помітила її, але не зрушила з місця. Передніми лапами вона притримувала свою здобич і сердито ричала на кішку. Кішка пильно подивилась на неї, вискочила на високий берег, пробігла у видри над головою, а потім знову сиустилася вниз і пішла своєю дорогою.

Чому першого разу видра побоялася кішки, а тепер кішка побоялася видри? Подумавши, Ян прийшов до висновку, що за звичайних обставин кішка може перемогти видру, але в цьому випадку право було на боці видри, бо вона захищала свою здобич. Знаючи це, кішка уникала сварки. Але та сама кішка не відступила б і перед тисяччю видр, коли б їй довелося захищати своїх кошенят.

Ці дві пригоди відбулися не в один день, але тут вони описані підряд, бо Ян завжди розповідав про них разом на доказ того, що тварини мають деяку уяву про справедливість і несправедливість.

Через кілька днів Яну довелося трохи ближче познайомитися з мускусними щурами.